Оліверова історія - Сторінка 9

Тоді суд підтвердив, що актом про громадянські права від 1866 р. всім Гарантована свобода купувати власність. Це було законодавчо підтримано в першій поправці. "Рівербанк" зазнав поразки. А мій клієнт переїжджає на тридцять якийсь там поверх.

— Мені навіть удалося заробити гроші для фірми,— додав я. — Ченнінг — мільйонер.

Але Лондон промовчав і цього разу.

— Друзяка Джонас запросив мене на обід. А Марш, представник другої сторони, заходив на каву. Вони натякали на партнерство...

І знову мовчанка. Що може справити на нього враження?

— Сьогодні ввечері я спокушу Марсі Неш! Ага. Він кашлянув.

— Вас не цікавить чому? — запитав я тоном, що вимагав відповіді.

— Бо вона вам подобається,— спокійно відказав він.

Я розсміявся. Він мене не зрозумів. Я пояснив, що це єдиний спосіб дістати відповідь. Хоч як це грубо (й цинічно) може звучати, але спокуса — потенційний шлях до правди. А коли я дізнаюся, що саме Марсі приховує, я просто вилаю її, покину і змушу себе почуватися жахливо.

Якщо Лондон запитає про мої припущення, я негайно піду геть.

Він не запитав. Натомість примусив мене запитати себе самого, чому я такий самовпевнений. Чому набундючився, мов павич? Чи не було метою мого наголошування на юридичному успіхові — звичайнісіньке відвернення уваги від чогось іншого ... непевного?

Звичайно, ні. Чому я мав бути в чомусь непевним? Вона просто дівчина. Та хіба ж не в цьому вся проблема?

***

— Гей, Марсі, я голий-голісінький.

— І що це має означати?

— Саме стою під душем.

— Може, мені передзвонити? Не хотілося б уривати твого щомісячного ритуалу.

— Нічого,— огризнувся я, пустивши повз вуха її зауваження. — Де ти, в бісового батька, пробуваєш?

— Біля торгового центру "Уайт Плейнз", фірми Біннендейла.

— Будь біля центрального входу. Я приїду через двадцять хвилин.

— Олівере,— сказала вона,— це ж п'ятнадцять миль відстані.

— Дарма,— недбало кинув я. — Чекай мене за чверть години.

— Але, Олівере, зроби мені маленьку послугу.

— Яку? — запитав я.

— Одягнися.

***

Завдяки технічному станові моєї машини та моїй спритності як водія (я навіть перетинав центральну лінію, а поліцаї щоразу були надто шоковані таким зухвальством, щоб мене зупинити) за двадцять сім хвилин я був біля торгового центру.

Марсі Неш чекала (позувала?) саме там, де я сказав їй бути. В руках тримала пакунок. її постать видавалася, якщо тільки це можливо, ще досконалішою, ніж під час нашої минулої зустрічі.

— Моє шанування,— сказала Марсі, коли я вискочив з машини. Вона підійшла, поцілувала мене в щоку і, вклавши в мої руки пакунок, додала: — Тут для тебе невеличкий подарунок, щоб заспокоїти й потішити тебе. І, між іншим, мені подобається твоя машина.

— Ти їй теж подобаєшся,— сказав я.

— Тоді дозволь сісти за кермо.

0, тільки не моєї маленької "порше". Я не міг...

— Іншим разом, Марсі,— сказав я.

— Облиш, я знаю дорогу,— сказала вона.

— Куди?

— Туди, куди ми поїдемо. Будь ласка...

— Марсі, ні. Це надто делікатний інструмент.

— Не бійся,— кинула вона, швидко сідаючи на місце водія. — Твій інструмент буде в надійних руках.

1, зізнаюсь, це було так. Вона кермувала, як Джекі Стюарт. Але він ніколи б не робив крутих поворотів на такій швидкості, на якій робила їх Марсі. Мушу зізнатися, часом мені було тривожно, а часом і страшно.

— Тобі подобається? — запитала Марсі.

— Що? — сказав я, вдаючи, ніби не дивлюся на спідометр.

— Подарунок,— сказала Марсі.

О, я зовсім забув про втіху. Мої пальці все ще стискали цей і досі не розгорнений презент.

