Останнє бажання - Сторінка 10

Рік тягнувся, як сморід за ополченням, аж врешті купець з'явився і забрав її. А я, зневірений, на кілька місяців замкнувся в домі й не зважав на жодних гостей з дочками, які тут з'являлися. Але, після року, проведеного в товаристві, зрозумів, як тяжко, коли нема до кого і словом озватися.

Страхолюд видобув із себе звук, який мав бути зітханням, але подобав радше на гикавку.

— Наступна, — продовжив за мить, — Фенною звалася. Мала була, бистра і щебетуха, справжня золотомушка . Зовсім мене не боялася. Одного дня, саме річниця моїх пострижин була, перепилися ми обоє меду і.. ге-ге. Відразу після цього вискочив я з ліжка та й до люстра. Зізнаюся, що розчарований я був і засмучений. Морда зосталася, як була, хіба що з виразом трохи дурнішим. А кажуть, що в казках є народна мудрість! Гімна варта така мудрість, Геральте. Ну, але Фенна швидко постаралася, щоб я забув про гризоти. Весела була дівчина, кажу тобі! Знаєш, що вигадала? Страшили ми вдвійку непроханих гостей. Уяви собі: входить такий на подвір'я, розглядається, аж тут я з ревом жену на нього, накарачках, а Фенна, голісінька, сидить в мене на спині і трубить у дідусів мисливський ріг!

Нівеллен затрусився від сміху, виблискуючи білими іклами.

— Фенна, — продовжував, — була в мене цілий рік, а тоді повернулася додому з великим посагом. Лаштувалася заміж за певного власника шинку, вдівця.

— Розказуй далі, Нівеллене. Цікаво.

— Так кажеш? — перепитав страхолюд, із хрускотом чухраючись між вухами. — Ну добре. Наступна, Примула, була донькою зубожілого лицаря. Лицар, як сюди приїхав, мав сухореброго коня, заржавілу кирасу і неймовірні борги. Паскудний був, Геральте, як купа гною, і смердів так само. Примула, руку собі даю на відсіч, мусила бути зачата, як він від'їхав на війну, бо гарнісінька вийшла. І в неї я страху не викликав, та й не див, бо, як порівняти з її татусем, то я ще був цілком гожим. Як виявилося, темперамент мала гарячий, та і я, набравши віри в себе, теж не ловив ґав. Вже через два тижні ми з Примулою нав'язали вельми тісні зносини, під час яких вона любила тягати мене за вуха й кричати: "Загризи мене, потворо!", "Розірви мене, звірюко!" та інші схожі нісенітниці. Я в перервах бігав до люстра, але, з'яви собі, Геральте, заглядав я туди з чимраз більшим острахом. Мені все менше хотілося повертатися до тої не конче вдалої подоби. Бачиш, Геральте, раніше я був геть розлізлим, а тепер зробився куди як хвацьким. Раніше все нездужав, кашляв і з носа мені текло, а тепер жодна холера мене не брала. А зуби? Ти б не повірив, які гнилі зуби я мав! А тепер? Можу перегризти ніжку крісла. Хочеш, щоб я перегриз ніжку крісла?

— Ні, не хочу.

— Може, це й на ліпше, — роззявив пащу страхолюд. — Панянок розважало, як я вихвалявся, і вдома залишилося дуже мало цілих крісел.

Нівеллен позіхнув, при чому язик згорнувся йому в трубку.

— Змучився я від тої балаканини, Геральте. Щоб довго не розводитися: потім були ще дві, Ілька й Венімира. Все відбувалося так само, аж обридло. Спершу бояться і тримаються здалека, потім нитка симпатії, підкріплювана невеличкими, але коштовними подаруночками, потім "Загризи мене, з'їж мене всю", потім повернення татка, ніжне прощання і все помітніше зменшення скарбниці. Надумався я робити довгі перерви у самотині. Звісно, давно вже не вірив, що дівочий цілунок змінить мій вигляд. І змирився з цим. Навіть більше, дійшов до висновку, що добре так, як є, і ніяких змін не треба.

— Ніяких, Нівеллене?

— Щоб ти знав. Я ж тобі казав, кінське здоров'я, зв'язане з цією подобою, це раз. Два: моя відмінність збуджувала дівчат, як любчик. Не смійся! Я певен, що, зостанься я людиною, здорово б набігався, щоб добратися до такої, наприклад, Венімири, справжньої красуні. Так щось міркую, що на такого, як на портреті, вона б і не глянула. І по-третє: безпека. Татусь мав ворогів, дехто з них вижив. Ті, кого відправила на той світ дружина під моїм недолугим командуванням, мали родичів. У підвалах є золото. Якби не страх переді мною, хтось би по нього прийшов. Хоч би селяни з вилами.

— Схоже, ти цілковито певний, — промовив Геральт, бавлячись порожнім кубком, — що у своїй теперішній подобі ти нікого не скривдив. Жодного батька, жодної доньки.. Жодного родича чи нареченого доньки. Так, Нівеллене?

