Опудало - Сторінка 8

Просто від захоплення, що він герой і що відтепер буде моїм найнадійнішим і найближчим другом.

Дідусю, я така тоді була рада! –Очі в Ленки зробилися захопленими, голос гучним. Вона, коли захоплювалася чимось, то вже не соромилася, зовсім не контролювала себе, і ця її риса теж дуже подобалася Миколі Миколайовичу. – А коли я його поцілувала, то я зовсім не злякалася, а, уявляєш собі, весело засміялася.

Він дуже здивувався:

"А це ще для чого?"

"Так жінки, кажу, колись дякували лицарям. – Я весела була тієї миті й навіть забула, що в мене "рот аж по вуха, хоч прив'язуй капелюха." – А ти, Димко, лицар – адже врятував од Вальки собаку й мене. І він зараз, щасливий, розповідає всім собакам міста: "От Сомов, от молодець!"

Цю мить у мене над вухом пролунав свист і регіт.

Я оглянулася – перед нами стояли Петько й Валька. У них на повідці метлявся той самий капловухий пес, якого врятував Димка. Обидва задоволені, реготали, що знову спіймали нещасного собаку та ще й до того ж підслухали нашу розмову. Вовки, вовки, а не люди!

Я їм просто в обличчя вигукнула:

"Це нечесно!.. Підслуховувати…"

"Панночка образилася", – сказав Петько й зробив засмучене обличчя.

"А ти, лицарю, не образився?" – запитав Валька в Димки й нахабно штовхнув його плечем. У присутності Петька він був дуже хороброю людиною.

А Димка як накинеться на Вальку! Навіть Петька не злякався. Ось який він був колись! Тільки Петько перехопив його, підняв над землею, і Димка завис у повітрі, дриґаючи ногами, – адже Петько здоровань, на дві голови вищий за Димку, – й процідив, ну майже проспівав солодким голоском, наче Шмакова:

"Ну-мо, друже, ще раз поцілуємося. – Захопив його обличчя велетенською долонею, повернув голову, ніби хотів її одгвинтити. Димка задихався, бо Петько затулив йому долонею рот і ніс. – І прошу тебе, друже, – співав він далі, – не розголошуй нашої маленької таємниці про цього собачку. Домовилися?"

"Домовилися", – промугикав Димка крізь Петькові пальці, намагаючись розтиснути залізні лещата його долоні.

"То я радий, що ти все правильно зрозумів", – посміхнувся Петько.

І, тягнучи собаку під сміх і вигуки Вальки, вони знову пішли геть. А собака відчайдушне опирався, мотав головою і здіймав куряву своїми вухами. Мені його так було шкода!

Димка скосував на мене, насварився кулаком услід братам і вигукнув чомусь неголосно:

"У-у-у, Валька!.. Тільки-но поткнися до школи!.. – А коли вони відійшли зовсім далеко, він трохи наддав голосу: – Шкуродери!"

А я склала руки рупором, щоби було голосніше чути, й заволала:

"Шку-у-ро-о-дс-е-ри!"

Петько зупинився і поглянув у наш бік… Нас немов вітром здуло, тому що Димка схопив мене за руку і ми втекли. А я розхрабрилася та й кажу:

"Правда, він почув, як я кричала?"

"Почув, – відповів Димка, – але, розумієш, з оцим треба бути обережнішою. Ми що?.. А він – що?!"

"Він здоровань", – зітхнула я.

"Отже, не треба лізти на рожен".

– Дідусю, – сказала Лена, – ти уявляєш, яка я була дурна. Уявляєш?! Я йому підтакнула. І взагалі я йому весь час підтакувала!.. Я знаю тепер: підтакувати – це погано…

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Шостий клас дружною оравою ввірвався до фізичного кабінету на чолі з Димкою, який на ходу розмахував скарбничкою з грошима.

Він тепер скрізь і повсюди був перший. Йому давали дорогу, зазирали до рота, коли він що-небудь казав; у нього питали поради з будь-якого приводу, йому вірили, його любили – адже він їх зробив самостійними людьми. Всі старшокласники і навіть випускники їхали до Москви на батьківські гроші, а вони, завдяки Димці Сомову, на власну трудову копійчину.

