Осколки честі - Сторінка 31

Я послав його до чорта — не прямо, звичайно, а у ввічливій формі. Це був важкий момент. Потім він вибачився. Називав мене лордом Форкосиганом. Коли він хотів образити мене, то називав капітаном. Потім він викликав капітана Негрі з досьє, в якого навіть назви нема, і гра закінчилася.

Доведення. Логіка. Аргументи. Докази. Ми — тобто я, імператор і Негрі — тиждень безперервно просиділи в оббитій зеленим шовком кімнаті, яка знаходиться в імператорській резиденції в Форбарр-Султані, вивчаючи це досьє вздовж і впоперек. А Ілліан тим часом нудьгував в коридорі, оглядаючи імператорську художню колекцію. До речі, ти правильно вгадала стосовно Ілліана. Він і не підозрює про правдиву мету вторгнення.

Ти бачила принца впродовж хвилин. Можу лише додати, що ти бачила його в одну з найкращих хвилин. Можливо, колись Форрат'єр і був його вчителем, але принц вже давно перевершив його. Однак, якби він мав хоч якесь уявлення про державну службу, батько напевно пробачив би йому навіть наймерзенніші розпусти.

Він був неврівноважений, і оточив себе людьми, в інтересах яких було зробити його ще неврівноваженішим. Гідний племінник дядечка Юрія. Після сходження Серга на престол Грішнов мав намір правити через нього Барраяром. Сам Грішнов, напевно, схильний був би почекати, але принц... Принц за останні півтора роки вчинив вже два замахи на свого батька.

Корделія беззвучно присвиснула.

— Здається, я починаю розуміти. Але чому не можна було просто видалити його нишком? Напевно ж імператор і цей твій капітан Негрі могли б таке влаштувати.

— Такий варіант обговорювався. Каюсь, я навіть зголосився зробити це особисто, аби тільки уникнути цієї... бійні. — Він помовчав. — Але імператор вмирає. Він не може чекати, поки ця проблема розв'яжеться самостійно. Він став просто одержимий прагненням залишити справи в пристойному стані.

Проблема — вік сина принца. Йому всього чотири. Шістнадцять років — занадто довгий час для регентства. Якби Грішнов і вся його міністерська партія залишилися незачеплені, то, після загибелі принца, вони просто заповнили б створений вакуум влади.

Вбити принца було недостатньо. Імператор розумів, що необхідно розгромити всю партію "яструбів", причому так, щоб вона ще ціле покоління не змогла б піднятися на ноги. І от з'являюся я, піднімаю шум через стратегічні проблеми вторгнення на Ескобар. Потім розвідслужба Негрі добуває інформацію про плазменні дзеркала — військова розвідка цими даними не оволоділа. Потім знову я — зі звісткою про те, що перевага раптовості втрачена. Знаєш, він же ж і це зумів частково приховати. Будь-чого іншого, крім катастрофи, з цієї авантюри вийти не могло. А Грішнов, принц і партія війни вимагали слави. Йому потрібно було всього лише відійти вбік і дозволити їм кинутися назустріч своїй загибелі.

Тепер він висмикував траву цілими пучками.

— Так вдало все складалося — просто неможливо було встояти перед такою спокусою. Але ризик був. Існувала ймовірність, що якщо дозволити подіям розвиватись самостійно, то можуть загинути всі, крім принца. Тому мені було доручено простежити за точним виконанням сценарію. Під'юджувати принца, зробити так, щоб в потрібний час він виявився на передовій. А відтак і та сцена, яку ти спостерігала в моїй каюті. Я зовсім не втратив самоконтроль. Просто я забивав останній цвях в його труну.

— Тоді, певно, другим агентом мав би бути... головний хірург?

— Саме так.

— Пресхвально.

— А хіба не правда? — Він влігся на траву, спрямувавши погляд в блакитне небо. — Я навіть не зміг стати чесним вбивцею. Пам'ятаєш, я якось казав, що збираюсь податися в політику? Здається, я вже вилікувався від цих амбіцій.

— А що Форрат'єр? Він теж мав загинути?

— Ні. Відповідно до початкового сценарію, йому призначали роль козла відпущення. Після поразки він повинен був надати імператору вибачення за провал — способом древніх японців. Це мало стати частиною катастрофи партії "яструбів". Нехай навіть він був найближчим радником принца, але все-таки я не заздрив тому, що його чекає. І поки він збиткувався наді мною, я бачив, як провалюється земля в нього під ногами. Це збивало його з пантелику. Адже раніше йому завжди вдавалося розлютити мене. Коли ми були молодші, це було його улюбленою розвагою. І він не міг зрозуміти, чому його фокуси більше не спрацьовують.

Погляд Форкосигана був як і раніше спрямований кудись у блакитну небесну височінь і не зустрічався з її поглядом.

— Можливо, тебе трохи втішить те, що його смерть врятувала безліч життів. Він би спробував продовжувати бій набагато довше, рятуючи свою кар'єру. Саме це й підкупило мене зрештою. Я подумав, що якщо виявлюся в потрібному місці в потрібний час, то зможу провести відступ набагато краще, ніж будь-який інший офіцер генштабу.

— То виходить, всі ми були всього лише маріонетками Езара Форбарри, — повільно промовила Корделія. Її нудило. — Я зі своїм караваном, ти, ескобарці... навіть старовина Форрат'єр. Весь цей патріотичний галас, праведний гнів... Суцільний фарс.

— Так і є.

— Аж тремтіти змушує. Невже принц був настільки жахливий?

