Осколки честі - Сторінка 32

не розумію, сер.

— Це мене цілком влаштовує, лейтенант.

І вони пішли далі: Корделія — сховавши руки в кишені, а Форкосиган — зчепивши їх за спиною.

Ввечері наступного дня, коли більшість ескобарських жінок вже вилетіли на катері до корабля, який повинен був відвезти їх додому, біля входу в їх намет з'явився налощений барраярський охоронець, який запитав капітана Нейсміт.

— Адмірал шле вам свої вітання, мем, і хоче дізнатися, чи бажаєте ви перевірити напис на надмогильній табличці, яка приготована для вашого офіцера. Вона в його кабінеті.

— Так, звичайно.

— Корделія, задля Бога, — прошипіла лейтенант Альфреді, — не ходіть туди одна.

— Дурниця, — нетерпляче промурмотіла Корделія у відповідь. — Форкосиган мене не з'їсть.

— О-о? То що йому було потрібно від вас вчора?

— Я ж сказала — підготувати табличку для могили.

— На це не потрібно цілих дві години. Ви хоч усвідомлюєте, як довго були відсутні? Я бачила, як він на вас вирячується. А ви самі? На вас обличчя не було, коли ви повернулися минулого разу.

Корделія роздратовано відмахнулася від її заперечень і пішла за винятково ввічливим охоронцем у печерний склад. Наземна адміністрація барраярської армії розмістилася в одному з бічних приміщень. Тут панувала пожвавлено-робоча атмосфера, яка свідчить про близькість начальства. І Форкосиган дійсно був тут — вони знайшли його в кабінеті, на дверях якого красувалися його ім'я і звання, написані поверх напівстертого імені його попередника.

Довкола нього біля комп'ютерного інтерфейсу купчилися Ілліан, капітан і комодор — очевидно, вони проводили якусь нараду. Форкосиган привітав її обережним кивком, на який вона відповіла таким же способом. "Цікаво, в мене такі ж голодні очі, як і в нього? — подумала вона. — Ці витончені манери, якими ми прикриваємося від юрби, зовсім марні, якщо ми не навчимося ховати свої очі".

— Вона на столі секретаря, Кор... капітан Нейсміт, — він вказав на нього рукою. — Подивіться, чи все добре. — І він знову повернувся до своїх офіцерів.

Це була проста сталева табличка барраярського військового зразка; надписи і дати були в повному порядку. Вона провела по металу рукою — видно, що ця річ зроблена добротно, на віки. Форкосиган закінчив розмову і підійшов до неї.

— Все як має бути?

— О так. — Вона обдарувала його вдячною посмішкою. — Ви зможете відшукати могилу?

— Так, ваш табір все ще помітний з повітря, хоча наступний дощовий сезон остаточно зітре його сліди...

Через двері долинув голос охоронця, який перекрив фоновий шум:

— Це ви так кажете. Як я знаю — може, це бомби. Не можна втягати це сюди.

Другий голос відгукнувся:

— Він повинен особисто розписатися про отримання. В мене такий наказ. І нема чого виступати — можна подумати, що це ви нас перемогли.

Другий зі співрозмовників, людина в темно-червоній ескобарській формі медтехніка, ввійшов у двері задом, ведучи за собою на шнурі антигравітаційну платформу, схожу на чудернацький аеростат. На ній розмістилися ємності досить значних розмірів — біля півметра в висоту, — укомплектовані різноманітними датчиками і відвідними трубками. Корделія відразу зрозуміла, що це таке, і зіщулилася, відчувши приступ млості. Форкосиган виглядав здивованим.

Технік озирнув приміщення.

— У мене на них накладна, яка потребує особистого підпису адмірала Форкосигана. Він тут?

Форкосиган виступив вперед.

— Я Форкосиган. Що це таке, м-м...

— Медтехнік, — пошепки підказала Корделія.

— ...медтехнік? — плавно закінчив Форкосиган, хоча, судячи з його роздратованого погляду, це була не зовсім та підказка, якої він чекав.

Ескобарець кисло посміхнувся:

— Ми повертаємо їх відправникам.

Форкосиган обійшов навколо платформи. — Так, але що це за штуки?

— Всі ваші виродки, — відповів медтехнік.

Корделія, бачачи щире здивування Форкосигана, пояснила:

— Це маткові реплікатори, е-е... адмірал. Переносні, працюють від власного джерела живлення... хоча їм же ж потрібне обслуговування?

— Щотижня, — зловтішно підтвердив медтехнік. Він витяг дискету. — А от інструкції до них.

Форкосиган явно був нажаханий.

— Але якого чорта мені з ними робити?

— Думали, що змусите наших жінок відповідати на це питання, так? — в'їдливо відповів медтехнік. — Особисто я пропоную повісити їх на шию їхнім татусям. На кожному зазначений батьківський генетичний код, тому буде неважко визначити, чиї вони. Розпишіться тут.

Форкосиган взяв пластинку з накладної і прочитав її двічі. Він знову обійшов навколо платформи, перераховуючи ємності з вкрай стривоженим виглядом. Завершивши коло, він зупинився поруч з Корделією і пробурмотів:

— Я й не думав, що вони можуть проробляти таке!

— У нас їх використовують досить часто.

— Певно, вони неймовірно складні.

— І дорогі. Я здивована... Напевно, ескобарці вирішили обійтися без юридичних розглядів — чи мають вони право забрати дітей разом з матерями. До речі, одна або дві з них заперечували проти аборту. Це покладає на тебе кревну відповідальність. — Здавалося, її слова встромилися в нього немов кулі, і Корделія пошкодувала, що не висловилась як-небудь інакше.

— Вони там всі живі?

