Опудало - Сторінка 22

"Я їм розповів, каже, що це я. А вони не повірили. Ти ж чула…"

Здається, я йому щось відповіла, а може, й нічого. Не пам'ятаю.

А він:

"Тепер мені повірять. Ось побачиш. Я не відступлю, поки вони мені не повірять".

Він був такий, як завжди. Ну ніби нічого не сталося. Стояв переді мною охайний, чистенький, від вогнища розпашів. Говорив, говорив про "повірять" і "не повірять", про те, що вони звикнуть до цього й усе зрозуміють. А я слухала його, слухала… Потім усміхнулася. Тепер розумію чому: від ніяковості й сорому за нього. А він, коли побачив, що я усміхаюся, посміливішав, голос його зміцнів і вже дзвенів, линув угору разом з іскрами згасаючого вогнища… Того самого вогнища, яке він щойно розпалював, щоб зрадити й принизити мене.

"Вони валятимуться у тебе в ногах, – говорив він. – Я примушу їх це зробити!"

Я почала знімати сукню з опудала. Вона була пропалена в кількох місцях. Коли я стягувала її, то обпеклася. Не помітила, що солома під сукнею досі ще жевріла. Я скрикнула від болю. Вигляд я мала, мабуть, жалюгідний, тому що Димка так розхоробрився, що простягнув руку й доторкнувся до моєї щоки:

"У тебе кров".

Я відскочила від нього немов ужалена:

"Ні! Не чіпай мене!.. Не смій!"

– Ну й правильно зробила, – сказав Микола Миколайович. – Я на твоєму місці теж більше йому не повірив би.

– Дідусю, я подумала, відчула, що коли він до мене доторкнеться, то це буде так боляче, ніби вогнем. Не могла я далі стояти з ним жодної хвилини, і не знала, куди мені йти, і не хотіла нікого бачити… Пішла через чагарі до річки, знайшла старого перевернутого човна, залізла під нього й довго сиділа на холодному й мокрому піску.

– Плакала? – запитав Микола Миколайович.

– Угу, – відповіла Ленка. – На мокрому піску сліз не видно.

– А я тоді геть усе оббігав. Думав: куди зникла дівка?

– Я чула, як ти мене кликав, але я не могла вилізти. Може, я звідти ніколи не вилізла б, коли б до мене не вповз песик. Жалюгідний такий, гірший за мене. Він став лизати мені руки, і я зрозуміла, що він голодний. Отож я вилізла, привела його додому й погодувала.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

– Наступного ранку треба було йти до школи. Канікули закінчилися. Але я сходила додому до Маргарити, дізналася, що вона не приїхала, й не пішла.

Цілий день я просиділа на пристані, дивилася на річку й підстерігала Маргариту. В мене просто очі стомилися від глядіння; прибула одна "Ракета", потім друга, а Маргарити не було та й не було.

Потім я її побачила – світле пальто нарозхрист, під ним весільна сукня, та сама, яку вона облила шампанським. Я мов навіжена кинулася їй назустріч: "Мар-га-ри-то Іванівно!" – наздогнала, схопила за руку.

Вона оглянулась… і виявилася не Маргариток".

Потім нарешті я побачила справжню Маргариту.

Спершу на берег сплигнув чоловік. Він простягнув комусь руку… І з'явилася Маргарита. Вона зійшла з катера, мов королева з роззолоченого трону. Гарна-гарна, вона у сто разів стала гарніша за цей тиждень.

Я дивилася на них, а вони йшли на крутий берег сходами: попереду Маргарита, позаду її чоловік з чемоданом, – і усміхалася до них. Я здалеку помахала Маргариті рукою.

Вони були вже зовсім близько від мене. Я чула, як Маргарита запитала в свого чоловіка, чи не важко йому нести чемодан, а він відповів, що йому не важко, але не цікаво, краще він поніс би на руках її, Маргариту. Вона засміялася. І я засміялася й знову помахала їй рукою, але вони чомусь пройшли повз мене.

