Опудало - Сторінка 6

А для них це забава – та й годі.

– Кудлатий так і вигукнув:

"За-ба-ва! Ну й забавна ти, Безсольцева Лена!"

А Рудий, зрозуміло, підхопив:

"Не забавна вона. А опудало!"

"Городнє!" – похлинувся від захоплення Валька.

Звісно, вони почали реготати з Лейки, викаблучуючись кожен на свій лад.

Хто хапався за живіт, хто хвицав ногами, хто вигукував: "Ой, далі не можу!"

Ленка, щира душа, вирішила, що вони просто веселилися, що вони сміялися з її слів, з її жарту, а не з неї самої.

Ленка зауважила, що Микола Миколайович якось підозріло причаївся, ніби його щось не влаштовувало в її розповіді.

– Дідусю, ти мене не слухаєш? – запитала вона тремтячим голосом. – А чому?

Микола Миколайович збентежено звів на неї очі, не знаючи, як повестися, – правду йому казати не хотілося, щоб зайвий раз не засмучувати Ленку, і брехати було важко.

– Не відповідай! – Ленку наче блискавкою пронизало – вона про все здогадалася. – Тобі мене шкода стало? Так? Вони з мене сміялися? Так?.. Уже тоді? – Вона жалібно усміхнулася: – Подумати лише, а я й гадки не мала. Все прийняла за чисту монету… Атож. Сміялися. Я бачу, бачу себе збоку – ну просто я була якась дурка… – І тихо додала:– Справді, дурка з морозу.

Раптом обернулася до Миколи Миколайовича всім корпусом, і він побачив її великі сумні очі.

– Дідусю! Любий! – Вона схопила його за руку й поцілувала її. – Пробач мені!..

– За що? – не зрозумів Микола Миколайович.

– За те, що я їм вірила, а вони з тебе сміялися.

– Хіба ти в цьому винна? – сказав Микола Миколайович. – Та й вони не винні, що сміялися з мене, їх можна тільки пожаліти й постаратися їм допомогти.

– Може, ти їх любиш? – Ленка з підозрою поглянула на Миколу Миколайовича.

Той відповів не одразу – помовчав, подумав, потім мовив:

– Певна річ.

– І Вальку? – обурилася Ленка. – І Рудого, й Кудлатого?!

– Кожного окремо – ні! – У Миколи Миколайовича від хвилювання перехопило горло, і він задихнувся. – А всіх разом – так, тому що вони – люди!

– Якщо ти будеш психувати, – сказала Ленка, – то я кину розповідати.

– Та я не психую, – засміявся Микола Миколайович. – Подумаєш, навіть задихнутися разочок не можна. А ти давай, давай далі, я слухаю.

– Ну, загалом, коли Рудий обізвав мене опудалом, – сказала Ленка, – то його хтось міцно штовхнув у спину… і я побачила вперше Димку Сомова… Знаєш, він мене зразу здивував. Очі сині-сині, а чуб білий. І обличчя суворе. І якийсь він увесь таємничий, як "Сплячий хлопчик".

А Рудого штовхнув добряче, той тицьнувся в черево здоровила Попова й кинувся на Димку. Я хотіла крикнути, щоб вони не билися через мене. Ну хай я опудало, то й що? Та вони вже зчепилися.

Я заплющилась. Я завжди так робила, коли розпочиналася бійка. Я ж тобі головного не сказала: я колись боягузкою була. Якщо лякалася, то в мене відбирало ноги й руки. Поворухнутися не могла, мов нежива.

Тільки бійки ніякої не вийшло. Я почула спокійний Дим-чин голос:

"Сам ти опудало, і не городнє, а звичайно-руде".

Я розплющила очі. Виявилося, Димка однією рукою скрутив Рудого й тримав його міцно. А той і не думав викручуватися, викривився й вигукнув:

"Я звичайно-руде опудало!"

З нього всі почали сміятися, і він сам із себе сміявся найголосніше за всіх. Та ти ж його бачив, дідусю! – сказала Ленка.

– Правда, він кумедний?.. Ну чисто цирковий паяц, – йому й перука не потрібна, він же від народження рудий!

