Опудало - Сторінка 21

Його обличчя мене злякало; може, він іще сам не знав, як він поведеться наступної миті, а обличчя вже стало як у класі, коли очі в нього побіліли від страху.

"І пожартувати, каже, не можна. – А сам заметушився, заусміхався. – Жартів не розумієте".

Миронова й не розуміла таких жартів:

"Ти мені в очі, каже, в очі дивися!"

Димка відштовхнув її: він не захотів дивитися їй у вічі.

"Відчепися!.. Я ж сказав – це жарт. – Він неприродно засміявся. – Жа-а-арт!" І раптом весело підморгнув усім.

А мене мов обухом по голові, як підморгнув він їм, усе попливло перед очима і в голові запаморочилось.

А Залізна Кнопка кричала своє:

"Ти мені в очі дивися!.."

Кудлатий стис Димчину голову долонями, щоб він нею не крутив, щоб Залізна Кнопка могла заглянути йому в очі.

А всі намагалися перекричати одне одного:

"Ти пульс, пульс, Миронова, в нього послухай!.."

"Спіймався, Димочко! – сказала Шмакова. – Тепер викручуйся!"

І раптом вони всі одночасно рушили на Димку.

Я кинулася в сарай, щоб він побачив мене, щоб не боявся, що він сам. Я навіть про підморгування тоді забула.

Вони його притисли до стіни – мені його не було видно, тільки чути було, як він кричав захлинаючись:

"Ви очманіли! Я вирішив… допомогти… Безсольцевій… її жаль. Ви що, не люди?"

Я кусалася, дряпалася, аж поки добулася до нього. Гадала, він іще не загинув, якщо жалів мене.

Я билася й кричала:

"Пустіть мене! Пустіть!"

"Дивіться, Опудало! – чомусь пошепки промовив Рудий. – Сама прийшла?"

"Сама", – сказала я.

"І не боїшся?" – запитав Кудлатий.

"Не боюся. – Я обернулася до Димки, усміхнулась йому і сказала: – Я не могла далі на тебе чекати, от і прийшла".

Димка мовчав.

Я йому усміхалася, щоб підбадьорити його, усміхалася доти, доки він теж розтулив губи. Жалюгідно так усміхнувся, але все-таки…

Валька зареготав:

"На мою думку, вони освідчуються в… дружбі".

"Стривай, Валько, – сказала Залізна Кнопка. – Безсольцева, ти навіщо до нас прийшла?"

Я їй не відповіла – не хотіла нічого сама говорити, хотіла, щоб Димка. Але Димка й далі мовчав.

"Давайте влаштуємо їм ставку віч-на-віч, – запропонувала метка Шмакова. – Це ж дуже цікаво".

"Безсольцева, – почала Залізна Кнопка, – то хто ж із вас зрадник? – Вона перевела погляд з мене на Димку, потім з Димки на мене. – Ти чи Сомов?"

Я поглянула на Димку й сказала:

"Звісно… я".

"Слухайте! – загорлав Рудий. – Вона прибігла просити пробачення! Я здогадався! Я розумний. ."

"Дійняли! – почулося з усіх боків. – Нарешті!"

"Так я й гадала, – мовила Залізна Кнопка. – Сомов її пожалів. Я ж сказала – він нікчема. – Вона обернулася до мене – обличчя в неї запалало справедливим гнівом. – Ну, чого ж ти мовчиш? Падай на коліна!.. Кайся!.. А ми послухаємо! Може, ти нас так розжалобиш, що ми тобі й пробачимо".

Я почекала, поки вона замовкла, й сказала Рудому:

"Скидай сукню!"

"Будь ласка, – заквапився Рудий. Він скинув сукню й простягнув мені. – На…"

А коли я хотіла її узяти, жбурнув через мою голову Кудлатому. Нічого не розуміючи, я кинулася до Кудлатого, а він подражнив мене сукнею, покрутив нею перед моїм носом і пожбурив її Вальці…

1 помчало по колу!

Валька – Шмаковій, Шмакова – Попову, той іще комусь… І кожен дражнив мене.

Швидше, швидше!

