Оліверова історія - Сторінка 10

Можливо, він одружений. Вона глянула на мене.

— Мушу я давати відповідь на твої запитання?

— Так.

— Нічого з вищезгаданого. "Чорт бери",— подумав я.

— Для чого б тоді мені з тобою зустрічатися? — додала вона.

— Бо твій зв'язок не з найліпших. Вона вже не здавалася відвертою.

— Олівере, до таких я не належу.

— Гаразд, тоді до яких ти належиш?

— Не знаю,— сказала вона трохи нерішуче.

— Ти — погань.

Говорити цього було не слід. І я негайно пошкодував, що так сказав.

— Це що, взірець вашої суддівської манери, пане Баррете?

— Ні,— сказав я чемно. — Але тут я не можу впіймати тебе на неправдивих свідченнях.

— Олівере, перестань бути таким нещасним! Досить симпатична, майже приваблива жінка кидає себе прямо тобі в обійми. І замість того щоб діяти як нормальний чоловік, ти граєш роль великого судового слідчого!

Це "нормальний" мене по-справжньому різонуло. Що за сучка!

— Послухай, Марсі, якщо тобі не подобається, можеш з усім цим покінчити.

— Я щось не помітила, аби щось було. Але якщо в тебе раптом виникла потреба йти до суду, чи до церкви, чи до монастиря, то йди.

— З великим задоволенням,— сказав я і підвівся.

— До побачення,— кивнула вона.

— До побачення,— сказав я. Але ніхто з нас не рушив з місця.

— Іди, я розрахуюся,— вона відмахнулася від мене, як від мухи. Але я не пішов.

— Знаєш, я не зовсім покидьок. Я не залишу тебе одну в такому глухому місці.

— Будь ласка, не будь поштивий. На стоянці стоїть моя машина.

У моїй свідомості знову спрацював клапан. Я спіймав цю сучку на іншій брехні.

— Ти казала, що ніколи тут не була, Марсі. Як, у біса, опинилася тут твоя машина — дистанційне керування?

— Олівере,— спалахнувши, розгнівано відповіла вона,— це не твій, проклятого шизофреніка, клопіт. Але, щоб поставити тебе на місце, скажу тобі, що сюди її пригнав мій співпрацівник. Незалежно від наслідків нашого рандеву, вранці я маю бути в Гартфорді.

— Чому в Гартфорді? — вихопилося в мене, хоча й справді це був зовсім не мій клопіт.

— Бо мій гаданий коханець бажає купити мені страховий поліс! — вигукнула Марсі. — А тепер піди промочи свою голову.

Зайшовши справді надто далеко, і за надто короткий час, я був збентежений. Я мав на увазі те, що відчував: нам обом треба припинити сварку і поговорити спокійно. Але ми лише обмінялися палкими фразами на зразок "іди к бісу". Отже, я мусив піти.

***

Ішов літній дощ, я копирсався, відмикаючи свою машину.

— Послухай, ми можемо зробити коло круг кварталу?

Марсі стояла поруч зі мною і говорила дуже серйозно. На ній не було ні пальта, ні якогось іншого верхнього одягу.

— Ні, Марсі, ми вже об'їхали не одне коло,— відповів я, вимикаючи мотор.

— Олівере, я маю причину.

— О, я в цьому певен, маєш.

— Ти не дав мені змоги сказати й половини того, що я хотіла.

— Ти не сказала мені й половини правди.

Я сів у машину, зачинив дверцята і натис на стартер. Марсі стояла нерухомо й дивилася на мене. Повільно проїжджаючи повз неї, я опустив скло.

— Ти мені подзвониш? — запитала вона тихо.

— Ти забула, що в мене немає номера твого телефону,— відповів я з чималою часткою іронії. — Згадай.

Я перемкнув швидкість і поїхав із двору до головної магістралі, щоб далі їхати до Нью-Йорка й назавжди забути міс Марсі Неш.

16

— Чого ви злякалися?

То було все, що сказав лікар Лондон, вислухавши мою розповідь до кінця.

— Я не казав, що злякався.

— Але ж ви втекли.

