Опудало - Сторінка 19

– Як ти дивовижно на неї схожа і як ти дивовижно вчасно приїхала… А я дивовижно вчасно опинився в селі Вертушино в бабусі Колкіної!.. Тепер наша справа справді доходить кінця. Тепер ми зібрали з тобою майже всі його картини й можемо вихвалятися, влаштовувати бенкети й запрошувати на демонстрацію наших скарбів допитливих музейних працівників. Вони почнуть охкати та ахкати й казати: "Ви відкрили нового маловідомого художника". А ми з тобою сидітимемо довгими зимовими вечорами вдома й складатимемо плани.

– Які плани? – запитала Ленка.

– Найрізноманітніші. – Микола Миколайович усміхнувся, не помічаючи Ленчиного сумного настрою, що аж ніяк не відповідав його веселощам. – Нам багато про що треба порадитися.

І ось саме в цей час у вікні знову з'явилася голова рикаючого ведмедя.

– Ведмідь! – заверещала Ленка й стрибнула на стілець.

Того вечора Микола Миколайович був напрочуд спритний і удачливий. Він стояв біля вікна, встиг ухопитися за ведмедячу морду, і вона залишилася у нього в руці… Але наступної миті, – це він пам'ятав дуже добре, – він відчув деяке збентеження, бо на місці ведмедячої морди перед ним виникло перекошене від страху, якесь жалюгідне й нікчемне Димчине обличчя.

Пам'ятається, він тоді подумав, що таке коїться з Димкою, і перевів погляд на Ленку, щоб довідатися в неї, що все це означає. І тоді він здивувався ще дужче. Ленка стояла перед ним ні жива ні мертва…

– Ось тобі й увесь ведмідь, – промовив Микола Миколайович. – Однією рукою я скрутив йому голову. – Він недбало кинув ведмедячу морду на диван.

Микола Миколайович вимовив свою фразу безтурботно, хоча тієї миті йому вперше здалося, ніби відбулося щось не те, ну, може, жарт з ведмедячою мордою був надто жорстокий. Він тоді намагався відвернути Ленчину увагу й розвеселити її, бо відчув, що тут якась серйозна справа, але потім так захопився "Машкою", що про все забув.

Проте Ленка не звертала на нього ніякої уваги, вона вже повернулася до життя, вона кричала у вікно, кликала Димку:

– Димко! Димко-о-о!.. Їй ніхто не відповідав.

Ленка у відчаї обернулася до Миколи Миколайовича, шукаючи в нього допомоги:

– Дідусю! Вони тримають його силоміць! Вони примусили його лякати мене! – Ленка металася біля вікна. – Я знаю! Я бачу, бачу: вони зв'язали йому руки! Дідусю, гримни на них страшним голосом!

Микола Миколайович визирнув у вікно й побачив невеличкий гурт дітей, що стояли в тьмяному електричному освітленні неподалік од їхнього будинку. Серед них дивно зіщулившися, згорбившися, стояв і Димка. Він то з'являвся, то зникав, ховаючись за чиїсь спини.

– Димко-о-о! – знову покликала Ленка.

– Чому ж він не відповідає? – запитав Микола Миколайович. – Може, його там немає?– Він так сказав, щоб заспокоїти її, хоча сам чудово бачив Димку.

– Я бачу!.. Бачу його! Ти їх не знаєш! Вони могли йому ганчірку в рота запхати! Дідусю, ну нагримай!.. Порятуй його!

Микола Миколайович набрав повні легені повітря й видихнув:

– Ану негайно відпустіть Димку! У відповідь пролунав регіт.

Гурт поволі віддалявся зі свистом та голосними вибухами сміху.

– Опудало! – гукнув хтось, склавши руки рупором.

– Лата-на-латі! – підхопив інший. – Обоє рябоє! – І знову затихло.

Ленка схопила куртку й кинулася до дверей. Микола Миколайович спробував її зупинити. Та хіба можна було це зробити – з її палкою вдачею, з її граничною відданістю в дружбі, з її самовіддачею іншим людям?!

