Одіссея капітана Блада - Сторінка 44

[207]

— Якщо з тобою що-небудь трапиться, Пітер,— сказав він, коли Блад спускався з борту корабля,— то хай стережеться полковник Бішоп. Можливо, що ці п'ятдесят хлопців зараз, як ти кажеш, і байдужі, але хай я лусну, якщо вони будуть байдужими, помітивши зраду.

— Та що зі мною може трапитись, Джеремі? Не хвилюйся! Обіцяю тобі, що повернуся на обід.

І Блад спустився в шлюпку, яка чекала на нього. Проте хоч він і сміявся, а добре знав, що Пітт має рацію: сходячи цього разу на берег, він наражається на велику небезпеку. І, можливо, саме тому, ступивши на вузький мол біля невисокої стіни форту, з амбразур якої стирчали зловісні жерла важких гармат, він наказав гребцям чекати його тут. Може статися що йому доведеться спішно повертатися на корабель.

Не кваплячись, він обійшов зубчасту стіну і пройшов через великі ворота у внутрішній двір. Там тинялося чоловік шість солдатів, а в затінку муру поволі походжав комендант форту майор Меллерд. Забачивши капітана Блада, він зразу ж зупинився і віддав йому честь, як і належало за статутом, але його щетинисті вуса настовбурчились і під ними промайнула зловісна посмішка.

Та увагу Пітера Блада привернуло зовсім інше. Праворуч від нього розкинувся великий сад, у глибині якого білів будинок — резиденція губернатора. На головній алеї поміж пальмами та сандаловими деревами він помітив самотню міс Бішоп. Мимоволі прискорюючи ходу, Блад перейшов подвір'я і порівнявся з Арабеллою.

— Доброго ранку, міс! — привітався він, знімаючи капелюх, і додав з ноткою легкого докору: — Як це немилосердно, змушувати мене ганятися за вами в таку спеку!

— А чому ж ви в такому разі ганяєтеся? — байдуже відповіла дівчина, надзвичайно приваблива у своєму білому вбранні.— Я поспішаю,— сухо додала вона.— Прошу пробачити мене, але я не можу приділити вам часу.

— Ви, здається, не поспішали, поки я не підійшов до вас,— спробував жартівливо заперечити Блад, та хоч його тонкі губи й посміхалися, у блакитних очах промайнув якийсь незвично суворий вираз.

— Якщо ви це помітили, сер, то мене дивує ваша настирливість.

Це був виклик, а Блад ніколи не ухилявся від поєдинку.

— Слово честі, ви могли дати хоч яке-небудь пояснення,— зауважив він.— Адже тільки заради вас я натягнув [208] цей королівський мундир. Та, може, вам неприємно, що його носить розбійник і пірат.

Арабелла знизала плечима і одвернулася з почуттям образи й каяття. Однак, боячись виявити своє каяття, прикрилася образою.

— Я роблю все, що в моїх силах...

— Тобто час від часу займаєтеся милосердям?..— І Блад знову спробував посміхнутися.— Бог свідок, я вдячний вам і за це. Може, це самовпевненість, але я ніколи не забуду, що в часи, коли я був тільки рабом на плантаціях вашого дядечка на Барбадосі, ви ставилися до мене з більшою прихильністю.

— Це вірно. Але й ви в ті дні мали більше підстав розраховувати на цю прихильність. Тоді ви були просто нещасною людиною.

— А ким же ви назвете мене тепер?

— Тільки не нещасним. Про ваше велике щастя на морях складалися легенди. Та є чутки про ваші успіхи і в інших справах.

Останні слова вихопилися в неї якось необдумано. Арабелла мала на увазі мадмуазель д'Ожерон і, якби змогла, одразу б узяла свої слова назад. Але вони пройшли повз увагу Пітера Блада: він не зрозумів натяку.

— Невже? Все це брехня, кат би його побрав... і я можу довести вам...

— Не розумію, навіщо вам морочити собі голову доводами,— перебила вона і цим украй збентежила капітана Блада.

