Океан ненависті - Сторінка 6

Ви правильно розгляділи ніж. Такі продають у Стамбулі тільки в одному місці, і робить їх тільки одна сім'я. Ці мисливські ножі коштують дуже дорого, не менше трьохсот доларів. Я постараюся довідатися, хто його купував.

– Думаю, сам убитий, – припустив Дронго. – Вбивство вийшло спонтанно, ненавмисно. Інакше вбивця вдарив би в спину, а не в груди. Може, вони навіть боролися чи він приставав до жінки. А може, це просто помста чоловіка. В усякому разі, вбивство було здійснене кимось із цієї групи. В цьому я переконаний. І відкиньте версію пограбування. Інакше винесли хоча б коштовності молодої жінки, котрі також коштують немало.

– Скидається на те, – погодився комісар. – Так кого нам допитувати наступним? Когось з підозрюваних?

– Я думаю, краще брата вбитого, – запропонував Дронго, – по-моєму, ми можемо дізнатися в нього багато деталей, котрі досі не знаємо.

– Згоден, – кивнув комісар, – і не соромтеся. Якщо вас будуть цікавити якісь інші питання, окрім тих, які я буду ставити, можете запитувати від свого імені. Я сподіваюсь, що ми з вами зможемо виявити цього вбивцю.

Він крикнув своєму помічнику, наказавши знову принести папір і покликати брата вбитого. За хвилину до кімнати зайшов Юрій. Він був пригнічений, явно не міг зібратися і усвідомити, що саме відбулося. Судячи по всьому, керівником фірми був його старший брат, і молодшому важко було уявити своє існування без нього.

– Ви Юрій Кошелев? – запитав комісар, прочитавши документи прибулого. – І ви молодший брат загиблого?

– Так, – кивнув Юрій, – я його брат. Це так жахливо.

– Ви разом керували приватною фірмою "Сентрал Тафт"? – уточнив комісар, а Дронго переклав.

– Точно, – погодився Юрій, – керували. Президентом був Віктор, а я віце-президент.

– А решта членів вашої групи?

– Олег Федоров наш фінансовий директор, а Рауф просто компаньйон.

– Ви раніше бували в Турції?

– Одного разу, проїздом, коли подорожували на теплоході, – пригадав Юрій.

– Кого ви підозрюєте в скоєнні злочину? – запитав комісар вустами Дронго.

– Звісно, Рауфа, – кинув зразу, не сумніваючись, Юрій, – цей покидьок посперечався з моїм братом під час вечері і навіть погрожував йому, сказав, що обов'язково його приб'є. А потім прийшов і вбив його.

– Чому ви так вважаєте?

– А хто ще? – здивувався Юрій. – Я його брат. Наш Олег навіть муху вбити не зможе. Жінки не в рахунок. Чи ви думаєте, що хтось із службовців пробрався сюди, щоб убити мого брата? Звісно, ні. Це міг бути тільки Рауф.

– Ви упізнаєте цей ніж? – запитав комісар, показуючи на лежавший на столі у целофановому пакеті ніж, котрим був убитий Віктор.

– Звісно, впізнаю, – кивнув Юрій. – Це ніж мого брата, він купив його в день приїзду до Стамбула. Нам сказали, що в Аксараї, – начебто так називалось це місце, – є крамниця, яка торгує хорошими мисливськими ножами, і ми пішли туди за покупкою. Це його ніж.

Комісар кинув погляд на свого добровільного перекладача і ледь помітно кивнув йому. Дронго точно вичислив. Ніж дійсно належав самому вбитому.

– Ви були всі разом?

– Так, ми разом гуляли.

– Скільки таких ножів ви купили? – запитав вже сам Дронго.

– Один, – здивувався Юрій, – ми хотіли купити два, але в крамниці ще одного такого не знайшлося. Тому ми взяли тільки один. Вони роблять ці ножі виключно на замовлення.

