Очима клоуна - Сторінка 9

Задеренчав дзвіночок — і в крамницю зайшло, з молитовником під пахвою, маленьке, років восьми чи дев'яти, дівча — чорняве, чистеньке й червонолице.

— Мені подушечок, — сказало воно, — на один гріш.

Я не знав, скільки тих подушечок іде на десять пфенігів, одкрив скляну банку, відрахував у пакуночок двадцять штук і вперше посоромився своїх не зовсім чистих пальців, які за склом здавались більшими. Дівча глянуло на мене з подивом, коли я поклав у кульочок двадцять цукерок, але я сказав:

— Правильно, правильно, іди собі, — і, взявши монетку з прилавка, вкинув до каси.

Коли Марі повернулась і я з гордістю показав їй той гріш, вона засміялась і сказала:

— А тепер тобі пора йти.

— А чому, власне? — здивувався я. — Хіба мені не можна почекати, поки зійде вниз твій батько?

— Коли він зійде вниз, о дев'ятій, ти повинен знову бути тут, — мовила вона. — А тим часом тобі слід усе розповісти Лео, перш ніж він почує від когось іншого.

— Правда, — погодивсь я, — ти маєш рацію... А хіба тобі, — я зразу ж почервонів, — хіба тобі не треба йти до школи?

— Сьогодні не піду, — відповіла вона, — і вже ніколи не піду. Ну, ти там не затримуйся.

Мені трудно було залишати Марі, вона провела мене до дверей крамниці, і я поцілував її в самих дверях, так що Шміц і його дружина могли нас бачити з другого боку вулиці. А вони витріщились через вулицю, немов риби, які раптом помітили, що давно вже проковтнули гачок.

Я пішов не оглядаючись. Мені стало холодно, я підняв комір куртки, запалив сигарету, зробив невеликий крюк через базар, спустився на Францісканергатрасе і на розі Кобленцерштрасе на ходу стрибнув у автобус; кондукторка відчинила мені двері, насварилася пальцем, і коли я підійшов до неї купити квиток, вона похитала головою, показуючи на мою сигарету. Я загасив її, сховав недокурок у кишеню куртки й пройшов у середину автобуса. Там зупинився, дивлячись на Кобленцерштрасе і думаючи про Марі. Видно, щось у моєму обличчі обурило чоловіка, біля якого я зупинився. Він навіть опустив газету, відірвавшись від свого "Штрауса — з усією послідовністю", зсунув окуляри на ніс, зміряв мене поглядом, похитав головою і пробурчав:

— Просто неймовірно!..

Якась жінка, що сиділа позаду того чоловіка, — я мало не впав, спіткнувшись через мішок з морквою, який стояв біля неї, — закивала на знак згоди з його коментарем і, теж хитаючи головою, беззвучно ворушила губами.

Я ж навіть — як виняток — причесався перед люстерком Марі її гребінцем, на мені була сіра, чиста, цілком пристойна куртка, та й борода в мене росла не так-то вже й швидко, щоб один день без гоління міг надати мені "неймовірного" вигляду. Я не надто малий і не надто високий, і ніс у мене не такий довгий, щоб це відмічали в паспорті-як "особливі прикмети". Там так і записано: особливі прикмети — нема. Я не був ні брудний, ні п'яний, і все ж та жінка з мішком моркви хвилювалася більше, ніж чоловік в окулярах, який, зрештою, безнадійно похитавши головою, знову підсунув окуляри на очі й вернувся до Штраусової послідовності. Жінка злісно, але беззвучно шльопала губами, неспокійно крутила головою в усі боки, ніби хотіла передати й іншим пасажирам те, чого ніяк не могли висловити її уста. Я й досі не знаю, які на вигляд євреї, інакше міг би визначити, чи не сприйняла вона мене за одного з них, але я схильний думати, що причиною була не моя зовнішність, а скорше той погляд, яким я дивився з вікна автобуса, думаючи про Марі. Та мовчазна ворожнеча нервувала мене, я вийшов з автобуса на одну зупинку раніше й спустився пішки по Еберталее, а потім уже повернув до Рейну.

