Опудало - Сторінка 7

Ото була мить, – він стояв босий на мокрій холодній траві й простягав мені чоботи з вовняними шкарпетками. Я не наважувалася їх узяти.

Хлопці та дівчата оточили нас і роззявили роти від подиву.

"Ото Сомов дає!" – засміявся Кудлатий.

"Лицар", – підхопив Валька.

"Левине серце!"-докинув Рудий і зайшовся дрібним сміхом од власної дотепності.

"Чи довго ми ще стоятимемо й женихатимемося?– раптом сердито обірвала їх Шмакова. – Ми прийшли, здається, працювати. Чи не так, Димочко?.."

Хтось знову захихикав, а Димка не звернув на це аніякісінької уваги, кинув мені чоботи й пішов собі.

Я натягнула Димчині шкарпетки – вони були ще теплі від його ніг – і влізла в чоботи.

Знаєш, дідусю, як мені було весело!-Ленка засміялася: – Весело-весело! Може, тому, шо Димка віддав мені чоботи? – Вона хитро глянула на Миколу Миколайовича. – Ні, мабуть, просто тому, що в саду було дуже гарно.

Вдруге за цей день Микола Миколайович почув її сміх. Йому подобалося, що вона забула про те, що ці діти прозвали її опудалом, що вона шпурнула в нього портфелем тільки за те, Що він запропонував їй повернутись до школи… Вона про все, про все це забула й знову була щаслива.

А Ленка досі ще дивилася кудись удалину, зазираючи у своє недавнє минуле, яке їй явно було не до душі.

Перед нею постала дивна картина… Сад, повитий павутинням. Сотні мереживних гамаків, гамачків, підвісних доріг сплелися поміж яблунь, лежали в траві й покривали чагарник.

Хлопці й. дівчата розбіглися по саду, і кожен кричав, що в нього найцікавіше павутиння, їхні голоси, на зразок пташиних, радісно і збуджено дзвеніли серед дерев.

Потім усі взялися збиради яблука. І Ленка збирала, а сама весь час нишком стежила за Димкою: як він спритно лазив по деревах, як сміливо стрибав, як швидко пробігав з одного кінця саду в другий в сліпучих червонястих променях сонця.

Вони працювали до самого обіду. А наприкінці роботи розпалили вогнище й пекли яблука.

Рудий – на парі – голими руками витягав з вогню дівчатам печені яблука…

– А потім, дідусю, сталася дивна-дивна історія. Пам'ятаєш, ми працювали на фабриці дитячої іграшки?.. Ну, ми там із пап'є-маше клеїли морди звірів.

Микола Миколайович кивнув.

– Отож тоді на фабриці я вперше зрозуміла, що люди не всі однакові. Так, так, не усміхайся. Я раптом побачила: те, що для мене добре, для Шмакової, наприклад, смішне, а для Миронової просто дурне. Я мала б насторожитися, але я не звернула на це ніякої уваги! – Вираз обличчя в неї був украй здивований. – Ну, слухай далі, що з цього вийшло… – Ленка збуджено зітхнула й вела далі: – Ми вже закінчили роботу. Я доклеїла морду зайця, хотіла для просушки поставити її серед інших на полицю, яка тяглася уздовж стіни, але потім передумала й приміряла морду на себе.

У цей час повернувся Димка, – він ходив одержувати гроші за нашу роботу, – ну й усі, звісно, кинулися до нього:

"То як, одержав?"

"Скільки?"

"Розповідай! Не тягни! Душа палає!"

Вони його штовхали, намагаючися залізти до нього в кишеню, чіплялися, канючили.

"Рудий! Тягни скарбничку!" – вигукнув Димка, відбиваючись од хлопців та дівчат, що напосідали на нього.

У нас на той час була вже скарбничка – отака собі велика зелена кицька з діркою в голові.

Рудий поставив перед Димкою скарбничку… і почалося!

Димка поліз у кишеню, довго щось там чаклував, нарешті вихопив руку, помахав над головою червоненькою десяткою і кинув у скарбничку.

"Свої!" – загорлав Кудлатий.

"П'ять карбованців!" – вигукнув Димка й знову опустив їх у скарбничку.