— Бачте, стало ясно як день, що Марсі — капосна дівчина, яка намагається зробити кар'єру.

— Ви хочете сказати, намагаючись спокусити вас? Лікар Лондон був наївний.

— Зробити кар'єру,— як міг, терпляче пояснив я. — Моє прізвище — Бар-рет, і зовсім не важко зрозуміти, що Баррет — це гроші.

Отак-то. Я висловив свій погляд. У суді запанувала тиша.

— Ви самі цьому не вірите,— мовив, нарешті, лікар Лондон. Його певність, що я зовсім не переконаний у своїх словах, примусила мене ще раз подумати.

— Мабуть, не вірю,— погодився я. Знову запанувала мовчанка.

— Гаразд, ви лікар. Що ж я справді відчував?

— Олівере,— сказав Лондон. — Ви тут саме для того, щоб розібратись у своїх почуттях. Як ви почуваєтесь?

— Я трохи вразливий.

— І...?

— Трохи боюся.

— Чого?

Я не міг відповісти відразу. Я взагалі не міг про це говорити вголос. Я боявся. Але не тому, що боявся почути від неї: "Так, я живу з футбольною зіркою-захисником, вченим астрофізиком, який мене влаштовує". Гадаю, я більше боявся почути: "Олівере, ти мені подобаєшся". Це б злякало мене куди більше.

Припустімо, що Марсі — таємниця. Але вона не Мата Харі й не повія з Вавилону. Насправді, єдина її вада — те, що в неї нема ніяких вад. (Бодай одну я мусив би знайти.) А обмани Марсі, хоч би чим вони були викликані, не пробачають мого власного обману, коли я запевняю, що мене не ... зачепило.

Я був близький до цього. Дуже близький. Через те запанікував і втік. Майже покохавши когось, я відчув, що зраджую єдину дівчину, яку будь-коли кохав.

Але скільки я міг би так жити ще, коли б мене раптом не охопили людські почуття? Зараз я зовсім розгубився. Я стояв перед дилемою. По-перше: як мені бути зі споминами про Дженні? По-друге: як мені знайти Марсі Неш?

17

— Баррете, ти зовсім з'їхав з глузду!

— Спокійно, Сімпсоне! — зупинив я його, жестом показуючи, щоб він говорив тихше.

— Що сталося, розбуджу твої тенісні м'ячики? — незадоволеним тоном запитав він.

І мав рацію. Була лише шоста ранку, коли я витяг його після чергування у лікарні, щоб він міг бути моїм партнером у тенісному клубі "Готем".

— О Баррете,— скиглив Сімпсон, міняючи свій білий лікарський одяг на завчасно підготований мною білий тенісний костюм,— поясни хоча б, чому це так важливо?

— Це ґречність, Стіве,— сказав я. — Мені потрібен напарник, якому я можу довіряти.

Він не зрозумів. Я сказав йому не все.

— Але, послухай,— вів далі Стів,— ми бігаємо щоразу, як я можу вирватися. Я не можу присвятити своє життя сприянню твойого мазохізму. Чому на світанку, чорт бери?

— Будь ласка,— попросив я так жалісно, аж Сімпсон глянув на мене співчутливим поглядом і, нарешті, замовк.

Ми повільно вийшли з роздягальні. Він, стомлений після чергування, я — від розрахунків.

— Наш номер — шостий,— нагадав, позіхнувши, Стів.

— Знаю,— відказав я. Ідучи до шостого корту, я уважно придивлявся до гравців на кортах із першого по п'ятий. Знайомих на них не було.

Ми гилили м'ячі до восьмої ранку. Сімпсон ледве тримався на ногах і молив мене дозволити йому закінчити. Я теж не був надто проворний.

— Грав ти сьогодні мляво,— видихнув він. — Теж, мабуть, перевтомився.

— Мабуть,— погодився я. А сам думав про Марсі. Де вона? Може, у Клівленді?

— Стіве, я хочу просити тебе про велику послугу.

— Яку? — підозріло глянувши на мене, запитав він.

— Зіграти ще раз. Завтра.

По моєму улесливому голосу Сімпсон відчув, як це для мене важливо.

