Очима клоуна - Сторінка 7

В цьому коротенькому слові було стільки ніжності, що я подумав: її вистачить на все життя, — і мало не заплакав; це було сказано таким тоном, що мені одразу стало ясно: Марі знала — я прийду, у всякому разі, мій прихід не дуже здивував її.

— Ні-ні, — відповів я, — я не піду — куди ж мені йти?

Вона похитала головою.

— Чи, може, мені позичити двадцять марок і з'їздити в Кельн, а вже потім одружитися з тобою?

— Ні, — мовила вона, — не їдь у Кельн.

Я поглянув на неї і майже забув про свій страх. Я вже вийшов з дитячого віку, і вона теж доросла дівчина; глянув на її руку, що тримала вкупі поли халата, на стіл біля вікна і зрадів, що ніде не видно ні зошитів, ні підручників, тільки шитво та якась викройка. Я збіг униз у крамницю, замкнув її й поклав ключ туди, куди його клали вже років п'ятдесят, — між ящичком з цукерками та купкою зошитів-прописів. Коли повернувся, Марі сиділа на ліжку і плакала. Я теж сів на другому кінці ліжка, запалив сигарету, подав їй, і вона закурила першу в її житті сигарету, досить невміло: випускала дим, витягаючи уста трубочкою, це виходило майже кокетливо і трохи розвеселило нас, а коли Марі випадково пустила дим носом, я зареготав: вона раптом прибрала вигляд "бувалої" дівчини. Нарешті ми заговорили. Говорили довго. Вона сказала, що думає про тих жінок у Кельні, які роблять "це діло" за гроші й, певно, гадають, ніби його можна оплатити грішми, але "цього діла" грішми не оплатиш, тому всі жінки, чоловіки яких туди ходять з їхньої вини, завжди в боргу перед "тими жінками", а вона не хоче бути перед ними в боргу.

Я теж говорив багато, зокрема сказав, що на все прочитане мною про так звану "плотську" і про "духовну" любов дивлюсь як на дурниці, що, по-моєму, їх не можна відділити одну від одної. Вона спитала, чи вважаю я її красивою і чи люблю її, а я відповів, що вона — єдина дівчина, з якою я хотів би робити "це діло", і коли я думав про такі речі, то завжди мав на увазі лише її, навіть іще в інтернаті; та й взагалі я завжди думав тільки про неї. Потім Марі встала й пішла до ванної кімнати, а я все сидів на її ліжку, курив і згадував ті мерзенні таблетки. Мені знову стало страшно, я підійшов до дверей ванної і постукав. Марі трохи помовчала, потім сказала "увійди", я зайшов і тільки-но побачив її — страх наче рукою зняло. Вона змочувала волосся туалетною водою, потім пудрилась, і в неї по личку текли сльози. Я спитав:

— Що це ти робиш?

Вона відповіла:

— Хочу бути красивою.

Сльози промили вузенькі борозенки в пудрі, яку Марі наклала надто густо. І тут вона сказала:

— А може, тобі все ж краще піти від мене?

— Ні, — заперечив я.

Вона ще напахчувалась одеколоном, а я сидів на краю ванни і роздумував, чи вистачить нам на все двох годин. Ми вже протеревенили більш як півгодини. У нас у школі були свої "фахівці" з цього питання, вони розповідали, як трудно зробити дівчину жінкою, і мені довго не давала спокою думка про Гунтера з "Саги про Нібелунгів", якому спершу довелось послати замість себе Зігфріда, і про різню, що потім виникла на тому грунті, а також про те, як у школі, коли ми проходили цю сагу, я встав і заявив патеру Вунібальду: "Але ж Брунгільда, власне, й була дружиною Зігфріда", а він осміхнувся й заперечив: "Але ж одружений він був з Крімгільдою, мій хлопчику", а я розсердився і випалив, що таке тлумачення вважаю "попівським". Тоді патер Вунібальд теж розпалився, почав гнівно стукати пальцем по кафедрі й, посилаючись на свій авторитет, заборонив мені "подібні образи".

Нарешті я підвівся і сказав Марі:

— Не треба плакати.

Вона перестала плакати й запудрила пуховкою борозенки від сліз.

Перш ніж зайти в її кімнату, ми трохи постояли біля вікна в сінцях, дивлячись на вулицю: був січень, на вулиці мокро, жовтіли ліхтарі над асфальтом, а над овочевою крамницею зеленіла вивіска: "Еміль Шміц". Я знав Шміца, проте не знав, що його звуть Емілем, і мені здавалось, ніби це ім'я не пасує до прізвища Шміц. Перед тим як зайти в кімнату Марі, я трішки відхилив двері, просунув руку в щілину й вимкнув світло.

Коли батько Марі повернувся додому, ми ще не спали; було близько одинадцятої години, ми чули, як він зайшов у крамницю взяти сигарет, а потім уже почав підійматися сходами нагору. Ми обоє гадали, що він напевно що-небудь помітить — адже сталося щось надзвичайне. Але він нічого не помітив, тільки на секунду зупинився під дверима, прислухаючись, і пішов собі нагору. Ми чули, як він, знявши черевики, кинув їх на підлогу, а потім ще чули, як він кашляв уві сні. Я весь час думав про те, як він сприйме цю подію. Старий Деркум уже не був католиком, давно вийшов з-під влади церкви, часто в розмові зі мною ганьбив "брехливу мораль буржуазного суспільства в статевому питанні" й ненавидів "дурисвітство, яке попи витворяють зі шлюбом". Проте я не був певен, що він сприйме без скандалу те, що вчинили ми з Марі. Я дуже поважав його, і він мене теж, і мене вже спокушало встати серед ночі, піти до нього в кімнату і все розповісти, та потім згадав, що я досить дорослий, мені вже двадцять один рік, Марі теж не дитина, їй дев'ятнадцять, і що певні вияви чоловічої одвертості неприємніші за мовчанку, а крім того, я прийшов до висновку, що це його не так уже й обходить, як я думав. Справді, не міг же я підійти до нього заздалегідь і сказати: "Пане Деркум, я маю намір цієї ночі спати з вашою дочкою..." А про те, що вже сталося, він так чи інакше дізнається.

