Одіссея капітана Блада - Сторінка 21

Тобі не збагнути цього, англійський собако.

— Ірландський, коли твоя ласка,— виправив його капітан Блад.— А чого варте твоє слово честі, іспанське бидло?

— Ти думаєш, що я давав слово честі заради того, щоб залишити вас, ублюдки, на цьому прекрасному іспанському кораблі, на якому ви воювали б проти нас, іспанців? Ха-ха! — дон Дієго хрипко зареготав.— Ти, дурню, можеш убити мене! Пхе! Хіба ж не чудово: померти, чесно виконавши свій обов'язок. Не мине й години, як усіх вас закують у кайдани, а "Сінко Льягас" знову належатиме Іспанії.

При цих словах спокійне обличчя капітана Блада побіліло, незважаючи на загар. Тим часом навколо полоненого скупчилися жадібні до помсти бунтівники, розлютовані й злі.

— Зачекайте! — владно наказав Блад. Він крутнувся на підборах, підійшов до борту і глибоко замислився. До нього підійшли Хагторп, Волверстон і гармаш Огл. Мовчки дивилися вони на корабель, що наближався, ідучи їм навперейми.

— Десь за півгодини,— сказав Блад,— він зблизиться з нами, і його гармати зметуть чисто все з нашої палуби. [99]

— Ми будемо битися! — вигукнув одноокий велетень, підкріпивши свої слова лайкою.

— Битися! — іронічно посміхнувся Блад.— Нас так мало. Двадцять чоловік! Хіба ми зможемо битися? Ні, в нас єдиний вихід — переконати їх, що ми іспанці, що в нас усе гаразд. Нам треба, щоб вони не перешкоджали нам іти своїм курсом.

— Та хіба це можливо? — запитав Хагторп.

— Ні, неможливо,— сказав Блад.— Якби...— Він урвав свою мову, і, замислившись, втупився в зелені хвилі.

З болісною ноткою сарказму в голосі Огл запропонував:

— Ми могли б послати туди шлюпку з доном Дієго д'Еспіноса та іспанськими гребцями, щоб він запевнив свого брата-адмірала, що всі ми вірнопіддані його католицької величності...

Капітан рвучко повернувся. Здавалося, ніби він хоче вдарити гармаша. Але раптом вираз його обличчя змінився: в очах засяяло натхнення.

— їй-богу, ти маєш рацію! — Цей проклятий пірат не боїться смерті, але його син, можливо, дотримується іншого погляду. В Іспанії дуже розвинуте почуття синівської шанобливості.— Він повернувся і підійшов до купки людей, що з'юрмилися навколо полоненого.— Чуєте! — наказав він.— Тягніть його вниз!

Показуючи дорогу, Блад спустився через люк у трюм, де повітря просякло запахом смоли та канатів, і попростував на корму. Широко розчинивши двері просторої кают-компанії, він увійшов туди в супроводі півдесятка своїх людей, що тягли зв'язаного іспанця. Сюди охоче прийшли б усі, якби не суворий наказ капітана залишитися на палубі з Хаггорпом.

У кают-компанії стояли три заряджені гармати, висунувшись жерлами з відкритих амбразур.

— Ось і матимеш роботу, Огл,— кинув Блад, звертаючись до гармаша, і вказав на середню гармату.— Відкоти її назад.

Коли наказ було виконано, Блад кивнув тим, що тримали дона Дієго.

— Прив'яжіть його до жерла гармати! — розпорядився він і, поки вони виконували його наказ, повернувся до решти команди: — Приведіть іспанських полонених. А ти, Дайк, біжи нагору і накажи підняти іспанський прапор.

Дон Дієго, ноги якого були прив'язані до лафета, а тіло [100] дугою вигнулося, закриваючи жерло гармати, злобливо лаявся, втупивши божевільний погляд у Блада та поводячи білками очей. Можна не боятися смерті, але навіть найбезстрашнішу людину проймає жах, коли вона дізнається, якою саме смертю їй доведеться вмирати.

