Очима клоуна - Сторінка 8

Марі запитально глянула на мене, і я пояснив:

— Бо й справді існує щось таке, що називають невинністю.

Вона продовжувала плакати, і я більше не питав чому. Я все розумів: Марі вже два роки вела свою групу дівчат-католичок, ходила з ними в процесіях, мабуть, не раз говорила з ними про діву Марію, а тепер сама собі здається обманщицею і зрадницею. Я добре уявляв собі, як це жахливо для неї. Вийшло таки справді погано, але я більше ждати не міг. Я сказав їй, що поговорю з її дівчатами, вона злякано відсахнулась і спитала:

— Про що? З ким?

— З дівчатами твоєї групи, — відповів я. — Справді, все вийшло погано для тебе... В крайньому разі, якщо хочеш, можеш сказати, що я тебе згвалтував.

Вона засміялась і сказала:

— Ні, все це дурниці, та й що ти взагалі можеш сказати моїм дівчатам?

— Нічого я їм говорити не буду, — відповів я, — просто виступлю перед ними, покажу кілька своїх номерів, і вони подумають: "Так ось який цей Шнір, що утнув таке з Марі". Тоді вийде все інакше, не будуть шушукатись по кутках.

Марі трохи подумала, усміхнулась і проказала стиха:

— А ти розумний хлопець. — Потім зненацька заплакала знову й додала: — Тепер мені тут уже й людям на очі показатись не можна.

— Чому? — спитав я. Але вона тільки плакала й хитала головою.

Її руки вже нагрілись у мене під пахвами, і чим тепліші вони ставали, тим дужче мене змагав сон. Невдовзі вже не я грів її руки, а вони гріли мене, і коли Марі перепитала ще раз, чи я ж таки вважаю її красивою і люблю її, я відповів, що все це само собою зрозуміло, але вона сказала, що й само собою зрозуміле хотіла б почути ще раз, і я, вже засинаючи, пробурмотів:

— Так, так, ти моя красуня, і я люблю тебе...

Прокинувсь я, коли Марі встала й почала вмиватись та одягатися. Вона не соромилась мене, а мені здавалося цілком природним дивитись на неї в цей час. Тепер ще більше впадало в око, як бідно вона одягалась. Марі застібалась і зав'язувалась, а я думав про ті прекрасні речі, які радо купив би їй, коли б мав гроші. Я ще й раніше не раз зупинявся перед вітринами модних магазинів, дивився на спідниці, светри, черевички та сумочки і уявляв, що їй було б до лиця, але старий Деркум мав такі суворі погляди на гроші, що я ніколи б не наважився що-небудь подарувати Марі. Якось він сказав мені: "Жити в злиднях жахливо, але й перебиватися з хліба на воду теж гірко, проте більшість людей живе в таких умовах". — "А жити в багатстві?" — запитав я і почервонів. Він зиркнув на мене гострим поглядом, теж почервонів і сказав: "Якщо ти, хлопче, будеш і надалі сушити собі голову такими думками, то скінчиш погано. Коли б у мене була мужність і віра в те, що в цьому світі щось можна змінити на краще, то знаєш, що я зробив би?" — "А що?" — спитав я. "Я, — відповів старий і знову почервонів, — заснував би своєрідне товариство, яке б піклувалося про дітей багачів. Ті дурні завжди чомусь-то прикладають поняття "асоціальний" тільки до бідних".

Багато думок промайнуло в моїй голові, поки я дивився, як Марі одягалась. Я радів і водночас страждав від того, що вона так просто ставиться до свого тіла. Пізніше, коли ми з Марі кочували по готелях, я завжди ранками лишався в ліжку й дивився, як вона вмивається та одягається, а якщо з ліжка не було видно у ванну кімнату, я лягав у ванну. Того ранку в її кімнаті я ладен був пролежати вічність, мені хотілося, щоб Марі ніколи не скінчила одягатись. Вона ретельно мила шию, плечі, груди, старанно чистила зуби. Сам я кожного ранку намагався відкрутитися від умивання, а чистити зуби для мене ще й тепер справжня мука. Я охоче приймав тільки ванну, але любив спостерігати ранковий туалет Марі: вона була така чистенька, і все у неї виходило так природно, навіть ті, майже непомітні, рухи пальчиками, коли вона загвинчувала кришечку тюбика зубної пасти. Думав я і про свого брата Лео: він був такий побожний, сумлінний, ретельний і завжди підкреслював, що "вірить" у мене. Тоді Лео теж мав складати іспити на атестат зрілості й чомусь-то соромився, що досяг тих успіхів нормально, в дев'ятнадцять років, тоді як я все ще сидів у передостанньому класі й не міг примиритися з брехливим тлумаченням "Саги про Нібелунгів". Лео навіть був знайомий з Марі — вони разом брали участь у якихось там спільних диспутах католицької та євангелістської молоді про демократію та віротерпимість. Обидва ми, я і Лео, уже дивились на своїх батька та матір тільки як на подружжя домоуправителів. Відкриття таємниці, що у батька ось уже десять років є коханка, було для Лео страшенним ударом. Для мене це теж був удар, але не моральний, я вже добре розумів, як неприємно бути одруженим з моєю матір'ю, лицемірна лагідність якої виявлялась навіть у вимові звуків "і" та "е". Вона звичайно уникала слів з "грубими" звуками "а", "о" або "у" і через те навіть ім'я Лео скоротила до "Ле". Її улюблені фрази: "В тім-то й справа, що ми по-різному дивимось на речі", і друга: "В принципі я маю рацію, а втім, це можна було б і обговорити". Для мене той факт, що батько має коханку, був скорше естетичним шоком: йому це просто не до лиця. Він людина не чутлива й не життєрадісна, і якщо не вважати, що вона для нього сестра-жалібниця чи "масажистка душі" (але тоді патетичне слово "коханка" зовсім недоречне), то вся безглуздість зводиться до того, що це йому не пасує. Насправді то була мила, гарненька, не блискучого розуму співачка; батько навіть не допомагав їй вигідніше влаштуватись чи підробляти в концертах. Для цього він знов-таки був надто коректним. Мені цей факт видавався дуже суперечливим, а Лео був прикро вражений. Це завдавало нищівного удару його ідеалам, а наша мати не знайшла інших слів для визначення стану Лео, як "Ле переживає кризу", і коли він по тому написав класну роботу на "п'ятірку",[7] мати вже хотіла тягти його до психолога. Мені вдалося запобігти цьому: я зразу ж розповів Лео все, що знав про стосунки між чоловіком і жінкою, і так старанно допомагав йому готувати уроки, що невдовзі він уже знову став писати контрольні роботи на "трійку" і "двійку"; тоді й мати зрозуміла, що вести Лео до психолога немає потреби.