– А навіщо Рауфу було убивати вашого брата – запитав Дронго. – Я сидів поряд з вами за столом і чув, як ваш брат нападав на нього, вимагаючи щось зробити. Лише після цього відбувся розрив між вашим братом і його компаньйоном. І нічого особливого не сталося. Просто Рауф нагрубіянив йому, а він, у свою чергу, шпурнув склянку.

– Ти що, шпигував за нами? – розізлився Юрій. – Звідки ти все знаєш?

– Я ж говорю, що сидів поряд.

– Ну і заткнися, якщо такий вухастий! Тебе сюди перекладачем покликали, а не інформатором, – огризнувся Юрій, – теж мені, доносчик бісовий! Паскуда!

Дронго раптом різко викинув руку, і Юрій, отримавши сильний удар по обличчю, відлетів у другий кінець кімнати.

– Що сталося? – запитав нічого не зрозумівший комісар.

– Нічого, – заспокоїв його Дронго. – Просто цей тип дозволив собі трохи пофантазувати на мій рахунок.

Він поглянув на Юрія, який вставав з підлоги.

– По-перше, не треба так зі мною розмовляти, – холодно зауважив Дронго, – в такому хамському тоні. А по-друге, щодо доносчика і паскуди. Я ж не називаю паскудством твоє приставання до подружки старшого брата, коли ти притискав її на задній стежці, чудово знаючи, що Віктору це не сподобається.

Юрій зачудовано поглянув на нього.

– А це ти звідки знаєш? – злякано запитав він. – Інка розповіла?

– Я все чув сам, – бридливо зауважив Дронго, – моя вілла знаходиться якраз там, де ви бесідували.

Юрій мовчки пройшов до столу і сів на стілець, не сказавши більше ні слова.

– Скільки років ви знайомі з Рауфом? – запитав комісар.

Дронго переклав питання.

– Років п'ять, – байдуже відповів Юрій, вже не дивлячись в його бік.

– І ви вважаєте, що такий чоловік може здійснити вбивство?

– Не знаю. – Після сутички з Дронго у Юрія явно пропало бажання розмовляти.

– А хто ще, на вашу думку, міг скоїти це вбивство?

– Не знаю. Кому була охота вбивати Віктора! – роздратовано відповів Юрій. – У нас не було ніяких ворогів.

– Хто-небудь з жінок міг убити Віктора? – несподівано запитав комісар.

Дронго покосився на нього, але все таки переклав і це питання.

Юрій скинув на нього здивовані очі, в котрих повільно стала проступати лютість.

– Із жінок? – перепитав він. – Ні, не думаю. Навіщо їм було вбивати Віктора? Ні, – повторив твердо, – не може такого бути.

– Чим займається ваша компанія?

– Торгуємо нафтопродуктами, – неохоче сповістив Юрій.

Комісар, котрому Дронго переклав цю відповідь, задовільно кивнув.

– Який оборот у вашій компанії?

– Це комерційна таємниця, – усміхнувся Юрій і, подумавши, сказав: – Великий. Багатомільйонний. Втім, це не має відношення до вбивства Віктора.

– Хто тепер стане керівником компанії? – запитав комісар.

– Мабуть, я, – подумавши, відповів Юрій і, знову трохи подумавши, швидко сказав: – Але я не вбивав свого брата. Я ж не ідіот. У мене є алібі. Спочатку я купався у басейні, де мене бачили кілька людей, потім сидів у барі з Світланою – це така білявка із нашої групи, а потім зустрів на задній стежці Інну. Ну, цю розмову ти чув, – сказав він, киваючи Дронго. – Ні, я його не вбивав.

– Ніхто тебе в цьому не звинувачує, – відповів замість комісара Дронго, – просто ми хотіли знати, як налагоджена ваша компанія.

– Він вільний, – дозволив комісар, – але хай буде готовий завтра поїхати з нами до моргу. Ми мусимо підписати всі документи.

– Гаразд, – байдуже згодився Юрій і, вже встаючи, раптом бовкнув: – Якщо це зробив Рауф, то я його особисто придушу.