З піною на губах іспанець несамовито лаявся і проклинав свого мучителя:

— Нікчемний варвар! Дикун! Проклятий єретик! Невже ж тобі замало вбити мене якось по-християнському?

Але капітан Блад не відповів йому. Він повернувся назустріч закованим у наручники іспанцям, яких вели до нього.

Ідучи сюди, вони чули крик дона Дієго, а тепер з жахом побачили, в якому він незавидному становищі. З гурту в'язнів, болісно скрикнувши, вихопився наперед миловидний, смаглявий підліток, що манерами та одягом вирізнявся серед своїх товаришів. — Батьку!

Пручаючись у руках англійців, які поспішили схопити його, він заклинав і небо й пекло, щоб вони одвернули таке страхіття, і нарешті звернувся до капітана Блада, несамовито й жалібно благаючи про милосердя. Глянувши на нього, капітан Блад задоволено відзначив, що юнак дуже любить свого батька.

Згодом Блад признавався товаришам, що на якусь мить він завагався і розум його повстав проти виробленого ним самим страшного плану. Щоб узяти себе в руки і позбутися прояву слабодухості, він мусив розворушити в своїй пам'яті спогади про вчинки цих самих іспанців у Бріджтауні... Йому пригадалося біле, як крейда, дитяче личко Мері Трейл, коли, охоплена невимовним страхом, вона втікала від головоріза, якого Блад потім заколов. Спливли на думку й інші, ще страхітливіші речі, які він бачив того страшного вечора. Всі вони постали в цю мить перед очима, щоб зміцнити його рішучість, яка була похитнулася. Іспанці довели, що вони не мають ні гідності, ні милосердя, ані будь-якого жалю; опоєні релігійним дурманом, вони не мають у собі жодної іскри тієї християнської віри, символ якої встановлений на щоглі корабля, що наближався. Тільки хвилину тому жорстокий і злобний дон Дієго вихвалявся, що бог так милостиво піклується про долю католицької Іспанії. Тепер дон Дієго має бути суворо покараний за свою помилку.

Відчувши, як до нього повернулася твердість, Блад наказав Оглу запалити гніт і зняти свинцевий фартух із [101] запального отвору гармати, до жерла якої був прив'язаний дон Дієго. Молодий Еспіноса знову вибухнув прокльонами, змішаними з благаннями, і тоді Блад рвучко повернувся до нього.

— Замовчи! — обірвав він його.— Мовчи і слухай! У мої наміри не входить спровадити твого батька в пекло, хоч він на це й заслуговує. Я взагалі не збираюсь його вбивати. Зрозумів?

І хлопець справді стих під впливом такої обіцянки, хоч і досить дивної за тих обставин, а Блад почав викладати свій план тією бездоганною іспанською мовою, якою він, на щастя, так добре володів — на щастя не тільки для себе, а й для дона Дієго.

— Підступність твого батька поставила нас у тяжке становище: нам загрожує небезпека полону й смерті на борту отого іспанського корабля. Якщо твій батько впізнав флагманський корабель свого брата, то й брат його, напевно, впізнав "Сінко Льягас". Поки що все йде добре. Але незабаром "Енкарнасйон" підійде досить близько, і там зрозуміють, що на "Сінко Льягас" не все гаразд. Рано чи пізно вони або розгадають, або виявлять, у чім річ, і тоді відкриють вогонь або візьмуть нас на обордаж. Зараз нас мало, і ми аж ніяк не можемо битися, про це добре знав твій батько, заводячи нас у пастку. Та битися ми все ж таки будемо, якщо нас примусять. Ми не здамося, як ягнята, на милість жорстокої Іспанії.— 3 цими словами він поклав руку на лафет гармати, до якої був прив'язаний дон Дієго...— Зрозумій одне: на перший постріл з "Енкар-насйона" відповість оця гармата. Ти мене розумієш?