— Хоча б для того, щоб ви були кращої думки про мене.

— Нехай вас не обходить те, що я про вас думаю, сер! Після такого нищівного удару Блад відмовився від боротьби і перейшов до умовлянь.

— І ви можете так говорити? Навіть тоді, коли бачите мене в мундирі, який я ненавиджу? Хіба ж не ви сказали мені, що я можу спокутувати гріхи свого минулого? Мені хочеться відновити своє добре ім'я у ваших очах. А щодо мене самого, то я в минулому не зробив нічого такого, чого б мені треба було соромитись. О, якби мене не примусили!..

Вона не витримала його пильного погляду і опустила очі.

— Я... я не розумію, чому ви так зі мною говорите,— в голосі дівчини вже не було колишньої впевненості.

— Он як! Ви не розумієте?! — вигукнув він.— Тоді дозвольте, я поясню. [209]

— О ні, не треба, прошу вас! — У голосі Арабелли вчувалася щира стурбованість.— Я цілком усвідомлюю все зроблене вами і розумію, що в своїх вчинках ви почасти керувалися повагою до мене. Повірте мені, я дуже вдячна.

— Але якщо ви завтра будете думати про мене, як про розбійника й пірата, то краще прибережіть вашу вдячність для себе. Мені вона ні до чого.

На щоках у Арабелли розлився яскравий рум'янець. Блад помітив, що її груди поривчасто здіймалися під тонким білим шовком. Якщо навіть дівчину й обурили його слова і тон, яким ці слова були сказані, то вона все ж стрималася, зрозумівши, що сама накликала його гнів. Арабел-ла щиро хотіла виправити свою помилку.

— Ви помиляєтесь,— почала вона.— Це зовсім не так. Та їм не судилося порозумітись. Ревнощі, що завжди підстерігають розважливість, затьмарили розум у обох.

— Що ж тоді ви мали на увазі? — спитав Блад і тут таки додав: — Вірніше, кого? Лорда Джуліана?

Дівчина здригнулася і, обурена, пронизала його гострим поглядом.

— О, благаю, будьте щирі зі мною,— безжально наполягав він.— Зробіть таку ласку і скажіть одверто.

Якусь мить Арабелла, задихаючись від гніву, стояла перед ним мовчки і аж мінилася на обличчі.

— Ви... ви просто неможливі,— сказала вона нарешті, відводячи від нього очі.— Дозвольте мені пройти.

Блад відступив набік і своїм крислатим капелюхом, який він усе ще тримав у руках, зробив жест у напрямку до будинку.

— Не смію більше затримувати вас, пані. Врешті ще не пізно виправити цей гідний презирства вчинок, який я зробив. Колись ви пригадаєте, що ваша жорстокість штовхнула мене на такий крок.

Вона шарпнулася, щоб піти, але раптом зупинилась і глянула йому просто в очі. Цього разу дівчина захищалася, і голос її тремтів від обурення.

— І ви смієте говорити зі мною таким тоном! — вигукнула вона, жахаючи його своїм несподіваним запалом.— Ви маєте нахабство докоряти мені за те, що я не хочу торкатися ваших рук, коли мені відомо, що вони заплямовані кров'ю, коли я знаю вас не тільки як убивцю...

Від несподіванки Блад аж рота відкрив.

— Я? Вбивця?..— тільки й промовив він.

— Нагадати вам ваші жертви? Хіба не ви вбили Лева-сера? [210]

— Левасера? — Він навіть посміхнувся.— Значить, вам і про це сказали?

— А ви що, заперечуєте?

— Ні, я справді вбив його. Та, якщо хочете, я пригадаю вам і інше вбивство за таких самих обставин. Це було в Бріджтауні тієї ночі, коли в місто вдерлися іспанці. Мері Трейл може розповісти вам докладніше. Вона була присутньою при цьому.

Він гнівно насунув капелюха і, вкрай обурений, широкими кроками пішов до будинку, так що дівчина не тільки не встигла відповісти, а навіть зрозуміти зміст його слів.