Я нашому парку чорніли ще вологі стовбури буків, червонів щойно уторований тенісний майданчик, з Рейну долинали гудки самохідних барж, а зайшовши у передпокій, я почув, як у кухні бурчить собі під ніс Анна:

— ...Це добром не скінчиться... не скінчиться добром...

Я гукнув їй у розчинені кухонні двері:

— Снідати не буду, Анно! — швидко пройшов мимо й зупинивсь у вітальні.

Ніколи ще наші дубові панелі, дубова галерея з чашами, келихами та мисливськими трофеями не здавались мені такими похмурими. У сусідній кімнаті Лео грав мазурку Шопена. В той час він збирався серйозно зайнятись музикою і вставав о пів на шосту ранку, щоб потренуватись перед школою. Музика перенесла мене в надвечірній час, і я навіть забув, що то грав Лео. У Лео з Шопеном не було нічого спільного, проте він грав так добре, що я про нього забув. З композиторів старої генерації я найбільше люблю Шопена й Шуберта. Я згоден з нашим учителем музики, що Моцарт — божественний, Бетховен — величний, Глюк — неповторний, а Бах — могутній; це я знаю. Але Бах мені уявляється тридцятитомною догматичною філософією, що викликає у мене подив. А от Шуберт і Шопен такі ж земні, як, певно, і я сам. Я люблю їх слухати найбільше. Поглянувши в парк до Рейну, я помітив, що там перед плакучими вербами в дідовому тирі рухаються мішені. Очевидно, фурманові звеліли змазати їх. Мій дід іноді скликає своїх "давніх друзяк", і тоді перед нашим будинком збирається півколом півтора десятка велетенських авто, під деревами та між кущами, щулячись від холоду, топчеться півтора десятка шоферів або ж порозсідаються групками на кам'яні лави і грають у скат, і коли хто-небудь із "давніх друзяк" влучає в "десятку", зразу ж чутно, як хлопає пробка від шампанського. Часом дід кликав мене до компанії, і я показував старим свої фокуси, копіював Аденауера чи Ерхарда (це робиться до нудоти просто) або демонстрував свої невеличкі номери, наприклад, "Директор підприємства у вагон-ресторані". І як я не старався якомога в'їдливіше зобразити певних осіб, "давні друзяки" надривалися од сміху, "потішались досхочу", і коли я після виступу обходив їх з картонною коробкою з-під патронів або з підносом, майже всі вони кидали мені асигнації. З тими старими шкарбанами я вмів знайти спільну мову, хоч у мене з ними нічого спільного не було, а втім, я, здається, з таким же успіхом міг би порозумітись і з китайськими мандаринами. Деякі з дідуганів навіть звисока удостоювали мої концерти своїми оцінками: "Прекрасно!", "Чудово!", а дехто розщедрювався на цілі фрази: "Хлопчина з хистом" — або: "З нього ще й люди будуть".

Слухаючи Шопена, я вперше подумав про необхідність пошукати роботи, аби хоч трохи заробити грошей. Можна було б попросити діда, щоб він порекомендував мене для сольних виступів перед зборами капіталістів чи для потіхи членів спостережних рад після засідань. Я навіть підготував спеціальний номер: "Засідання спостережної ради".

Тільки-но Лео зайшов до вітальні, як Шопен в ту ж мить зник; Лео, високий, білявий парубчина, в своїх окулярах без оправи скидався на євангелістського суперінтенданта або на шведського єзуїта. Досить було глянути на його ретельно випрасувані штани, як останній подих музики Шопена зник, а від його білого светра на випуск та від червоного коміра сорочки, випущеного поверх светра, можна було впасти в розпач. Коли я бачу, що хтось марно прагне прибрати недбалого вигляду, мене одразу ж огортає глибокий сум, так само як і від претензійних імен на зразок Етельберт або Герентруд. Я знову помітив, скільки У Лео спільного з Генрієттою, хоч він і не схожий на неї: і кирпатий ніс, і блакитні очі, і форма лоба — тільки не її уста, але все, що робило Генрієтту привабливо-жвавою, те у нього здавалось закляклим і викликало жалість. По ньому зовсім не видно, що він перший у класі гімнаст; він скорше схожий на юнака, якого звільнили від фізкультури, хоча в нього над ліжком висить півдюжини спортивних дипломів.