Тої миті, коли ми сміялися з Рудого, вбігла весела Маргарита. В одній руці вона тримала класний журнал, а в другій згорток в кольоровому поліетиленовому мішечку.

"А, новенька! – Вона побачила мене. – Куди ж тебе посадовити?"

Вона понишпорила очима по рядах парт… і забула про мене, бо-дівчатка оточили її і запитали, чи правда, що вона виходить заміж. Маргарита відповіла, що правда, засяяла від щастя, квапливо роздерла мішечок, витягла коробку цукерок, відкрила її і поставила на стіл.

"Від нього?" – прошепотіла здогадлива Шмакова.

"Від нього, – Маргарита ще дужче розквітла. –Пригощайтеся", – і зробила величний жест рукою.

Усі посхоплювалися зі своїх місць і почали хапати цукерки і запихати у рот. А Маргарита говорила:

"По одній! По одній! А то всім не вистачить".

Я теж схопила цукерку.

А Шмакова запхнула одну цукерку в рот, а другу віддала Димці. Ото галас зчинився!

А дівчата закидали щасливу Маргариту запитаннями:

"Маргарито Іванівно, а хто ваш чоловік?"

"А у вас є його фотокартка?"

"А він живе в Москві?"

І тої миті в дверях з'явилася Миронова. Вона в нас особлива, в неї дуже сильна воля.

"Чого ви тут галасуєте після дзвінка?" – запитала Миронова.

"Ми цукерки їмо!" – вигукнула Шмакова.

"Під час уроку?" – ущипливо зауважила Миронова й пройшла на своє місце.

Шмакова простягла їй цукерку:

"Візьми й заспокойся. Сама запізнилася та ще й викаб-лучується".

"Тихо! – сказала Маргарита. – Миронова має рацію. По місцях!"

І всі пішли по своїх місцях, а про мене Маргарита так і не згадала, і я не знала, куди мені сісти, зупинилася біля Димки і втупилась у нього. Ну, в мене така звичка: якщо мені хто-небудь подобається, то я дивлюсь на нього, дивлюсь, хоч знаю, що це незручно. Він на мене раз глянув, удруге, а тоді запитав, чого мені треба.

А я бовкнула:

"У тебе місце вільне?"

"Зайняте".

Ну, думаю, влипла, зараз він почне з мене сміятися. А він раптом усміхнувся й запитав:

"А що?"

"Хотіла сісти до тебе, – відповіла я, а що він і досі усміхався, то я розхрабрилася від його доброти й сказала: – Ти ж мене врятував".

По-моєму, йому мої слова сподобалися, бо він сказав:

"Ну що ж, зараз спробуємо, – і голосно вигукнув: – Шмакова, новенька твоє місце хоче зайняти!"

Шмакова почула Димчині слова й дуже розсердилася. Вона подивилась у наш бік, потім поволі попрямувала до нас. Вона підходила, підходила, і я бачила, як у неї в очах стрибали лихі вогники. Тоді я перелякалася. Адже я не сіла б, коли місце зайняте. А Шмакова підійшла до нас, зміряла мене зневажливим поглядом і відвернулася. Ясна річ, вона ж красуня! А я? – Ленка безнадійно змахнула рукою.

– Ти теж нівроку, – визнав за свій обов'язок утрутитися Микола Миколайович.

– Та годі тобі мене заспокоювати, – обурилася Ленка. – Вона ж справжня красуня! Сукня в неї новенька й пошита по фігурі. А в мене… якийсь маскувальний халат.

– Маскувальний халат?.. – здивовано перепитав Микола Миколайович. – Це, мабуть, моя вина Я не врахував, що сукня має бути по фігурі. Вибач. – І майже вигукнув: – Зате в тебе очі натхненні! І серце чисте. Це вагоміше, ніж сукня по фігурі.

– Не хвали мене, будь ласка, – сказала Ленка. – Адже я погана. Я насправді – зрадниця!.. Я це зараз, зараз зрозуміла до самісінького денця.

Ленка замовкла. Микола Миколайович терпеливо чекав, коли вона знову заговорить. До кімнати вже вкотре ввірвалася задьориста музика: це досі гуляли на дні народження Димки Сомова. Вони танцювали, кричали, співали, а тут, у домі Безсольцевих, сиділо двоє похмурих людей, які не знали, що їм робити далі і як їм тепер жити.