— Ну ж бо, розімкни пальці, розгорни і подивись.

У пакунку був м'який чорний кашеміровий светр із вишитими на грудях яскраво-червоного кольору словами "Альфа Ромео".

— Це Еміліо Аскареллі, перегонник. Нова італійська знаменитість. Ясно, Марсі має гроші, щоб дозволити собі такі речі. Але нащо вона це

зробила? Гадаю, щоб затерти провину.

— Ну, це розкіш, Марсі. Щиро дякую.

— Я задоволена, що ти задоволений,— сказала вона. — Один з моїх обов'язків — відгадувати смак публіки.

— О! Ти таємний агент,— мовив я з легким усміхом, щоб підкреслити свій дотеп.

— А хіба кожен з нас не є ним? — запитала Марсі з чарівною усмішкою. А може, так воно і є?

***

Можна запитати, чому я, ще недавно такий непевний у собі, міг бути такий певний, що спокушу панну Марсі Неш?

Бо коли не замішані почуття, це легше. Вважається, що близькість буває, коли є кохання. Я це знаю. Але в наші дні це часто лише наслідок домагань. Тут я чув себе цілком психологічно підготованим, щоб мати справу з Марсі Неш.

1 все-таки, що частіше я, забуваючи про швидкість, поглядав на симпатичного водія, то частіше до мене поверталася думка, яку пробудив у мені Лондон. Хіба, попри її таємничість та мої агресивні наміри, мені трохи не подобалася ця дівчина? Чи, може, я дурив сам себе, аби притупити свою палку хіть?

І чи можна було справді переживши найніжніші хвилини кохання з Дженні Кавіллері, поділитися на дві частини? Чи зможу я при цьому бути чутливим, але не щирим?

***

Інші можуть і роблять. Я доведу, що теж можу.

Бо в моєму теперішньому стані, без почуття кохання, це було, на мою думку, єдине, що я можу.

15

Довідник дає готелеві "Злий вовк", що в Бедфорд-Хіллз, оцінку "добре" за його кухню, але за просту атмосферу й кімнати — "відмінно". Зручно (як то кажуть) улаштувавшись серед зелених, спокійних дерев, готель пропонує втекти від усіх проблем нашого міського життя.

Довідникові зайве було навіть натякати, що "Злий вовк" — то ідеальне місце, щоб перебути з кимось ніч. Вечеря може бути звичайною, але вихвалялася атмосфера, що чекає на вас нагорі. Ми мали в цьому переконатися, і я подумав, що мої шанси на успіх... заслуговують на оцінку "відмінно".

І все-таки, якоюсь мірою, я був незадоволений. Хто вибрав це місце? Хто, на свій розсуд, не порадившись, усе замовив? Хто сидить за кермом моєї чудової машини й жене її сюди з такою швидкістю?

Ми звернули із шосе до лісу й поїхали вузьким путівцем, що, здавалося, простягся на багато миль. Нарешті попереду з'явилося світло. Ліхтар. І вивіска: "Злий вовк" — заміський готель".

Марсі зменшила (нарешті) швидкість і заїхала на подвір'я. При світлі місяця я побачив котедж у швейцарському стилі. Всередині блимало світло двох великих коминків, мабуть, у їдальні та вітальні. У вікнах верхніх поверхів світла не було. На стоянці я помітив лише одну машину, білий "мерседес". Готель не був переповнений. Отже, розмова може бути ... інтимною.

— Сподіваюся, їжа буде варта дороги,— глузливо мовив я (хо-хо).

— Сподіваюся, ти не будеш розчарований,— сказала Марсі, взявши мене за руку, коли ми зайшли всередину.

Нас посадили до столу біля коминка. Я замовив напої:

— Помаранчевий сік і карафку якогось недорогого білого каліфорнійського вина, але не найдешевшого.

— Ти заслужив би на похвалу Сезара Чейвза1,— сказала Марсі, коли відійшов офіціант. — Міг би примусити перевірити, чи помаранчі зібрані членами профспілки.

— Я не охоронець твоєї моральності, Марсі.

Потім я роззирнувся довкола. Крім нас, тут нікого не було.

— Ми приїхали зарано? — поцікавився я.