"Кревні!" – захоплювався Рудий.

"Трудова копієчка!" – підтакував йому Попов.

Димка здійняв над головою ще десятку й помахав нею в повітрі.

Ленка показала, як Димка помахав грошима, їй не си-ділося, вона підхопилася, кожна жилка на її обличчі тріпотіла від захвату.

– Він вигукнув: "Десятка!" – і кинув у скарбничку.

"Ух!" – ухнули всі разом.

Рудий попросив у Димки, щоб той дав йому кинути монету в скарбничку. Димка дав йому карбованця, і Рудий кинув.

І тоді всі закричали:

"І мені! І мені! І мені!"

І він їм давав, і всі по черзі кидали.

А потім Димка простягнув карбованець мені і сказав:

"Кинь і ти, зайче".

А я з радощів, що він дав мені цей карбованець, так схопила його, аж він розірвався навпіл – половинка лишилась у Димки, а половинка в мене.

"Ото розтелепа! – обурився Валька. – Це ж гроші, їх рвати не треба!"

Я перелякалась і не знала, що робити. Але Димка, як завжди, наспів мені на допомогу.

"Нічого, – заспокоїв він усіх, – потім склеїмо. Кидай, зайче, обидві половинки!"

Я кинула.

"І кінчай роботу! – наказав Димка. – Давайте халати".

Хлопці й дівчата зняли халати й покидали їх Димці.

"А тобі, зайче, як найхоробрішому, я доручаю охорону цієї надзвичайної скрині з коштовностями", – сказав Димка, простягнув мені скарбничку, а сам пішов односити халати.

Я схопила скарбничку й закричала:

"Я хоробрий заєць! Я найхоробрішик на світі заєць!"

Рудий надів морду тигра й загарчав на мене:

"Гр-р-р!"

"Ой, не боюся! Ой, не страшно!" – Я відштовхнула Рудого. А Шмакова начепила морду лисиці й проспівала тоненьким голосом:

"Зайчику сіренький, зайчику біленький… Ми тебе перехитруємо! Ми в тебе скриньку з коштовностями відберемо!" – І вона вщипнула мене.

Я не чекала цього – адже ми гралися – й вигукнула:

"Ти чому боляче щипаєшся?.."

"А як не боляче, то навіщо ж щипатися!" – засміялася Шмакова.

А тим часом інші хлопці та дівчата теж вирядилися в маски звірів, і мене вже щільним колом оточили морди вовків, ведмедів, крокодилів. Вони стрибали, гарчали, накидалися на мене й рвали з рук скарбничку. А якийсь ведмідь, – по-моєму, це був Попов, – вигукнув, як Шмакова:

"Зайчику сіренький, зайчику біленький… Ми тебе перехитруємо!"

Вовк-Валька кілька разів міцно смикнув мене за косу. А я перелякалася по-справжньому, ніби мене оточували не люди, а справжні звірі.

"Не треба! Годі!" – Я хотіла зняти маску, але в мене нічого не виходило, бо вони безперервно мене штовхали.

"Попався, зайчику!" – проспівала Шмакова.

"Ми тебе, зайче, роздере-е-мо!" – загарчав Кудлатий і крутнув мене.

"Гр-р-р!" – дурним голосом прогарчав Рудий.

"Димко-о-о!" – вигукнула я й гепнулася на підлогу, бо в мене запаморочилося в голові.

Димка вбіг і запитав, чого я кричу. А я йому відповіла, що перелякалася.

"Кого?" – не зрозумів Димка.

"Усіх… звірів", – відповіла я.

"Диви, й погратися не можна", – мовив Валька.

"Зайчику сіренький… Зайчику біленький… Ми тебе роздеремо! – хихикнула Шмакова. – Яка нервова!"

"Дурниці! – похмуро заявила Миронова. – Просто кривляється. Гайда звідси!.."

І вся компанія пішла слідом за Залізною Кнопкою, цілком задоволена собою.

А мені ще довго ввижалося, що Шмакова схожа на лисицю, Кудлатий – на ведмедя, а Валька – на вовка.

Мені було соромно, що я так думала про них. Тому я наздогнала їх на вулиці й усіх пригостила морозивом на власні гроші. І розповіла Шмаковій під слово честі свою таємницю, що Димка схожий на "Сплячого хлопчика".