Мені стало жарко, я кидалася мов очманіла, і стрибала, і хапала їх за руки, але сукню перехопити не могла.

Швидше, ще швидше!

Передо мною мелькало коло з облич, я кидалася в ньому, як білка в колесі.

Мені треба б зупинитися й піти геть, наплювати на цю сукню й на них на всіх наплювати, але я, мов найпослідуща дурка, кидалася поміж ними, намагалася їх перемогти. Не заради себе, заради Димки.

І раптом хтось із кола кинув сукню Димці, і той упіймав її. Я відчула, як усі вони напружено принишкли.

Миронова сказала:

"Ось вам і ставка віч-на-віч. Нарешті ми довідаємося про всю правду!"

Я підійшла до Димки, простягла руку по сукню й усміхнулась йому:

"Ну, ходімо?.. Порозмовляєш з ними іншим разом".

Він не зрушив з місця і сукню мені не віддав, але усміхнувся у відповідь. І я йому ще раз усміхнулася, а руку весь час тримала простягнуту… Так ми стояли й усміхались одне одному.

І раптом… він жбурнув сукню через мою голову!

Я вкрай збентежилася, просто не зрозуміла, що сталося, роззявила рот з дурною своєю усмішечкою і стежила, як моя сукня, здійснивши точно визначену траєкторію польоту, впала у руки самої Залізної Кнопки.

"Ура-а-а!" – заволали всі.

"Молодець, Сомов!" – похвалила його Залізна Кнопка.

І тоді я вдарила Димку по обличчі! Дідусю!.. Я вдарила Димку по обличчі ось цією рукою! – Ленка простягнула руку Миколі Миколайовичу. – А обличчя, коли по ньому б'єш, м'яке й тепле… Я досі пам'ятаю його на своїй долоні. Нібито тримаєш у руці трепетного птаха.

У журливому й німому зачудуванні дивилася Ленка на свою руку, і тіло її здригалося від якихось невидимих ударів, що завдавали їй глибоко всередині гострого, живого болю.

Миколі Миколайовичу стало нестерпно соромно. Адже він теж ударив. І кого – Ленку! Адже кожному було зрозуміло, що картину вона не продасть. Теж зірвався.

– Ти мені, Олено, прости… – Микола Миколайович доторкнувся до її щоки. – Ніколи нікого не бив. Твого батька виростив – пальцем не зайняв. – Він показав на стіни, увішані картинами. – І все через це, – винувато усміхнувся. – А ти будь милосердна до пропащого.

– А я тобі вже давно простила, – сказала Ленка.

І Микола Миколайович скрушно подумав, що навіть на схилку літ цілком розумна людина, як-от він, припускається таких непоправних помилок.

"Спалити її на вогнищі!" – заволав Рудий.

"Хапайте її! – наказала Залізна Кнопка. – І тягніть у сад! – Вона вимахувала моєю сукнею. – Чекайте нас там. Ми швидко".

Хлопці накинулися на мене.

"За ноги її!– горлав Валька. – За ноги!.."

Вони повалили мене й схопили за ноги та руки. Я хвицалася і борсалася що було сили, але вони мене скрутили й виволокли в сад.

Залізна Кнопка й Шмакова витягли опудало, припасоване до довгої тички. Слідом за ними вийшов Димка і став осторонь. Опудало було в моїй сукні, з моїми очима, з моїм ротом по вуха. Ноги зроблені з панчіх, набитих соломою, замість волосся стирчало клоччя і якесь пір'ячко. На шиї в мене, тобто в опудала, теліпалася дощечка зі словами "ОПУДАЛО – ЗРАДНИК".

Ленка замовкла і якось уся згасла.

Микола Миколайович зрозумів, що настав край її розповіді й край її сил.

– А вони веселилися навколо опудала, – мовила Ленка. – Стрибали й реготали:

"Ух, наша красуня-а-а!" "Дочекалася!"

"Я придумала! Я придумала! – Шмакова з радощів застрибала. – Нехай Димка розпалить вогнище!.."

Після цих слів Шмакової я зовсім перестала боятися.

Я подумала: якщо Димка розпалить, то, може, я просто помру.