— Гадаю, через те, що місце глухе, сюди більше приїздять на вихідні.

— О,— сказав я. І, хоча й говорив собі, що не повинен запитувати, все ж запитав: — Ти була тут раніше?

— Ні,— відповіла Марсі, але я зробив висновок, що вона каже неправду.

— Чому ти вибрала незнайоме місце?

1 Профспілковий діяч.

— Я чула, що воно романтичне. І воно справді романтичне, ти не вважаєш?

— О ... чудове,— сказав я взяв її руку.

— У них коминки у всіх кімнатах нагорі,— сказала вона.

— Це чудово,— відказав я.

— Для мене — це тепло,— усміхнулася вона. Мовчанка. Потім якомога байдужіше я запитав:

— Ми також замовили нагорі?

Вона ствердно кивнула головою і додала:

— Просто про всяк випадок.

Я дивувався, чому в мене не такий піднесений настрій, як мав би бути.

— Тобто? — запитав я.

— На випадок, якщо піде сніг,— відповіла вона, стиснувши мені руку. Офіціант приніс склянку соку Марсі та мою карафку. Вогонь і вино, сполучивши свої сили, зігріли в мені почуття Права Знати.

— Скажи, Марсі, на яке ім'я ти замовила?

— Дональд Дак,— байдуже відповіла вона.

— Ні, серйозно, Марсі. Мені цікаво знати імена, які ти вибираєш, зупиняючись у всіляких місцях.

— О?

— У Клівленді, наприклад.

— Ми повертаємося до Клівленда? — запитала Марсі.

— Просто цікаво, під яким ім'ям ти реєструвалась у Клівленді? — юрист Баррет швидко просувався вперед.

— Фактично, ні під яким,— відповіла вона не вагаючись і не бентежачись. Ага!

— Я хочу сказати, що зовсім не зупинялася в готелі,— додала вона спокійно.

Ого!

— Але де ж ти там була? Марсі поморщилася.

— Олівере, яка мета цього допиту? — запитала вона по хвилі.

Я всміхнувся, долив склянку, тримаючи її в повітрі, і спробував підійти з іншого боку.

— Марсі, друзі мають бути гідні один одного, ти не вважаєш? Це, здавалося, подіяло. Слово "друзі" викликало проблиск.

— Певно що,— сказала Марсі.

Можливо, мої догідливість та мирний тон трохи її заспокоїли і я, нічим не показуючи, що мене це хвилює, запитав навпростець:

— Марсі, ти не в усьому зі мною відверта?

— Я справді була у Клівленді, Олівере,— сказала вона.

— Гаразд, але щось ти приховуєш? Помовчавши, вона ствердно кивнула.

Як бачите, я мав рацію. Нарешті, все стало ясно. Чи принаймні ясніше.

Далі настала мовчанка. Марсі просто сиділа й нічого не пояснювала. І все-таки було помітно, що зараз вона вже не така безтурботна і самовпевне-на. Я навіть почав їй співчувати.

— Отже..?

Вона через стіл торкнулася моєї руки.

— Послухай. Я знаю, що я нещира. Але, будь ласка, не хвилюйся. Я все розповім.

Що це могло означати? її рука залишилася на моїй.

— Замовимо вечерю? — запитала Марсі.

"Як бути? — запитав я себе. — Трохи відкласти? Піти на ризик ніколи не повернутися туди, де ми були — на межу правди?"

— Марсі, можемо ми спочатку закрити одну-дві маленькі теми?

— Якщо ти наполягаєш,— повагавшись, погодилася вона.

— Будь ласка, допоможи мені поставити в цій крутиголовці все на свої місця, гаразд?

Вона просто кивнула головою, і я пустився робити підсумки звинуваль-них доказів:

— Що можна думати про жінку, яка не дає своєї адреси чи телефону? Яка подорожує й перебуває в незнайомому місці інкогніто? Яка уникає будь-яких розмов про те, чим вона займається?

Марсі на допомогу мені не прийшла.

— Який ти робиш висновок? — запитала вона.

— Ти з кимось живеш,— сказав я спокійно.

Вона всміхнулася трохи нервовою усмішкою й похитала головою.

— Можливо, ти заміжня.