І ось вони, веселі, любі, безтурботні, ввірвалися до фізичного кабінету, щоб відсидіти свій останній урок… А потім канікули – і Москва!.. І прочитали на дошці оголошення, яке написала Маргарита Іванівна, що замість уроку фізики буде література. Розвернулися, щоб іти до іншого кабінету, але зіткнулися у дверях з Кудлатим і Рудим. Кудлатий, вихваляючися своєю богатирською силою, заштовхнув усіх назад до класу, і хтось упав, а дівчата запищали. Кудлатий і Рудий були дуже задоволені своєю перемогою й горлали, перебиваючи один одного:

– Свобода-а-а!

– Фізичка захворіла-а!

– Канікули-и-и! Даєш кіно!

Димка сказав, щоб вони не горлали, а прочитали, що написано на дошці. Кудлатий і Рудий почали читати по складах оголошення на дошці:

– Дру-зі-і! У вас-с-с бу-де уррро-окк, – читали вони на два голоси, – лі-те-ра-ту-ри!..

Коли вони читали підпис Маргарити Іванівни – а та підписалася двома літерами "М. І.", – то замекали вівцями:

– М-е-е-е-е… І-і-і-і-і…

Багатьом сподобалося, як вони читали, і з усіх боків полинуло мекання:

– Ме-ее-е!

– І-і-і-і!

– Мергеріте-е-е! Іванівне-е-е!

– А після уроків у нас робота в дитячому садку, – оголосив Димка, – шефська.

– Яка ще робота, – мовив Рудий. – Адже завтра канікули!..

– А мені батьки взагалі заборонили працювати, – проспівала Шмакова. – Вони кажуть: "Краще вчися, а працюватимемо ми".

– Ми ще тільки ростемо! – писклявим голосом докинув Рудий.

– У нас слабкий організм! – гаркнув басом Кудлатий. Вони реготали із власної дотепності.

– Нічого, попрацюєте. Нас там чекають, – знову почав Димка. – А ви, друзі-товариші, – сказав він Кудлатому й Рудому, – якщо не подобається, шкварте звідси! А ми дали обіцянку й виконаємо її.

– Димочка хоче головним бути, – сказала Шмакова. – Начальник!

– Точно! – зареготав Попов, зазираючи Шмаковій у обличчя. – Хлопці! Димка – начальник!

– А ми його зараз по шапці, – Кудлатий підійшов до Димки. – Набрид ти нам, Сомов, зі своєю скарбничкою… – Озирнувся на клас: – Правду я кажу?

– Ще і яку правду! – простогнав Рудий. – У саме яблучко.

Димка розгубився. Він ніяк не сподівався на такий натиск. Він звик, що йому всі заглядають до рота. Аж раптом бунт! Цієї миті в дверях з'явився Валька. Він обіперся плечем на одвірок і недбало оголосив:

– Я не ломовик, щоб задурно перериватися. В нас держава багата.

– З'явився нарешті!– Димка пожвавішав. – А чи ви знаєте, чим займається наш Валька? Тихо!.. Зараз я вас здивую!

Але тої миті за Вальчиною спиною виросла голова, прикрита кепкою. Це був сам страшний Петько.

– Валечку, – сказав він, – я тобі портфельчик приніс. – Він простягнув Вальці портфель і пройшов вихлястою ходою до вчительського столу. – Добридень, дорогі діти!.. – Повернувся до Димки, поплескав його рукою по щоці. – І тобі, друже, ще раз добридень. – Він тяжко зітхнув. –

Підслуховувати, звісно, негарно, але я чув ваші розмови й зрозумів ваші незгоди… Виявляється, дехто з вас прагне працювати, в той час як більша частина колективу бажає брати участь у культурно-масовій розвазі, тобто відвідати місцевий кінотеатр. Я гадаю, що меншість повинна поступитися. Такий закон колективу. Отож ваша проблема – справжня дурниця.

Він повернувся до дошки і, щось наспівуючи собі під ніс, стер Маргаритине оголошення.