Я очманіла: адже я стояла зовсім поруч; але потім здогадалася, що вони просто мене не помітили. Дивилися одне на одного й нічого навкруги не бачили. Я перегнала їх і поволі пішла назустріч…

Тепер вони йшли поруч. Він тримав її під руку й щось шепотів їй на вухо. А вона нахилилася до нього й уважно слухала й усміхалася. Ну, звісно ж, вони знову пройшли повз мене й не помітили.

Так я й провела їх аж додому.

Наступного ранку я таки прийшла до школи. Навмисно ввійшла до класу після дзвінка, слідом за Маргаритою.

Коли я з'явилася в дверях, усі повернули голови в мій бік, немов заводні ляльки. Хтось невидимий смикнув вірьовочку, і вони одночасно повернулися: майнуло до смерті перелякане Димчине обличчя, єхидне – Шмакової, суворе – Залізної Кнопки… А я втупилася в Маргариту.

"Здрастуйте, кажу, Маргарито Іванівно".

А сама чекаю, тремчу, що вона зараз запитає про бойкот. А я їй відповім: "Ви не мене запитуйте, а їх…" Це я так заздалегідь придумала відповідь. І почнеться…

А Маргарита мені:

"Здрастуй, здрастуй, Безсольцева… Чому ти розпочинаєш нову чверть із запізнення? Негарно. Проходь", – і схилилася до журналу.

Я підійшла впритул до учительского столу й зупинилася, чекала, коли вона подавиться на мене.

Нарешті вона звела очі, побачила, що я стою, й запитала:

"Ти щось хочеш сказати?.."

"Я вас так чекала, Маргарито Іванівно", – відповіла я.

"Мене? – здивувалася Маргарита. – Спасибі. Але… чого це раптом?" І, не дочекавшись відповіді, вона підвелася, підійшла до вікна і помахала комусь рукою.

Всі дівчата миттю це помітили і кинулися до вікна.

"Чоловік, чоловік, чоловік", – полинуло класом.

"Маргарито Іванівно, – проспівала Шмакова, – там ваш чоловік сидить на лаві?"

"Так, – відповіла Маргарита. – Мій чоловік".

"Як цікаво, – знову проспівала Шмакова. – А ви нас з ним познайомите?"

"Познайомлю". Маргарита хотіла стримати усмішку, та губи не слухалися її– вони самі заусміхалися.

А я дивилася на неї, дивилася…

"А тепер, каже, візьмімося до діла. – Маргарита перехопила мій погляд. – Ти чого втупилась у мене, Безсольцева?.. Хіба я так змінилася?.."

"Ні, не змінилися… Просто я радію, що ви приїхали", – відповіла я.

Вона мовчала, на обличчі її уже з'явилося нетерпіння – ото, думає, дурка з привітом, причепилася.

А я своєї:

"Ви коли від'їздили, сказали нам: "Ось я повернусь!.." Останні слова я майже вигукнула.

"Тоді я на вас розсердилася", – сказала Маргарита.

Я радісно закивала головою: ну, думаю, почалося…

"А тепер, – Маргарита весело змахнула рукою, – вас уже й так покарано, а хто давнє пом'яне, той лиха не мине!.. – вона засміялася. – Сідай, Безсольцева, на своє місце й розпочнемо навчання".

"Я не сяду!" – вигукнула я.

Маргарита звела брови дугою: мовляв, що це ще за вибрики?

"Я ЇДУ звідси, кажу, назавжди. Просто зайшла попрощатися".

Подивилася на всіх – отже, все-таки вони мене перемогли. – Однаково, подумала, ніколи нічого не скажу сама. Але від цього мені стало сумно. Так хотілося справедливості, а її не було! І щоб не заревти перед ними, вибігла з класу.

"Безсольцева, почекай!" – покликала мене Маргарита.

Проте я не стала її чекати. А навіщо мені було її чекати, коли вони не схотіли в усьому розібратися, коли Димка зрадив мене сто разів і коли я вирішила поїхати геть… Дідусю! Ти ж бачиш, я все витерпіла, все-все!..

– Ти молодець, – сказав Микола Миколайович.