Лео швидко попрямував мені назустріч, несподівано зупинився за кілька кроків, спантеличено опустив розведені руки і сказав:

— Гансе, що сталося?

Він дивився мені в очі, вірніше, трохи нижче очей, так, ніби хотів звернути мою увагу на якусь пляму на обличчі, і тут я помітив, що плачу. Слухаючи музику Шопена або Шуберта, я завжди плачу. Я вказівним пальцем правої руки змахнув обидві сльозинки і сказав:

— Я й не знав, що ти так добре граєш Шопена. Програй цю мазурку ще раз.

— Не можу, — відповів Лео, — треба йти до школи, сьогодні на першому, уроці нам роздаватимуть теми з німецької літератури до іспитів на атестат зрілості.

— Я підвезу тебе на маминій машині, — запропонував я.

— Не люблю я їздити на тій ідіотській машині, — сказав Лео, — ти ж знаєш, що я її ненавиджу.

Незадовго перед тим наша мати "безумно дешевою перекупила спортивний автомобіль у своєї приятельки, а Лео був дуже вразливий до всього, що могло вважатися хвастощами з його боку. Довести брата до шаленства могло тільки одне: якщо хтось або дражнив його, або підлизувався до нього заради наших багатих батьків; тоді він наливався кров'ю і пускав у хід кулаки.

— Зроби виняток, — просив я, — сядь до піаніно і заграй для мене. Ти що ж — зовсім не цікавишся, де я був?

Він почервонів, потупив очі в підлогу й відповів:

— Ні, мене це не цікавить.

— Я був у дівчини, — пояснив я, — у однієї жінки... моєї дружини.

— Он як? — мовив Лео, не підводячи очей. — А коли ж ви повінчалися?

Спантеличений, він так і стояв, розвівши руки, потім, не підіймаючи голови, раптом рвонувся, щоб пройти повз мене. Я затримав його за рукав.

— Ця дівчина — Марі Деркум, — сказав я притишеним голосом. Він вирвався з моїх рук, відступив на крок і сказав:

— Боже мій, не може бути!

Потім гнівно глянув на мене й щось пробурчав собі під ніс.

— Що? — перепитав я. — Що ти сказав?

— Що тепер мені все ж доведеться їхати на тій машині. Ти підвезеш мене?

Я сказав "так", обняв брата за плечі й пішов поряд з ним з вітальні. Розуміючи, як важко йому в цю мить глянути мені в очі, я сказав:

— Піди візьми ключі від машини, тобі мати дасть їх. Та не забудь документи на машину... Крім того, Лео, мені потрібні гроші — у тебе ще є скільки-небудь?

— В ощадкасі, — відповів він. — Ти зможеш сам узяти?

— Не знаю, — сказав я, — ти краще перешли їх мені.

— Переслати? — здивувався Лео. — Хіба ти залишаєш наш дім?

— Так, — відповів я.

Він кивнув і пішов сходами нагору.

Тільки в ту мить, коли брат поставив мені це запитання, я зрозумів, що збираюсь покинути домівку. Я пішов У кухню, де Анна зустріла мене бурчанням.

— Я думала, ти вже не збираєшся снідати, — роздратовано сказала вона.

— Снідать не буду, — відповів я, — тільки вип'ю кави.

Я сів до свіжовискобленого столу й дивився, як Анна, стоячи біля плити, зняла з кофейника фільтр і поклала його на чашку, щоб стікали останні краплі.