Осколки честі - Сторінка 30

В приміщенні, розрахованому на п'ятдесят чоловік, виявилося всього одинадцять жінок, так що залишався великий вибір спальних місць. На новоприбулих накинулися старожили табору, які жадають новин. Повна жінка років сорока закликала всіх до спокою й відрекомендувалася:

— Лейтенант Марша Альфреді. Я старший офіцер в цьому наметі. Стежу за порядком — наскільки взагалі можна навести порядок в цій вигрібній ямі.

— Я капітан Корделія Нейсміт. Бетанський Експедиційний корпус.

— Слава Богу. Тепер я можу скинути все на вас. Ви знаєте, що за чортовиння тут відбувається?

— О, Господи. — Корделія спробувала взяти себе в руки. — Ознайомте мене зі справами.

— Тут було подоба пекла. Охоронці — просто свині. А потім вчора раптом заявилася компанія вищих барраярських чинів. Ми спершу подумали, що вони шукають, кого б зґвалтувати, як інша банда. Але сьогодні вранці зникла приблизно половина охоронців — найвідчайдушніші. І їх замінила команда, що тримається, як на параді. А коменданта табору... я просто спершу не могла повірити в це. Вони вивели його на аеромайданчик і розстріляли! Привселюдно!

— Зрозуміло, — безбарвно проговорила Корделія. Вона прочистила горло:

— Хм... ви вже чули? Барраярські війська цілком випроваджені з ескобарського простору. Напевно, вони вже відправили своїх представників обхідним шляхом для переговорів про укладення миру.

На мить зависла тиша приголомшених полонених, яка змінилася на вибух радості. Одні сміялися, інші плакали; багато заходилося обійматися, але деякі зволіли залишитися осторонь. Ще кілька людей помчалися до сусідніх наметів, щоб поділитися радісними новинами. Корделію осаджували проханнями повідомити подробиці. Вона коротко переказала хід бою, не згадуючи про свої власні пригоди і про джерело, з якого здобувала інформацію. Їхня радість змусила її відчути себе трохи щасливішою — вперше за багато днів.

— Ну, тепер зрозуміло, чому барраярці раптом стали такими цяцями, — сказала Альфреді. — Напевно, раніше вони й не припускали, що їм доведеться відповідати за свої бешкетування.

— У них новий командуючий, — пояснила Корделія. — В нього пунктик щодо полонених. Перемога чи поразка, але під його керівництвом у будь-якому випадку настали б зміни.

— Невже? Ну і хто ж він? — недовірливо поцікавилася Альфреді.

— Комодор Форкосиган, — безпристрасно відповіла Корделія.

— Форкосиган, М'ясник Комарру? Боже, ми пропали.

Вона виглядала не на жарт зляканою.

— А мені здалося, що сьогодні вранці ви отримали досить переконливе свідчення його добрих намірів.

— А по-моєму, це лише доводить, що він справжній псих, — відрізала Альфреді. — Комендант навіть не приймав участі в цих неподобствах. Він був далеко не гіршим з барраярців.

— Але він був відповідальний за дії підлеглих. Якщо він знав про них, він зобов'язаний був їх припинити. Якщо не знав — отже, був некомпетентний. В будь-якому випадку, відповідальність лежить на ньому. — Але тут Корделія зупинилась, раптово усвідомивши, що захищає барраярські методи. — Ну, не знаю. — Вона похитала головою. — Зрештою, я Форкосигана захищати не наймалася.

Зовні долинув багатоголосий шум, і в намет ввалилася депутація полонених, котрим хотілося отримати підтвердження чуткам про закінчення війни. Охоронці відійшли до периметра табору, терпляче чекаючи, коли пожвавлення затихне саме собою. Корделії довелося ще двічі коротенько розповісти про останні події. З боку чоловічих наметів заявилися члени її екіпажу на чолі з Парнеллом.

Парнелл скочив на ліжко і звернувся до юрби в жовтогарячому, перекрикуючи радісний гомін:

— Ця леді багато про що замовчує. Один барраярський охоронець розповів мені, як все було насправді. Коли нас захопили і доставили на флагман, вона втекла і власноруч умертвила барраярського командуючого, адмірала Форрат'єра. От чому їх наступ захлинувся. Слава капітану Нейсміт!

— Це неправда, все було не так, — заперечувала Корделія, але її заглушили лементи захоплення. — Я не вбивала Форрат'єра. Агов! Поставте мене на землю! — Члени її екіпажу, підбурювані Парнеллом, підняли її на плечі і помчали по всьому табору, влаштувавши щось на зразок імпровізованого параду. — Це неправда! Припиніть це! Хху!

З таким же успіхом можна було намагатися вичерпати океан чайною чашкою. Бо вже дуже гарна була ця героїчна казка, занадто вже точно відповідала вона їх спразі праведної відплати. Вона пролилася на душі змучених полонених цілющим бальзамом, і стала їх власною — хоч і зробленою чужими руками — помстою ворогу. Історія розійшлася по всьому табору, видозмінюючись, прикрашаючись і обростаючи новими подробицями. Не пройшло й доби, як вона вже перетворилася в щось подібне до священного епосу. Через кілька днів Корделія здалася.

Істина була надто складна і двозначна, щоб бути прийнятою ними. Та й сама Корделія, яка зберігала в таємниці все, що було пов'язано з Форкосиганом, навряд чи змогла б розповісти про те, що відбулося з достатньою переконливістю. Її офіцерська служба здавалася тепер порожньою і безбарвною, позбавленою будь-якого змісту. Корделія тужила за домом, за своєю розсудливою матір'ю і братом, за тишею і душевним спокоєм, при якому думки можуть безтурботно текти одна за іншою, не нанизуючись в ланцюг прихованого страхіття.