– Пусти! Пусти! – Ленка виривалася з рук Миколи Миколайовича, вигинаючись усім тілом, захлинаючись од хвилювання словами й скоромовкою вигукуючи: – Він там може задихнутися… з ганчіркою в роті!.. А ти… мене… не пускаєш! – І, звісно, вона кінець кінцем викрутилась і втекла.

Микола Миколайович висунувся у вікно.

– Лено! – покликав він і прислухався.

Він її не побачив, тільки з темряви долинув її збуджений голос:

– Ну, Миронова! Ну, Валька!

– Лено-о-о! – знову покликав Микола Миколайович, без будь-якої надії на відповідь.

Так воно й сталося: ніхто йому не відповів.

Микола Миколайович хотів був одразу ж іти за нею – це він пам'ятав точно, – але погляд його знову наразився на "Машку". Він завмер, застиг – його вразив тоді колір неба на картині: червонясто-синій, похмурий, важкий, передгрозяний, його було видно в отворі дверей, і легка, невагома, сліпучо-ясна постать на цьому тривожному тлі майже злетіла над землею. Він стояв нерухомо, наче в забутті.

Десь брязнуло розбите скло, це невиразно запало в його пам'ять, але не більше того.

Хтось десь кричав:

– Он вона! Он!.. Тримайте!..

Усе це він теж чув, але й гадки не мав, що саме Ленка розбила чиюсь шибку й саме її переслідували людські голоси.

Микола Миколайович сів до столу, видобув свій заповітний зошит. Йому нестерпно хотілося закріпити на папері й своє щастя, і свою радість. Він жив тієї миті тільки своїм життям; хоч яким жахливим здалося це йому тепер, але все було саме так! Ленка з її справами й турботами геть вискочила в нього з голови.

Він почув розмову під своїм вікном.

– Її немає у кімнаті, а він щось дряпає на папері, – сказав перший голос. – Киньмо камінь… Ото буде переполоху! Відповімо ударом на удар!

– А якщо це не вона? – запитав другий голос.

– Та бачила я – точно, вона. Ревнує тебе – вікна б'є, – втрутилося якесь дівчисько.

Проте Микола Миколайович і на це не звернув ніякої уваги. Він тоді навіть не поворухнувся – чудовий настрій відмежував його на час од реального життя.

Він гортав свій зошит, до якого були записані всі його картини: де й коли куплені, коли намальовані, точно або приблизно. Тут у нього були довгі записи роздумів і здогадок щодо цього: кого зображено на тій чи на тій картині, як ця людина потрапила до художника і чому він вирішив написати її портрет. Унаслідок виникали вельми цікаві історії про різних людей.

Микола Миколайович уже встиг записати: "Одержана в подарунок на початку листопада 1978 року…", але ввійшла Ленка – сукня й куртка в багні, –заплющила очі.

Якось дивно притулилася до одвірка й сповзла по ньому на підлогу.

Микола Миколайович кинувся до неї, допоміг підвестися, дотягнув до дивана, вклав, досадливе шпурнувши ведмедячу морду на стілець. Старий мрійник, він спускався на землю. Отоді Микола Миколайович перелякався – перед ним лежала Ленка, бліда, ні кровинки на виду.

– Що з тобою? – Микола Миколайович став на коліна біля дивана. – Лено!..

Микола Миколайович думав, що вона йому не відповість, а вона голосно, жалібно, захлинаючись, промовила:

– Дідусю, він мене обдурив!..

– Обдурив? – перепитав Микола Миколайович.

– Так!.. Так!.. Обдурив. Я у вікно заглянула, а в нього Миронова і всі-всі. Вони там усі-усі гуртом!.. Ти подумай, дідусю!.. Телек дивилися й чай пили, – сказала вона з таким жахом, ніби повідомила про щось надприродно страшне. – Я гадала, в нього руки зв'язані й ганчірка в роті, а вони… чай пили…

– То й що? – Микола Миколайович усміхнувся, хоч у нього вперше за останні роки раптом заболіло серце. – Давай і ми поп'ємо чаю.