— Звичайно. Бачиш от ці зелені вогники? Там і плацента, і все інше. Вони плавають в своїй зародковій оболонці, зовсім як вдома.

— І ворушаться?

— Напевно.

Він потер обличчя, зацьковано дивлячись на реплікатори.

— Сімнадцять. Боже, Корделія, що ж мені з ними робити? Хірург, звичайно, міг би... але... — Він повернувся до свого секретаря. — Швидко викликати сюди головного хірурга.

Він знову повернувся до Корделії і тихо запитав:

— Як довго ці штуки можуть працювати?

— Якщо необхідно — всі дев'ять місяців.

— Можу я отримати розписку, адмірал? — голосно сказав медтехнік. — Мене чекають інші справи. — Він з цікавістю покосився на Корделію в її жовтогарячій піжамі.

Форкосиган, як і раніше загіпнотизований платформою з ємностями, неуважно надряпав своє ім'я внизу документа, поставив відбиток великого пальця і повернув накладну назад. Піддавшись нездоровій цікавості, Корделія теж обійшла платформу навкруги, досліджуючи покази датчиків.

— Схоже, наймолодшому з них сім тижнів. А старшому вже чотири з лишком місяця. Певно був зачатий на самому початку війни.

— Але що ж мені з ними робити? — пробурмотів він знову. Вона ще не бачила його таким розгубленим.

— А що ви звичайно робите з позашлюбними дітьми солдатів? Напевно подібні випадки бували і раніше, хоч і при дещо інших обставинах.

— У нас звичайно рятуються від виродків за допомогою аборту. Але в даному випадку це вже зроблено... можна так сказати. Стільки занепокоєння... Вони очікують, що ми будемо підтримувати їхнє життя? Плаваючі зародки... діти в банках...

— Ну, не знаю. — Корделія задумливо зітхнула. — Подумати тільки, до чого категорично всі відкинули цих маленьких чоловічків! Але ж якби не милість божа й не втручання сержанта Ботарі, один з цих хлопців міг би бути моїм і Форрат'єра. Або, якщо вже про це говорити, моїм і Ботарі.

Форкосиган просто-таки позеленів при думці про це. Понизивши голос майже до шепоту, він заблагав:

— Але що я... що б ти хотіла, щоб я з ними зробив?

— Ти просиш мене дати вказівки?

— Я ніколи... Корделія, ну будь ласка... яке гідне...

Так, напевно, це дійсний шок: раптом виявити, що ти завагітнів, причому сімнадцять разів одночасно... і це у його-то віці. Вона придушила спалах чорного гумору — адже він явно перебував в розгубленості — і зглянулася:

— Напевно, ти повинен взяти їх під свою опіку. Я уявлення не маю, що потягне за собою це рішення, але... ти ж розписався за них.

Він зітхнув.

— Так. В якомусь смислі, я дав слово, — Відчувши себе в звичній колії, він швидко повернув собі душевну рівновагу. — Фактично, дав слово Форкосигана. Добре. Ціль визначена, план атаки продуманий — можемо починати діяти.

Хірург, який увійшов в цей момент, просто остовпів побачивши плаваючу платформу.

— Що за чорт? А, здається знаю. Хоча не думав, що мені доведеться побачити таку штуку... — З якоюсь істинно технарською пристрастю він провів рукою по одній з ємностей. — Це наші?

— Очевидно, всі наші, — відповів Форкосиган. — Їх надіслали ескобарці.

Лікар хмикнув:

— Який цинічний жест з їх боку. Хоча, напевно, ескобарців можна зрозуміти... Але чому б просто не виплеснути їх?

— Можливо, через якісь зовсім невоєнні уявлення про цінність людського життя, — запально промовила Корделія. — Воно існує в деяких культурах.

Хірург здивовано підняв брову, але, помітивши повну серйозність свого командира, вирішив не вплутуватися в суперечку.

— От інструкції до них. — Форкосиган передав йому диск.

— О, чудово. Можна мені звільнити один і розібрати на частини?

— Ні, не можна, — холодно відповів Форкосиган. — Я дав слово... слово Форкосигана, що про них подбають. Про всіх.

— Як вони примудрилися втягти вас в це? Ну добре, може, я добуду його пізніше... — Він повернувся до огляду медичної техніки, яка мерехтіла вогниками.

— Чи є у вас устаткування, щоб впоратися з проблемами, які можуть виникнути? — запитав Форкосиган.

— Чортівня, звичайно ж ні. Таке є тільки в імператорському госпіталі. Хоча в них там нема акушерського відділення. Але готовий посперечатися, що дослідницька лабораторія буде щаслива роздобути цих крихт...

Збита з пантелику Корделія не відразу зрозуміла, що він має на увазі маткові реплікатори, а зовсім не їх вміст.

— Їх необхідно обслуговувати раз в тиждень. Ви зможете зробити це тут?

— Не думаю... — Хірург вставив диск в комп'ютер на столі секретаря й почав перегортувати вміст. — Тут, певно, кілометрів десять цих інструкцій... Ого. Ні. Цього в нас нема... Ні. Дуже шкода, адмірал. Боюся, цього разу вам доведеться відмовитися від свого слова.

Форкосиган хижо ощирився, і це зовсім не нагадувало посмішку:

— Ви пам'ятаєте, що трапилося з останньою людиною, яка змусила мене порушити своє слово?

Посмішка хірурга згасла.

— Тоді от вам мій наказ, — продовжив Форкосиган безапеляційним тоном. — Через півгодини ви особисто рушаєте з цими... штуками на швидкісний кур'єрський корабель. Він прибуде у Форбарр-Султану менш ніж через тиждень. Ви поїдете в імператорський госпіталь і будь-якими шляхами добудете устаткування й фахівців, необхідних для... завершення проекту.