Марі одягла темно-зелену сукню, і, хоча ніяк не могла застебнути "блискавку", я не встав допомогти їй — так було приємно спостерігати рухи її пальців за спиною, дивитись на її білу шкіру, темне волосся і темно-зелену сукню; я дивився і радів, що вона не нервує; кінець кінцем вона підійшла до ліжка, я підвівся й застебнув "блискавку". При тому спитав, чого це вона встає так рано, і Марі сказала, що батько по-справжньому засинає лише над ранок і до дев'ятої буде в постелі, а їй треба прийняти газети й відкрити крамничку, бо школярі часом заходять ще до меси купити зошитів, олівців та цукерок.

— А крім того, — додала вона, — буде краще, коли ти вийдеш з дому до пів на восьму. Зараз я зварю каву, а ти хвилин через п'ять спускайся в кухню.

Коли я зійшов у кухню і Марі налила мені кави й зробила бутерброд, я відчув себе майже одруженим. А вона похитала головою й мовила:

— Невмитий, непричесаний, невже ти завжди так виходиш снідати?

Я відповів: так, навіть в інтернаті не змогли привчити мене регулярно вмиватися кожного ранку.

— Але ж що ти робиш? — запитала вона. — Якось же треба освіжитись?

— Я завжди обтираюсь одеколоном, — пояснив я.

— Та це ж дорого обходиться, — зауважила Марі й почервоніла.

— Так, — погодився я, — але мені одеколон дістається задарма: мій дядько — головний представник тієї фірми і дарує мені його великими пляшками.

Трохи знітившись, я почав оглядати кухню, яку добре знав і раніше: це була маленька, темна комірчина позаду крамниці; в кутку притулилась невеличка плита, в якій Марі з вечора лишала жар брикетів, як це роблять усі домогосподарки: загортала їх у мокрий газетний папір, а вранці роздмухувала ледь жевріючий вогник і розпалювала плиту дровами й свіжими брикетами. Я терпіти не можу духу брикетного попелу, який щоранку стоїть над усіма вулицями і яким так тхнуло у цій маленькій, задушній кухоньці. Там було так тісно, що Марі кожного разу, беручи з плити кофейник, мусила вставати й відсувати свій стілець; напевно, те ж саме доводилось робити і її матері, і бабусі. Того ранку добре знайома кухня вперше здалась мені буденною. Можливо, я тоді вперше відчув, що таке будні: потреба займатись необхідним, а не тим, чим бажаєш. Мені аж ніяк не хотілося знову залишати той тісний будиночок і десь там, за його межами, брати на себе нові обов'язки: відповідати за те, що ми вчинили з Марі, перед її подругами, перед Лео, та й до моїх батька-матері ця новина рано чи пізно дійде. Я б охоче лишився там на все своє життя, продавав би діткам цукерки та зошити, а вечорами йшов би нагору в кімнату Марі, лягав би на її ліжко і спав би — звичайнісінько спав би поряд з нею, як заснув над ранок з її руками у себе під пахвами. Мені здалося жахливим і водночас чудовим оте буденне життя з кофейником та бутербродами, з полинялим блідоголубим фартухом Марі поверх зеленої сукні, і я подумав, що тільки жінкам оті будні звичні, як і їхнє власне тіло. Я пишався тим, що Марі — моя дружина, і відчував себе не таким дорослим, яким тепер доведеться бути. Я встав, обійшов стіл, обняв Марі й сказав:

— Ти ще не забула, як встала вночі й пішла прати простирадла?

Вона кивнула й відповіла:

— Я теж ніколи не забуду, як ти зігрів мені руки у себе під пахвами. А тепер тобі пора йти, уже пів на восьму, зараз почнуть заходити діти.

Я допоміг Марі занести з вулиці пачки газет і розпакувати їх. Навпроти саме зупинилась автомашина Шміца — він повернувся з овочевого базару, — тому я миттю вскочив назад у крамницю, щоб він не побачив мене, та Шміц уже побачив. У сусідів зір гостріший, ніж у самого чорта. Я стояв у крамниці й переглядав ранкові газети, на які, мов навіжені, накидається більшість чоловіків. Мене газети цікавлять лише вечорами або коли я приймаю ванну, а у ванні і найсерйозніші ранкові газети здаються мені такими ж несерйозними, як і вечірні. Того ранку газети вийшли з "шапкою": "Штраус — з усією послідовністю". Мабуть, все ж таки було б краще доручати писання передовиць і заголовків кібернетичним машинам. Є межі, за якими тупоумство слід би заборонити.