– Ну який чай, дідусю!.. Я повинна тобі сказати, що я таке вчинила… У мене, знаєш, у голові все запаморочилося. Взяла я камінь і кинула в них. Шибка розбилася… – і Ленка заплакала.

– Шибку розбила… Так, я щось чув… Ти поплач, поплач. Одразу легше стане. – Микола Миколайович зразу не міг збагнути, що тепер робити й що говорити. – А я таки поставлю чайник.

Він вийшов з кімнати й швидко повернувся.

Проте Ленка вже лежала із заплющеними очима: чи прикидалася, чи то й справді спала.

Микола Миколайович довго стояв посеред кімнати, потім узяв зі стільця ведмедячу морду, поклав її на стіл, а сам сів на звільнене місце й тепер уже без будь-якої радості, а швидше машинально дописав у свій зошит: "…у селі Вертушині в Наталі Федорівни Колкіної картину художника М. І. Безсольцева, на якій зображено його внучку Машу у віці 10-11 років. Це остання робота художника, виконана незадовго перед смертю".

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

– Наступного дня після свят я прала сукню, – знову почала свою розповідь Ленка. – Коли я кинула камінь у Димчине вікно, то впала в калюжу й геть забруднилася. Я прала сукню і все думала, думала про Димку. І раптом зрозуміла: ненавиджу його!

Раптом мені кров шугнула у голову, я влетіла в кімнату й заходилася хапати свої речі, щоб поїхати. "Отоді він потанцює!.. Буде мені листи писати, – думала я, – а я йому не відповім. Хоч десять листів на день, хоч сто штук! Ні за що не відповім ніколи!"

А сама гасала по кімнаті й хапала, хапала свої речі й пхала їх у портфель. І раптом побачила крізь вікно, що в наш сад увійшов Димка!

Я схопила сукню й вибігла в сад, начебто треба її висушити. Ну, словом, вискочила в сад, вішаю сукню, а в самої серце знаєш як стрибало!

Димка підійшов і зупинився позад мене. Я вдала, ніби не чую, що він стоїть і дихає мені в потилицю. Нарешті не витримала й озирнулася. Він стояв переді мною, низько похиливши голову. Постояв так і видушив:

"Ти знаєш, хто я?"

Я намагалася щосили бути спокійною, а головне, незалежною. Така горда й неприступна! А коли він мені сказав: "Ти знаєш, хто я?", то усміхнулася кутиком рота; я ж володіла собою, хоча насправді я зовсім не володіла.

"Здається, я тебе пізнаю… Ти начебто Димка Сомов?.." – поволі відчеканила я, щоб він не помітив, що в мене голос тремтить; потім глянула на нього – бачу, він хвилюється дужче за мене.

"Якби ти знала, хто я насправді, то не усміхалася б і не жартувала… – Він на мить замовк, а потім тихо-тихо вимовив, самими губами прошепотів: – Тому що я підлий!.. Щонайпідліший боягуз!.."

– Дідусю! – Ленка схопила Миколу Миколайовича за руку. – Як він це сказав, усе обличчя в нього взялося плямами. Яскраво-червоними!.. Немовби хто його розфарбував червоною фарбою. Він просто палахкотів, а очі металися, бігали в цьому моторошному полум'ї. "Ну, – подумала я, – тебе треба рятувати, адже ти загинеш, адже ти згориш у цьому страшному вогні".

"Ти боягуз? – кажу я йому. – Ніякий ти не боягуз! Адже ти у Вальки собак відбивав!.. Ти навіть Петька не злякався!.. Адже ти Маргариті всю правду виклав!.."

А він:

"Ні, ні, ні! Правду казала Маргарита: я. жалюгідний, найпослідущий боягуз! Ти кажеш, я признався Маргариті?.. А знаєш чому? Тому що я хотів собі довести, ніби нічого не боюся.