– Ось ви й вільні. Як вітер!.. Як моторний човен, у якого двигун потужніший, ніж у рибоохорони… Бувайте щасливі, діти! А ти, друже, – сказав він Димці, – не кривдь, будь ласка, мого меншого. – Він насварився на Димку пальцем, усміхнувся всім і пішов собі.

Ленка гадала, що Димка одразу ж кинеться на Вальку й усім усе розповість, але той чомусь змовчав.

І тої миті Рудий серед цілковитої тиші невпевнено промовив:

– А може, й справді якийсь невідомий зайшов і стер…

– Ну ти – розумний! – зрадів Валька.

– Виходить, ми цього не читали? – засміялася Шмакова.

– Еге ж! Не читали й не чули, – докинув Попов.

– А Попик у нас метикований став, – хвалькувато проспівала Шмакова. – Моя школа…

– Ми ж Маргариту підведемо! – пробував зупинити їх Димка.

– Заткни рота, підспівувачу!-загорлав Валька. – Даєш кіно-о!

Хлопці й дівчата посхоплювались зі своїх місць і кинулися до дверей:

– У кіно! Даєш кіно-о-о!

Димка заступив їм дорогу, але вони змели б його, їм так кортіло в кіно, коли б не крик Васильєва:

– А в мене немає грошей!

Отоді-то по-справжньому все й почалося. Димка чомусь раптом забув, як він щойно, цієї ж хвилини, сам не пускав усіх у кіно, вихопився на середину класу й радісно закричав:

– Васильєв! Я тобі позичу!.. І всім позичу, в кого немає… – Голос у Димки лунав дзвінко. – Отже, легенда така– ми пішли відвідати хвору фізичку!

– У-у-у, Сомов – голова! – захопився Рудий. – Відвідаємо хвору! Оце по-справжньому!

– Як тимурівці! – захихотів Валька.

І Ленка теж захоплено зареготала: їй сподобалося, що Димка такий меткий.

А він уже командував, щоб виходили з класу по двоє. І перший кинувся до дверей. За ним – Ленка. Вона навіть когось відштовхнула, щоб не відстати від Димки.

І тої миті їм у спину вдарив різкий голос Миронової:

– А я в кіно не піду!

– Ти? – перепитав Димка.

– Так, – відповіла Миронова.

– Гляньте, вона проти всіх! – здивувався Димка.

– Проти всіх! – очі Миронової зблиснули.

– А якщо ми тебе відлупцюємо? – запитав Валька.

– Спробуйте, – відповіла Миронова й гордо сіла на своїй парті.

Усі якось одразу примовкли – ніхто не наважувався здійняти руку на Миронову. А Димка раптом засміявся, і Ленка слідом за ним, хоча й не знала, чого він сміється. І багато хто ще засміявся, з надією дивлячись на Димку. Недаремно ж він сміявся. Видно, знайшов вихід із становища.

– А сила в нас навіщо, Кудлатий? – запитав Димка.

– Сила – це головне! – захоплено відповів Кудлатий, підняв Залізну Кнопку на руки й під загальний регіт виніс із класу.

Ленка злякано глянула на Миколу Миколайовича.

Вона щоразу отак злякано поглядала на нього, коли шукала допомоги й підтримки, коли згадувала що-небудь таке, що тепер їй здавалося жахливим. Несміливий швидкий погляд її неспокійних очей говорив Миколі Миколайовичу: яка ж я дурна, нікчемна й жалюгідна… На обличчі в Лени знову жила ні на що не схожа, тільки їй єдиній притаманна, тільки їй єдиній надана усмішка, Ленчина усмішка, яка зараз просила за все пробачення.

А тим часом події розгорнулися трохи інакше, аніж про це знала Ленка.

Річ у тім, що Шмакова й Попов не пішли разом з усіма в кіно, а залишились у класі. Вони причаїлися за шафою з приладами, а коли всі побігли, вийшли із криївки.

І ще на вчительському столі стояла скарбничка, яку забув Димка.

Шмакова, пританцьовуючи, ходила поміж партами – в неї був гарний настрій.