— Без сумніву. Не хочу псувати тобі апетит подробицями доповідей Негрі... Але імператор сказав, що якщо це не буде зроблено зараз, то ще років через п'ять-десять ми самі будемо намагатися позбутися від нього, і швидше за все зіпсуємо справу і втратимо всіх своїх друзів у всепланетній громадянській війні. За своє життя він був свідком двох таких воєн. Це страхіття невідступно переслідує його. Калігула або Юрій Форбарра можуть правити дуже довго: кращі люди довго не наважуються зробити необхідне, а поганці цим користуються.

— Імператор себе не шкодує. Він перечитував доповіді знову й знову, практично вивчив їх напам'ять. Це рішення не було поспішним або необдуманим. Помилковим — можливо, але безперечно всебічно обдуманим. Розумієш, він не хотів, щоб принц загинув ганебною смертю. Це був останній подарунок, який він міг зробити синові.

Корделія сиділа нерухомо, обхопивши руками коліна, й намагалася запам'ятати його профіль. М'який полуденний вітерець шелестів листям і колихав золотаві трави.

Форкосиган повернувся до неї.

— Чи правильно я вчинив, Корделія, вплутуючись в цю історію? Якби я відмовився, він просто вибрав би ще когось. Я завжди намагався йти дорогою честі. Але що робити, коли можна вибирати лише краще з найгіршого? Ганебні дії, ганебна бездіяльність — будь-який шлях веде до загибелі.

— Ти просиш мене судити тебе?

— Хтось же ж повинен.

— Пробач. Я можу любити тебе. Я можу тужити за тобою, або разом з тобою. Я можу розділити твій біль. Але судити тебе я не можу.

— Ах. — Він перевернувся на живіт і став дивитися на табір. — З тобою я стаю таким говірким. Якщо мій мозок коли-небудь дозволить мені піти від реальності, то я, напевно, стану дуже балакучим божевільним.

— А ти що, тільки зі мною так відверто розмовляєш? — стривожилася вона.

— Боже, звичайно ж ні. Ти... ти... я не знаю, що ти таке. Але ти потрібна мені. Ти вийдеш за мене?

Вона зітхнула і поклала голову на коліна, накручуючи травинку на пальці.

— Я люблю тебе. Сподіваюся, ти це знаєш. Але я не можу прийняти Барраяр. Барраяр зжирає своїх дітей.

— Але Барраяр — це не тільки триклята політика. Деякі проживають ціле життя, навіть не помічаючи її.

— Так, але ти не з їхнього числа.

Він сів. — Не знаю, чи вдасться мені дістати візу на Колонію Бета...

— Цього року — навряд чи. І в наступному теж. Зараз там всіх барраярців вважають військовими злочинцями. Такого пожвавлення в політичному житті ми не мали вже багато років — всі метушаться як бджілки. І зрештою, є ще Комарр.

— Зрозуміло. Отже, мені буде важко отримати у вас роботу тренера дзюдо. І, з огляду на всі обставини, я навряд чи зможу взятися за написання мемуарів.

— В даний момент тобі буде важко уникнути юрби лінчувателів.

Вона глянула в його похмуре обличчя. Не варто було цього робити — її серце відразу скрутило жорстоким болем.

— Мені... все одно треба якийсь час побути вдома. Побачитись з сім'єю, обміркувати все це в тиші. Може, знайдеться ще яке-небудь рішення. І крім того, ми можемо писати одне одному.

— Так, напевно.

Він встав і допоміг їй піднятися.

— Чим ти тепер збираєшся зайнятися? — запитала вона. — Тебе відновили в званні.

— Ну, спершу я покінчу з усією цією брудною роботою, — змах руки позначив табір військовополонених і, по екстраполяції, всю ескобарську авантюру, — а потім, напевно, поїду додому. І нап'юся. Я більше не зможу служити йому. Він розтратив мене без залишку. Смерть його сина і п'яти тисяч людей, які супроводжували його в пекло, завжди буде стояти між нами. Форхалас, Готтіан...

— Не забувай і про ескобарців. І декількох бетанців.

— Я буду пам'ятати. — Він йшов поруч з нею по стежці. — Тобі в таборі щось додатково треба? Я намагався простежити за тим, щоб ви були забезпечені всім, що можуть дати наші обмежені ресурси, але можливо, я щось пропустив.

— Зараз там все добре. Мені самій чогось особливого не потрібно. Все, що нам дійсно потрібно, то це повернутися додому. Хоча... якщо подумати, то в мене є до тебе одне прохання.

— Кажи, — з жаром випалив він.

— Могила лейтенанта Роузмонта. Вона так і не була відзначена. Можливо, я вже не потраплю сюди. Поки ще можливо відшукати сліди нашого табору, чи міг би ти доручити своїм людям встановити над могилою табличку? Я досить часто перегортала особисту справу Роузмонта, тому пам'ятаю напам'ять всі номери й дати.

— Я особисто простежу за цим.

— Зачекай.

Він зупинився, і вона простягнула до нього руку. Міцні пальці обхопили її вузьку кисть; його шкіра була суха і тепла — цей дотик обпік Корделію.

— Перш ніж ми знову підберемо бідолаху Ілліана...

Він обійняв її, і вони поцілувалися — вперше. І назавжди.

— Ох, — промурмотіла вона, коли вони з великим небажанням відсунулися одне від іншого. — Напевно, не варто цього робити. Так боляче, коли ти зупиняєшся.

— Ну то дозволь мені... — Його рука ніжно погладила її волосся, потім шалено зарилася в блискучі кучері; вони знову припали одне до одного.

— Хм... сер? — підходячи, Ілліан голосно прочистив горло. — Ви забули про нараду штабу?

Форкосиган з зітханням випустив її. — Ні, лейтенант. Я не забув.

— Можна привітати вас, сер? — посміхнувся Ілліан.

— Ні, лейтенант.

Посмішка згасла.

— Я...