– Ну, то що там сталося зі Шмаковою? – урвав мовчання Микола Миколайович.

– Зі Шмаковою? – перепитала Ленка. – Нічого особливого не сталося – вона поступилася мені своїм місцем. "Поступаюся, каже, тобі моїм місцем з великим задоволенням. – І схопила портфель. – Мені, каже, тут набридло. Парта якась перехняблена. І взагалі я люблю переміну місць. Отож, Димочко, чао-какао!– А на прощання, нарешті, глянула на мене, нібито щойно оце помітила, зневажливо пирснула й тихо проказала:– Але й опудало!"

Попов загорлав, щоб Щмакова сіла до нього, і та кинула йому портфель, а він його впіймав, – от від тієї миті він став її рабом.

Тоді Маргарита оголосила, що наша школа їде під час осінніх канікул на екскурсію до Москви.

"Отже, ми поїдемо разом?" – вихопилася здогадлива Шмакова.

"Разом, разом, – Маргарита усміхнулася. – Тож беріть у батьків гроші й приносьте".

З цього приводу пролунав такий лемент захоплення, що Маргарита засміялася й затисла вуха руками, щоб не оглухнути. Звісно-бо, усім хотілося поїхати на канікули до Москви.

І я залементувала, але потім осіклася, бо Димка зустрів цю звістку байдужливо. А коли всі замовкли, він зітхнув важко й мовив:

"Знову на батьківські… Набридло".

"То що ж ти пропонуєш? Не їхати до Москви?" – запитала Маргарита.

"Ні, він цього не пропонує, – втрутилася Миронова. – Але він не знає, що він пропонує".

"Чудово він знає, – пролунав лагідний голосок Шмакової. – Це він перед новенькою виставляється".

Всі, зрозуміло, одразу ж захихикали.

Маргарита осмикнула Шмакову, а я, коли чесно, чомусь тішилася з її слів… Ну, звісно, не чомусь, а тому, що вона сказала, ніби Димка переді мною виставлявся.

А коли в класі знову запала тиша, то Димка підвівся, переможно оглянув учнів і сказав:

"Давайте на поїздку заробимо самі!"

Враз мене нібито підкинуло, просто не знаю чому. Я підхопилася й загорлала:

"Маргарито Іванівно! Маргарито Іванівно! Можна, я скажу?"

Але ж і вигляд я мала, мабуть, – захоплена дурка. Проте я про себе й не думала, в мене на душі було хороше і хотілося сказати всім що-небудь надзвичайне.

"Мені дідусь багато розповідав про ваше місто… У вас місто особливе, старовинне…. Приїдеш, назавжди залишишся… Не проміняєш ні на які золоті гори. Правда тут гарно! І ви всі такі гарні! І пропозицію Сомова я підтримую!.." Я усміхнулася Димці й нарешті сіла.

"Ну, Сомов у нас, як завжди, молодець! – сказала

Маргарита. – Мені його пропозиція теж дуже сподобалася… Зрозуміло, ви вже дорослі діти й цілком можете попрацювати, – вела вона далі, – я вам, певна річ, допоможу. Тільки… не підведете?.."

Всі враз закричали:

"Що ви, Маргарито Іванівно! Ви тільки домовтеся!"

"Ми працюватимемо дні й ночі!"

"З ранку до ранку!.."

І ми почали працювати. Ходили у радгосп на збирання пізніх огірків і капусти. Ти не думай, ми не тільки за гроші працювали. Ми й безкоштовно. Наприклад, у дитячому садку. І міський сквер прибирали… Правда, це не всім подобалося. Можливо, саме через це в нас і спалахнула сварка. Валька, приміром, тільки-но ми йшли на безкоштовну роботу, завжди біг геть. Якось у неділю вранці Маргарита привела нас у радгоспний сад збирати осінні яблука.

Усі хлопці й дівчата прийшли в гумових чоботах, а я в черевиках, – вони одразу промокли від роси.

Димка помітив це, роззув чоботи, простягнув мені й сказав, щоб я перевзулася.