Лоїс МакМастер Буджолд

Осколки честі

Розділи 11-12

Незабаром табір повернувся до повсякденного життя — або до того, що називалося тут повсякденним життям. Повільно тяглися тижні в очікуванні завершення переговорів про обмін полоненими; всі ретельно і докладно планували те, чим будуть займатися після повернення додому. Корделія поступово зуміла налагодити майже нормальні стосунки з сусідками по намету, хоча вони все ще намагалися нав'язати їй особливі привілеї. Звісток від Форкосигана не було.

Одного разу вдень, коли Корделія лежала на ліжку, вдаючи сплячу, лейтенант Альфреді поторсала її за плече:

— Там прийшов барраярський офіцер — каже, що хоче поговорити з вами.

Альфреді пішла за нею до виходу; на обличчі її можна було прочитати підозрілість і ворожість.

— Мені здається, не можна дати їм відвести вас. В них достоту є на вас зуб. І це тоді, коли нам зовсім небагато залишилося до відльоту додому!

— Про це не варто хвилюватися, Марша.

Зовні її чекав Форкосиган в зеленому парадному мундирі — щоденній формі офіцерів генштабу. За його спиною, як звичайно, маячив Ілліан. Форкосиган виглядав напруженим, втомленим і якимось затиснутим; тримався він з підкресленою чемністю.

— Капітан Нейсміт, — офіційно звернувся він до неї, — можу я поговорити з вами?

— Так, але не тут. — Вона гостро відчувала на собі погляди своїх товаришів. — Ми можемо прогулятися чи що-небудь подібне?

Він кивнув, і вони рушили вперед, зберігаючи взаємне мовчання. Він заклав руки за спину. Вона засунула свої в кишені жовтогарячої куртки. Ілліан невідчепливо плівся слідом за ними, неначе відданий пес. Вони вийшли за межі табору і заглибилися в ліс.

— Я рада, що ви прийшли, — сказала Корделія. — Я хотіла про дещо вас запитати.

— Так. Я теж хотів побачитись з вами, але не міг вирватися раніше — був занадто зайнятий.

Вона кивнула на його жовті нашивки:

— Поздоровляю з підвищенням.

— А, це... — Він на мить торкнувся однієї з них. — Це не має значення. Проста формальність, щоб легше було керувати моєю теперішньою роботою.

— Яка полягає?..

— В розформуванні армади, охороні локального простору навколо цієї планети і переміщенні дипломатів між Барраяром і Ескобаром. Генеральне прибирання після вечірки. Ну і нагляд за обміном полоненими.

Вони піднімалися нагору по широкій стежці, яка вилася крізь сіро-зелені зарості по схилу западини.

— Я хотів вибачитися перед вами за те, що допитав вас під дією наркотиків. Я знаю, що глибоко образив вас. Мною керувала необхідність. Військова необхідність.

— Вам нема за що перепрошувати. — Вона озирнулася на Ілліана. "Я повинна знати..." — Абсолютно нема за що. Зрештою, я збагнула це.

Він помовчав.

— Розумію, — вимовив нарешті. — Ви дуже проникливі.

— Саме навпаки — я зовсім заплуталася.

Він повернувся до Ілліана.

— Лейтенант, зробіть мені послугу. Я хочу кілька хвилин побути наодинці з цією леді, щоб обговорити одну дуже особисту справу.

— Не можу, сер. Ви ж знаєте.

— Колись я попросив її стати моєю дружиною. Вона мені так і не відповіла. Якщо я дам вам слово, що ми не будемо обговорювати чогось крім цієї теми, можете ви залишити нас наодинці на кілька хвилин?

— О... — Ілліан спохмурнів. — Ваше слово, сер?

— Моє слово. Слово Форкосигана.

— Ну... тоді, напевно, можна. — Ілліан з похмурим виглядом сів чекати на поваленому дереві, а вони пішли далі нагору по стежці.

Обоє піднялися на край западини і виявилися на тому самому виступі де колись, дуже давно, Форкосиган розробляв план захоплення свого корабля. Вони сіли на землю і стали спостерігати за беззвучним — через віддаленість — життям табору.

— Раніше ти не вчинив би так, — зауважила Корделія. — Не дав би зумисне брехливої клятви.

— Часи змінюються.

— І не став би брехати мені.

— І це теж.

— І не розстріляв би чоловіка без суду за злочини, у яких він не брав участі.

— Не без суду. Він був засуджений військовим трибуналом. І після цього тут все дуже швидко впорядкувалося. Крім того, ця страта повинна задовольнити міжзоряну судову комісію. Завтра ще й вони сядуть мені на шию, зі своїм розслідуванням поганого поводження з полоненими.

— Напевно, ти починаєш звикати до постійних вбивств. Життя окремих людей вже втрачає для тебе значення.

— Так. Їх було так багато. Прийшов час йти геть. — І обличчя, і слова його були зовсім безжиттєві.

— Як імператор спонукав тебе до цього... неймовірного вбивства? Тебе! Це була твоя ідея? Чи його?

Він не став як ухилятися, так і заперечувати.

— Його й Негрі. Я всього лише виконавець.

Його пальці м'яко висмикували травинки: одну за одною.

— Він повів розмову здалеку. Спочатку запропонував мені командування ескобарським вторгненням. Почав з хабара — якщо конкретно, пообіцяв мені посаду віце-короля цієї планети, колонізація якої незабаром планувалась. Я відмовився. Тоді він почав погрожувати: сказав, що здасть мене Грішнову, що мене засудять за зраду, і імператорське помилування мені не світить.