Розділ XXIII

ЗАЛОЖНИКИ

Стоячи біля колони портика губернаторського будинку, Пітер Блад з болем і гнівом у душі дивився на простору гавань Порт-Ройяла, на зелені пагорби на протилежному березі і сиву смугу Блакитних гір, що ледве мріли на обрії в серпанку мерехтливого від спеки повітря.

Його роздуми порушив негр, який доповідав губернаторові про прихід Блада і тепер повернувся по нього. Слуга провів Блада на широку веранду за будинком, де полковник Бішоп та лорд Джуліан Уейд ховалися від задушливої спеки.

— Ага, прийшли! — привітав його губернатор і пробубонів собі під ніс щось нерозбірливе, що свідчило про його поганий настрій.

Він не підвівся навіть тоді, коли це зробив вихований лорд Джуліан. Насупившись, багатий барбадоський плантатор розглядав свого колишнього раба. Блад стояв мовчки, тримаючи в руках капелюх і трохи спираючись на довгу, прикрашену стрічками тростину. Зовні він був цілком спокійний, жодна рисочка обличчя не виявила його гніву, що поволі наростав від такого принизливого прийому.

Після короткої паузи полковник Бішоп нарешті заговорив суворим і самовдоволеним тоном:

— Я посилав по вас, капітане, тому, що до мене дійшли неприємні новини. Мене повідомили, що вчора ввечері з гавані вийшов фрегат, на якому відплив ваш спільник Вол-верстон. Він забрав із собою сотню піратів з тих ста п'ятдесяти, які перебували досі під вашою командою. Ми з його світлістю хотіли б дізнатися, на якій підставі ви дозволили їм вийти з гавані. [211]

— Дозволив? — перепитав Блад.— Я наказав їм це зробити!

Вражений такою відповіддю, полковник Бішоп на якусь мить не знайшов, що сказати.

— Наказали? — тільки й перепитав він з недовір'ям, у той час як лорд Джуліан здивовано звів брови.— Чорт би вас забрав! Може, ви дасте точніші пояснення? Куди вирушив Волверстон?

— На Тортугу. Я послав його туди з дорученням розповісти від мого імені про все, що сталося, командирам чотирьох інших кораблів моєї ескадри, щоб вони не чекали мого повернення.

Нестримна лють спотворила обличчя Бішопа, очі його налилися кров'ю, і здавалося, що він ось-ось лусне від гніву. Нарешті губернатор різко повернувся до лорда Джу-ліана:

— Ви чули, мілорде? Він навмисне відпустив Волвер-стона, щоб той на волі безчинствував по морях, Волверстона, цього найнебезпечнішого після себе пірата з усієї його підлої зграї. Сподіваюся, що тепер ваша світлість починає розуміти всю безглуздість видачі королівського офіцерського патенту такому чоловікові, як оцей. Адже ж це справжнісінький бунт!.. Зрада! Клянуся богом, що військово-польовому суду слід зацікавитися цим фактом.

— Може б, ви перестали плести нісенітниці про бунт, зраду та військово-польовий суд?! — Блад, насунувши капелюха і не чекаючи на запрошення, сів.— Я послав Волверстона переказати Хагторпу, Крістіану, Ібервілю і решті моїх хлопців, що їм дано місяць, протягом якого вони, наслідуючи мій приклад, можуть кинути піратство і повернутися до мирних занять — полювання або заготівлі лісу — а в іншому разі їм доведеться залишити Карібське море. Оце і все, що я зробив.

— Ну, а люди? — втрутився його світлість спокійним голосом.— Адже Волверстон взяв із собою ще сто чоловік?

— Це ті, що не побажали служити королю Якову. В нашому договорі, мілорде, було обумовлено, що ви ні до чого не примушуватимете моїх людей.

— Щось я не пам'ятаю цього,— прямо сказав лорд Джуліан.

Блад здивовано поглянув на нього і знизав плечима:

— Звичайно, я не збираюсь докоряти вашій світлості за коротку пам'ять.