Вона була дуже задоволена, реготала й присягала, що нікому не скаже, але мені чомусь здалося, що голос у неї був схожий на той, коли вона співала: "Зайчику сіренький, зайчику біленький…" Шмакова – лисиця. Справжня. І я подумала, що даремно їй усе розповіла… Ну, ти ж її бачив, дідусю. Еге ж, вона лисиця? А я тоді й не знала, що є люди – лисиці, ведмеді, вовки…

Потім я запитала в Димки:

"Ти мене осуджуєш, що я злякалася тоді на фабриці?"

"Та що ти, – відповів він. – Злякатися кожен може".

Ось бачиш, яка людина був Димка – добра, – сказала Лена. – А згодом він ще виявився відчайдушне хоробрим. Було це так…

Ми поверталися з Димкою додому. І раптом побачили Вальку. Він біг підтюпцем нам назустріч, на повідці тягнув собаку, маленького такого, на кривих лапах і з великими волохатими вухами.

Валька помітив нас і пірнув за ріг. Димка кинувся за ним, а я за Димкою. Валька припав до стіни і втупився в нас якимись дивними очима.

"Який у тебе собака гарний. – Я погладила собаку. – Тільки чого його так тіпає? Захворів він, чи що?"

Валька не встиг мені відповісти, тому що Димка вчепився в нього, вихопив собаку й випустив.

"Мій повідець!– заволав Валька, випручуючись з Димчиних рук. – Петьку!.. На поміч!"

Я не зрозуміла, чому Димка так оскаженів і чому Валька кричав "повідець" і кликав на допомогу якогось Петька.

Петько, старший Вальчин брат, одразу ж з'явився. Він великий, йому скоро в армію. Я його відразу впізнала, він водій прибиральної машини.

А Валька, як побачив Петька, заволав іще голосніше:

"Петьку, він мого собаку з повідцем відпустив!"

Петько підтягнув Димку до себе й чемно сказав:

"Ти вже пробач, друже, але я мушу зробити тобі боляче. Ти сам заробив".

І він так молоснув Димку по щелепі, аж той пролетів повз мене й гепнув на землю.

"Заробив? – зареготав Валька. – Знай наших",

"Бувайте здорові, діти", – сказав Петько.

Вони пішли не озираючись. А я не кинулась за ними, не заступилась за Димку, не покликала на поміч. От соромно!

Ленка подивилася на Миколу Миколайовича.

– Я ж тобі казала, що колись була боягузкою. Це я тепер нічого не боюся. Ніколи більше не відступлю. Ні-ко-ли! Ні перед чим. А тоді я затремтіла й підійшла до Димки, коли Валька й Петько вже зовсім зникли.

Інший на Димчиному місці образився б, а Димка ні.

"А я знову злякалася", – призналась я.

"Нічого. Сміливість – діло наживне. – Димка потер забите місце. – Я в нього, негідника, третього собаку відбиваю! Він їх на шкуродерню за рубель здає".

"Ну й тип цей Валька! Відтоді як він на мене у вовчій морді напав там, на фабриці, він мені весь час здається вовком", – призналася я Димці.

"Ну це вже занадто", – відповів він.

"Вовк він, вовк, – вигукнула я, – якщо для нього найголовніше гроші!"

"А Петько ще гірший за Вальку, – сказав Димка. – Рибу на річці глушить".

"Шкода, –сказала я. – Я гадала, ось стоїть містечко вісімсот років, і всі в ньому добрі… А Валька – живе життя власними руками на шкуродерню. Я про таких тільки читала. А ти, Димко… ти просто герой!"

Я справді думала, що він герой. А він зніяковів:

"Та годі-бо тобі!.."

"Ні, ти справжній герой. Найсправжнісінький! – Потім раптом розхоробрилася й запитала: – Можна, я буду з тобою дружити?.." – А сама наче злякалася власної хоробрості.

"То давай", – погодився Димка.

А я запитала в нього:

"На ціле-ціле життя?"

"То давай", – усміхнувся він.

Від захоплення я… – Ленка на мить замовкла, – ну, взагалі, поцілувала його в щоку.