Трохи пізніше Марі встала, поцілувала мене в темряві й зняла простирадла. В кімнаті була пітьма — хоч око виколи, з вулиці не проникав жоден промінчик світла, бо ми щільно завісили вікно, і я подумав, що тепер слід робити: зняти простирадла, а потім уже підняти штору на вікні. Марі пошепки сказала мені:

— Я піду в ванну кімнату, а ти помийся тут, — і потягла мене за руку з ліжка, повела в куток, де стояв умивальник, торкнула моєю рукою об бачок, мильницю і тазик, а сама з білизною під пахвою вийшла з кімнати.

Я помився, ліг знову в постіль і ніяк не міг збагнути, чого це Марі так довго не повертається з чистою білизною. Я відчував смертельну втому, а все ж радів, що тепер уже міг безтрепетно думати про того клятого Гунтера, та раптом злякався: а чи не скоїлось чого-небудь з Марі? В інтернаті хлопці розповідали жахливі подробиці. Лежати на голому матраці досить неприємно: він уже старий і трохи протертий, а я був у самій спідній сорочці й мерз. Я знову подумав про батька Марі. Всі його вважали комуністом, та після війни, коли його хотіли призначити бургомістром, комуністи подбали про те, щоб цього не сталось, а кожного разу, як я починав прирівнювати націстів до комуністів, він лютував, говорячи: "Ні, хлопче, велика різниця в тому, загине людина на війні за інтереси мильної фабрики чи помре за справу, якій можна вірити". Ким він був справді, я й досі не знаю, та коли Кінкель якось при мені назвав його "геніальним сектантом", я мало не плюнув йому в пику. Старий Деркум належав до тих небагатьох людей, які викликали в мене повагу. Він був худий, саркастичний чоловік, з вигляду старший своїх років і від постійного куріння астматично дихав. Чекаючи Марі, я весь час чув його кашель, сам собі здавався негідником і все ж знав, що я не негідник. Колись Деркум сказав мені: "А ти знаєш, чому в панських домах, як от у твоєму батьківському домі, покоївкам відводять кімнати поряд з кімнатами хлопців-підлітків? Я тобі скажу чому: це старий як світ розрахунок на запит природи і милосердя". Мені хотілося, щоб він спустився вниз і застав мене в ліжку Марі, а йти до нього нагору й, так би мовити, доповідати йому — цього я не хотів.

Надворі вже світало. Мені було холодно, а бідність кімнати Марі гнітила мене. Про Деркумів давно вже говорили, що вони впали в бідність, і це падіння приписували "політичному фанатизму" батька Марі. Колись вони мали невеличку друкарню, маленьке видавництво і книгарню, а тепер лишилась маленька крамничка письмового приладдя, в якій вони ще й солодощі продають школярам. Колись мій батько сказав: "От бачиш, до чого може довести людину фанатизм, а втім, Деркум, якого політично утискували фашисти, після війни міг заснувати власну газету". Як не дивно, а старий Деркум ніколи не здавався мені фанатиком, та, певно, мій батько переплутав фанатизм із принциповістю. Батько Марі навіть не продавав молитовників, хоча це давало можливість підробити трохи грошенят, особливо в першу неділю після великодня.

Коли в кімнаті Марі вже стало видно, я побачив, які вони бідні: в шафі висіло три сукні — темно-зелена, яку, здавалось, я бачив на ній уже не менше століття; жовтенька, що майже зовсім розлізлась, і той чарівний темно-синій костюм, який Марі завжди одягала на процесії; далі висіло зимове пальто темно-зеленого кольору і стояло три пари черевиків. Якусь мить мене спокушало бажання встати, відкрити шухляди й подивитись на її білизну, та я передумав. По-моєму, я нізащо не міг би копирсатись у жіночій білизні, навіть коли б то була білизна моєї законної дружини. Батько Марі вже давно перестав кашляти. Коли Марі нарешті повернулася з ванної кімнати, була вже сьома година. Я радів, що в мене з Марі вийшла все так, як я хотів, поцілував її й, коли вона усміхнулась, відчув себе щасливим. Відчувши її холодні мов крижинки руки у себе на шиї, я пошепки спитав:

— Що ти там робила?

— А що ж я мала робити — випрала простирадла. Я б тобі принесла чисті, так у нас їх усього чотири пари: завжди по дві на ліжках, а інші дві у прачки.

Я притягнув Марі до себе, прикрив ковдрою і сховав її холодні руки у себе під пахвами; вона сказала, що їм там так приємно, як пташці в теплому гніздечку.

— Я ж не могла віддати цю білизну фрау Губер, яка завжди нам пере, — пояснила вона, — бо так усе місто знало б, що сталося, а викинуть їх теж не хотілось. Спершу я було подумала викинути їх, та потім стало шкода.

— А хіба у вас немає теплої води? — поцікавився я.

— Немає, бойлер наш давно вже вийшов з ладу, — відповіла вона.

Потім цілком несподівано Марі розплакалась. Я спитав, чого ж вона плаче, і вона прошепотіла:

— Боже мій, адже я католичка, ти ж знаєш про це...

Тоді я сказав, що кожна дівчина, євангелістка чи й невіруюча, теж, напевно, плакала б на її місці, і я навіть знаю чому.