– Вогнище витримала, – вела далі Ленка. – Думала, дочекаюся Маргарити, і настане справедливість. А вона повернулась – і нічого не пам'ятає.

– Заміж вийшла, – сказав Микола Миколайович. – Від щастя геть про все забула.

– А хіба так можна? – запитала Ленка.

– Бідні, бідні люди!.. – Микола Миколайович замовк і прислухався до веселої музики, що й досі долинала від дому Сомових. – Бідні люди!.. Щиро тобі скажу, Олено, мені їх шкода. Вони потім плакатимуть.

– Тільки не Залізна Кнопка і не її дружки, – відповіла Ленка.

– Саме вони й плакатимуть, – мовив Микола Миколайович. – А ти молодець. Я навіть і гадки не мав, що ти в мене такий молодець.

– Ніякий я не молодець, – раптом промовила Ленка, і в очах у неї забриніли сльози. – Послухай, дідусю!.. Я хочу признатися… – Вона перейшла на шепіт: – Я теж, як Димка… зрадник! Ти не усміхайся. Зараз дізнаєшся, хто я, ти зомлієш! Я тебе зрадила! – Ленка із жахом і страхом поглянула на Миколу Миколайовича й вимовила, з трудом виштовхуючи слова: – Я тебе соромилася… що ти ходиш у калошах… у латах… Спершу я цього не бачила, ну, не звертала уваги. Ну дідусь то й дідусь. А потім Димка якось мене запитав, чому ти ходиш, немов жебрак? З нього, каже, через це всі сміються й дражнять Латою-на-латі. Тоді я придивилася до тебе й побачила, що ти насправді ввесь ходиш у латках… І пальто, й піджак,

і штани… І черевики лагоджені-псрелагоджені, Із залізними підківками на підборах, щоб не зношувалися. Ленка замовкла.

– Ти гадаєш, що я кинулася на Димку з кулаками, коли він мені це сказав? Думаєш, повстала на твій захист? Думаєш, пояснила йому, що ти всі гроші витрачаєш на картини?. Ні, дідусю! Ні!.. Не кинулася! Навпаки, почала тебе соромитися. Як побачу на вулиці – шусть у підворіття й проводжаю очима, аж поки ти зникаєш за рогом. А ти, бувало, йдеш так поволі… Цок-цок залізними підківками при кожному кроці… Видно, думаєш про щось своє, і вигляд у тебе самітний, нібито тебе всі покинули.

– Неправда, – мовив Микола Миколайович, – у мене вигляд величний. Я на людях завжди груди колесом.

– Але ж я тайкома за тобою стежила, адже ти не знав, що тобі треба робити груди колесом, – винувато проказала Ленка. – Виходить, наче ніж у спину?..

– Фантазерка ти! – Микола Миколайович швидко нахилився й став перев'язувати шнурок на черевику.

йому захотілося сховати від Ленки очі, які з зовсім незрозумілої йому причини (вперше за останні десять років) налилися слізьми. Колись він, бувало, плакав, коли втрачав друзів на фронті, коли ховав дружину, а останні десять років він цього за собою не помічав.

– Послухай, дідусю! – Ленка, охоплена жахом, уся подалася вперед, –А може, ти коли-небудь помічав, що я від тебе ховаюся?..

– Не помічав я цього, – твердо відповів Микола Миколайович і випростався. – Жодного разу не помічав.

– Помічав, помічав!.. А я гадала, ніби я милосердна. А яка я милосердна, коли тебе соромилася? – І промовила, наче відкрила для себе страшну істину: – Отже, коли б ти справді був жебраком, обідраним і голодним, то я тоді просто втекла б од тебе?

Ця проста і ясна думка вкрай приголомшила Ленку.

– Зрадниця я, кажу тобі, зра-дни-ця!.. Мало вони мене ще ганяли!..

– Та анітрохи мені від цього не прикро. Ну хіба що зовсім трішечки, – відповів Микола Миколайович. – Я завжди знав, що настане час, і ти мене чудово зрозумієш. Байдуже коли… Через рік або через десять років, уже після моєї смерті.