– Що він сказав? – запитав зацікавлений комісар.

– Пообіцяв помститися можливому вбивці, – переклав Дронго.

У коридорі почувся шум.

– Приїхав російський консул, – доповів увійшовший поліцейський.

– Здається, нам не дадуть спокійно працювати, – комісар поглянув на годинника, – вже дванадцята година ночі. Він цілком міг приїхати і вранці. Запроси його, – віддав він розпорядження своєму співробітнику, поправляючи пожмакану і засмальцьовану краватку.

Глава 6

Співробітник російського консульства нервував ще більше, ніж комісар. Звичайно, це був не сам генеральний консул. Останнім часом у Стамбулі і довкола нього майже регулярно знаходилося кілька тисяч російських громадян, і співробітники консульства просто фізично не встигали реагувати на всі проблеми своїх співвітчизників. А по всій Турції відпочиваючих і роблячих закупи росіян були десятки і сотні тисяч, що робило задачу їх захисту чисто декларативною.

Проте, це не дуже хвилювало співробітників російського посольства в Анкарі, генерального консульства в Стамбулі і консульств в інших містах. Справа в тому, що система туризма і прийому "човників" була так ідеально налагоджена в Турції, що майже не потребувала втручання російських дипломатів. І досадні зриви чи надзвичайні події, що ставалися, сприймалися саме як надзвичайні випадки, до яких ставилися з осторогою і погано прихованою досадою.

Піднятий вночі зі своєї постелі співробітник консульства проїхав сто кілометрів, не зовсім розуміючи, що саме сталося. Тільки в результаті короткої бесіди з комісаром він з'ясував суть проблеми, втомлено поскаржився на свою зайнятість і, проглянувши необхідні документи, відбув назад, до Стамбула, пообіцявши вранці приїхати ще раз.

– Вже друга година ночі, – нагадав комісару його помічник. – Можливо, ми поїдемо, а вранці продовжимо розслідування?

– Допитаємо ще одного, – запропонував комісар, – а потім поїдемо до міста. І продовжимо вранці.

Дронго згідно кивнув, і в цей час почулися гучні крики з коридора. Викликаний для допиту Рауф зустрівся в коридорі з Юрієм, котрий напав на нього, схопивши за горло.

– Це ти його вбив, ти його вбив! – кричав Юрій, вириваючись з рук поліцейських.

Рауф, не очікуючи подібного нападу, ошелешено відбивався від брата вбитого. Поліцейські з зусиллям відтягли Юрія від нічого не збагнувшого компаньйона.

Комісар і Дронго поспіхом вийшли до коридора.

– Припиніть! – суворо наказав комісар. – Виведіть цього крикуна звідси, щоб він вгамувався!

– Він живе на цьому поверсі, он в тих апартаментах, – вказав один із поліцейських.

Із номера показалися вдягнуті в банні халати Юлія і Кіра. Обоє мали змучені обличчя. Вони повели Юрія в номер, забравши його у поліцейських.

Трохи заклопотаний і сполоханий, Рауф пішов до апартаментів убитого, оглядаючись по боках, мовби очікуючи побачити ожившого покійника. Вони ступили до спальні, і Рауф, обходячи криваву пляму на підлозі, ледве не спіткнувся.

– Сідайте, – запропонував йому комісар, – і не треба так хвилюватися.

Дронго виправлено переклав.

– Ви розумієте турецьку? – запитав комісар.

– Трохи, – зізнався Рауф, – але не можу говорити.

– Чому брат покійного напав на вас? – запитав комісар.

– Він вважає, що це я вбив Віктора, – зізнався Рауф, – ми сьогодні з ним посперечалися за вечерею. Я, здається, бачив вас там, поряд з нами, – сказав він, звертаючись до Дронго, – ви ж мали все чути. Ми просто посперечалися, і я пішов. Віктор мав дуже важкий характер, і він був дуже запальний.