— Гаразд, але не о шостій ранку.

— У цьому вся штука,— сказав я. — Саме о шостій ранку.

— Ні, чорт бери, є ж межа! — сердито рикнув Сімпсон і рушив до роздягальні.

— Будь ласка,— знов озвався я. А потім зізнався: — Тут уплутана дівчина. Його стомлені очі розширилися.

— Еге? — запитав він.

Я ствердно кивнув головою. І сказав, що зустрів її у клубі й не знаю іншого способу її знайти.

Сімпсон, здавалося, заспокоївся, задоволений тим, що я кимось зацікавивсь. І погодився грати. Потім, подумавши, запитав:

— А що, коли її й завтра тут не буде?

— Нам доведеться приходити сюди, поки вона теж не з'явиться. Змучений, він лише стенув плечима. Друзі пізнаються в біді.,

***

У конторі я тероризував Аніту. Навіть коли я виходив до туалету, то й тоді, повернувшись, запитував: "Дзвінки були?"

А коли вона йшла обідати, я замовляв собі бутерброд до кабінету. Так я підтримував постійний нагляд за телефоном. (Я не довіряв новій спів-працівниці на комутаторі.) Мені не можна було пропустити дзвінка Марсі.

Хіба що вона взагалі не зателефонує.

У середу після обіду мені довелося йти до суду. Я пробув там майже повні дві години й повернувся приблизно о чверть на шосту.

— Хтось телефонував, Аніто?

— Так...

— Хто?

— Ваш лікар. Він сьогодні вдома після восьмої.

Що це могло бути? Що, Лондон, якого я сьогодні взагалі не бачив, гадає, ніби я божеволію?

— Що точно було сказано?

— Господи, Олівере, я ж вам сказала. Вона просто повідомила...

— Хто, вона?

— Дозвольте мені закінчити, можна? Вона просто попросила переказати вам: "Лікар сьогодні ввечері буде вдома!"

— Лікар Стайн... — повторив я, стримуючи розчарування. То була Джоанна.

— А на чий дзвінок ви чекали, лікаря Джонаса Солка? — запитала Аніта. Частку секунди я роздумував. Може, мені якраз і була потрібна дружня

розмова з людською істотою, подібною до Джоанни. Але ні, це було б нечесно. Надто вона ... близька по духу для такого, як я.

— Більше нічого? — сердито буркнув я.

— Я залишила кілька записів. Службових. Мені можна йти?

— Ідіть.

Я поспішив до свого столу. Як і можна було сподіватися, службові записи стосувалися справ, які вела компанія. Від Марсі — ні слова.

На два дні пізніше друзяка Джонас запросив мене до свого кабінету на нараду. Чорт! Я пообіцяв Аніті, що почастую її обідом, якщо вона побуде біля телефону. Керівник вирішив порадитися зі мною та містером Маршем про справу Гарольда Бея, підслуховувача телефонних розмов для ФБР, який виявив, що його власне бюро його теж підслуховує. Подібні нікчеми були зараз справжнім лихом. Гарольд міг розповісти багато цікавих пліток про нагляд за деким із персоналу Білого дому. Грошей, звичайно, у нього було небагато. Але Джонас вважав, що компанії слід узятися до його справи, щоб "наструнчити публіку".

Коли нарада закінчилася, я тієї ж секунди побіг назад.

— Дзвінки були, Аніто?

— Вашингтон,— відповіла вона, досі перебуваючи під враженням від того, що прийняла таке важливе послання. — Директор Управління економічних можливостей.

— О,— мовив я без великого ентузіазму. — Більше нічого?

— Може, ви чекали дзвінка Жаклін Оназіс?

— Не треба жартувати, Аніто,— холодно зауважив я і, зачиняючи двері свого кабінету, почув, як щиро здивована Аніта тихо буркнула: "Що його гризе?"

***

Звичайно, я не був пасивний, чекаючи дзвінка. Щоранку я грав у теніс. Коли бідний Сімпсон не мав змоги прийти, я брав "урок" у Піта Кларка, старого клубного професіонала.

— Дозволь тобі сказати, синку, Піт тренував їх усіх.