А Валька тим часом – він повсюди встигав перший – увіткнув опудало в землю й насипав навколо нього хмизу.

"У мене сірників немає", – тихо сказав Димка.

"Зате в мене є!" – Кудлатий тицьнув Димці в руку сірники й підштовхнув його до опудала. Димка стояв біля опудала, низько похиливши голову.

Я завмерла – чекала востаннє! Ну, думала, він зараз обернеться і скаже: "Слухайте, Ленка ні в чому не винна… Усе я!"

"Підпалюй!"-наказала Залізна Кнопка.

Я не витримала й закричала:

"Димко! Не треба, Димко-о-о-о!.."

А він, як і перед тим, стояв біля опудала – мені було видно його спину, він згорбився й здавався якимсь маленьким. Може, тому, що опудало було на довгій тичці. Тільки він був маленький і недужий.

"Ну, Сомов! – сказала Залізна Кнопка. – Будь нарешті послідовний!"

Димка впав навколішки і так низько похилив голову, що в нього стирчали самі плечі, а голови зовсім не було видно. Вийшов якийсь безголовий підпалювач. Він черкнув сірником, і полум'я вогню виросло над його плечима. Потім підхопився й квапливо відбіг убік.

Вони підтягли мене впритул до вогню. Я невідривно дивилася на полум'я вогнища. Дідусю! Я відчула тоді, як це полум'я охопило мене, як воно палить, пече й кусає, хоч до мене доходили тільки хвилі його тепла.

Я закричала, я так закричала, що вони від несподіванки випустили мене.

Коли вони мене випустили, я підскочила до вогнища й заходилася розкидати його ногами, хапала палаюче суччя руками – мені не хотілося, щоб опудало згоріло. Мені чомусь страшенно цього не хотілося!

Перший схаменувся Димка.

"Ти що, очманіла? – Він схопив мене за руку й намагався відтягти від огню. – Це ж жарт! Ти що, жартів не розумієш?"

Я дужа стала, легко його перемогла. Так штовхнула, аж він полетів шкереберть – тільки п'яти мелькнули до неба. А сама вихопила з вогню опудало і заходилася ним вимахувати над головою, наступаючи на всіх. Опудало вже взялося вогнем, і всі вони злякано сахалися від цих іскр.

"Куртку спалиш, – запищала Шмакова. – Будеш відповідати!"

"Вона збожеволіла!" – вигукнув Рудий і кинувся від мене навтіки.

А інші кричали:

"Так їй і треба! Зрадниця…"

"От навіжена!"

"Браття! По домівках!.."

Вони порозбігалися.

А я так закрутилася, розганяючи їх, що ніяк не могла зупинитися, аж поки впала. Поряд зі мною лежало опудало. Обпалене, воно тріпотіло на вітрі й від того було наче живе.

Спершу я лежала з заплющеними очима. Потім почула, що пахне смаленим, розплющила очі – в опудала курілася сукня. Я приплюснула жевріючу пелену рукою і знову впала на траву.

Потім до мене долинув голос Залізної Кнопки.

"Ти чому зупинився? – запитала вона в когось. – Тобі знову її жаль?.."

Я підвела голову й побачила Миронову й Димку.

Пам'ятаю, тої миті мені здалося, ніби я сиджу в глибокому-глибокому колодязі, а Миронова розмовляє десь у мене над головою. Голос у неї був різкий і боляче бив по вухах.

"Усе-таки, каже, ти малодушна людина. Вона ж зрадниця! Розуміти це треба".

Почувся хрускіт гілля, кроки віддалилися, й запала тиша.

Не знаю, скільки я так пролежала, – може, годину, а може, й хвилину, тільки я відчула, що хтось стежить за мною. Я озирнулася й знову побачила в заростях Димку. Він відхилив убік чагарник, за яким ховався, й поволі підійшов до мене.

– Дідусю, знаєш… – мовила Ленка сумним голосом, – я прийшла на вогнище однією людиною, а підвелася з землі назустріч Димці зовсім іншою… Ось тоді-то я й подумала, що моєму життю край.

– А Димка що ж? – ледь чутно прошепотів Микола Миколайович.

– А Димка? Пояснив мені, як усе було і як буде далі.