Молодий Еспіноса затремтів і, змінившись на лиці, глянув у невблаганні блакиті очі, які пронизували його наскрізь.

— Іменем Всевишнього,— затинаючись, пробелькотів юнак, порушивши загальну мовчанку.— Хіба ж мені може бути ясно? Як і що мені зрозуміти? Яким чином ви уникнете бою? Якщо ви знаєте вихід, а в мене або в цих людей буде можливість допомогти вам, то, ради бога, кажіть скоріше.

— Бою можна було б уникнути, коли б дон Дієго д'Еспіноса поїхав на борт корабля свого брата і своєю присутністю довів адміралові, що на "Сінко Льягас" усе гаразд, що він і досі іспанський корабель, про що й свідчить зараз його прапор. Але, на жаль, дон Дієго не може поїхати особисто, бо він... зайнятий іншими справами. Припустімо, в нього гарячка, яка не дозволяє йому залишити [102] каюту. Однак ти, його син, можеш передати і це і дещо інше, так само, як і поклін твого батька дядькові. Ти і я поїдемо в човні, де веслярами будуть шість іспанців. Я — видатний іспанець, звільнений вами з рабства на Барбадосі,— супроводитиму тебе... Якщо я повернуся живим і не станеться нічого такого, що могло б перешкодити нам вільно відплисти звідси, дону Дієго буде подаровано життя, так само, як і кожному з вас. Але коли станеться якесь лихо — все одно чи то через зраду, а чи через нещасливий випадок, бій, як я вже мав честь пояснити, відкриє постріл із цієї гармати, і твій батько буде першою жертвою конфлікту.

Блад замовк. Серед його товаришів прокотилися схвальні вигуки, тимчасом як іспанці занепокоїлись. Молодий Еспіноса мінився в лиці, чекаючи вказівок батька. Але батько мовчав. Мужність дона Дієго, здавалося, прикро зрадила його перед таким жорстоким випробуванням. Він безпорадно завис у своїх страшних путах і мовчав. Мабуть, він не наважувався радити синові не погоджуватись на таку пропозицію і водночас соромився спонукати його до прийняття її.

— Ну, годі! — сказав Блад.— Гадаю, що я висловився досить ясно?

Дон Естебан провів язиком по пересохдих губах і тильною стороною руки змахнув холодний піт з лоба. Очі його якусь мить у відчаї дивилися на плечі батька, немов благаючи поради. Але батько мовчав. З горла хлопця вихопився звук, схожий на ридання.

— Я... я згоден,— відповів він нарешті і, повернувшись до іспанців, почав їх. гарячково переконувати.— І ви... ви теж погоджуйтесь! Заради дона Дієго, заради самих себе, заради всіх нас. Коли ви не згодитесь, цей капітан без жалю розправиться з нами.

Оскільки дон Естебан погодився, а їх командир не наказував їм опиратися, то навіщо накликати на себе погибель виявом непотрібного героїзму? Без зайвих вагань усі іспанці відповіли, що робитимуть усе, чого від них вимагатимуть.

Блад повернувся і підійшов до дона Дієго:

— Дуже шкодую, що я змушений залишити вас у такій незручній позі, але...— на секунду він замовк і насупився, пильно розглядаючи полоненого, потім після ледве вловимої паузи знову заговорив: — Думаю, що вам не слід боятися чогось більшого, ніж ця незручність, і повірте мені, що я скорочу неприємності, наскільки зможу. [103]

Дон Дієго не відповідав.

Пітер Блад зачекав якусь мить, уважно розглядаючи його, потім вклонився і вийшов.

Розділ XII

ДОН ПЕДРО САНГРЕ(1)

(1) Сангре (ісп.) — кров. Те ж саме, що по-англійському значить Блад.

Обмінявшись традиційними вітальними сигналами, "Сінко Льягас" і "Енкарнасйон" лягли в дрейф за чверть милі один від одного.