— Облиш, Геральте! — роздратувався страхолюд. — Про що ти кажеш? Батьки не тямилися від радості, кажу ж тобі, я був щедрим понад усяку фантазію. А доньки? Не бачив ти, як вони сюди приїжджали, в згрібних сукенчинах, з долоньками, роз'їденими лугом при пранні, згорблені від тягання цебер. Примула ще по двох тижнях у мене мала на плечах і стегнах сліди ременя, яким лоїв їй шкіру лицарський татко. А в мене вони жили як принцеси, нічого до рук не брали, крім віяла, навіть не знали, де тут кухня. Я їх наряджав і обвішував коштовностями. Вичаровував, ледь запрагли, гарячу воду до бляшаної ванни, яку татусь ще для мами заграбував у Ассенгарді. Уявляєш собі? Бляшана ванна! Мало який комес, та що там, мало який владика має в себе бляшану ванну. Для них це було як казка, Геральте. А щодо ліжка, то… Холера, цнота в наші часи рідша, ніж скельний дракон. Жодної не силував, Геральте.

— Але ти підозрював, що хтось мені за тебе заплатив. Хто міг заплатити?

— Негідник, який запрагнув решти моїх підвалів, а більше дочок не мав, — переконано сказав Нівеллен. — Людська жадібність безмежна.

— І ніхто інший?

— І ніхто інший.

Обидва мовчали, вдивляючись у мерехтливі пломінчики свічок.

— Нівеллене, — раптом сказав відьми́н. — Ти тепер сам?

— Відьми́не, — відповів страхолюд після хвилинного мовчання, — думаю, що тепер я повинен вилаяти тебе останніми словами, взяти за карк і скинути зі сходів. Знаєш, за що? За те, що ставишся до мене як до придурка. Від самого початку бачу, як ти нашорошуєш вуха і зиркаєш на двері. Добре знаєш, що я не сам живу. Правду кажу?

— Правду. Вибач.

— Холера тебе забери з твоїми вибаченнями. Ти її бачив?

— Так. У лісі коло брами. Чи не тому купці з доньками від'їжджають звідси, впіймавши облизня?

— То ти й це знаєш? Так, тому.

— Дозволь запитати…

— Ні. Не дозволю.

Знову мовчання.

— Що ж, твоя воля, — сказав врешті відьми́н, встаючи. — Дякую за гостину, господарю. Мені час у дорогу.

— Слушно, — Нівеллен теж устав. — З певних причин я не можу запропонувати тобі нічліг у замку і не раджу ночувати в цих лісах. Відколи околиця збезлюділа, вночі тут недобре. Краще тобі до смеркання повернутися на шлях.

— Матиму це на увазі, Нівеллене. Ти певен, що не потребуєш моєї допомоги?

Страхолюд глянув на нього спідлоба.

— А ти певен, що міг би мені допомогти? Зумів би зняти те з мене?

— Я мав на увазі не таку допомогу.

— Ти не відповів на моє питання. Хоча… Мабуть, відповів. Не зумів би.

Геральт глянув йому просто в очі.

— Вам тоді не поталанило, — сказав. — З усіх святинь у Геліболі і Долині Німнар вибрали саме храм Корам Ахх Тера, Левоголового Павука. Щоб зняти прокляття жриці Корам Ахх Тера, потрібні знання і здібності, яких я не маю.

— А хто має?

— А тобі все-таки цікаво? Ти ж казав, що добре так, як є.

— Так, як є, справді. Але не так, як може бути. Боюся…

— Чого?

Страхолюд зупинився в дверях кімнати, відвернувся.

— Мені, відьми́не, вже обридло, що ти задаєш питання, замість відповісти на мої. Видно, треба інакше питати. Слухай, від якогось часу сняться мені паскудні сни. Можливо, слово "жахливі" було б відповіднішим. Чи я маю чого боятися? Будь ласка, коротко.

— Чи після такого сну, пробудившись, ти ніколи не мав заболочених ніг? Хвої в постелі?

— Ні.

— А чи…

— Ні. Будь ласка, коротко.

— Ти маєш чого боятися.

— Цьому можна зарадити? Коротко, прошу.

— Ні.

— Нарешті. Ходімо, я тебе відпроваджу.

На подвір'ї, коли Геральт поправляв в'юки, Нівеллен погладив кобилу по ніздрях, поплескав по шиї. Рибка, тішачись пестощами, схилила голову.

— Всяка живність мене любить, — похвалився страхолюд. — Я теж її люблю. Моя кицька Ласуха, хоч утекла була спочатку, потім вернулася до мене. Довго була єдиною живою істотою при мені в моїй недолі. Вереєна теж…

Урвав, скривив пащу. Геральт усміхнувся.

— Теж любить котів?

— Птахів, — вищирив зуби Нівеллен. — От холера, я й проговорився. Та, що там. Це не чергова купецька донька, Геральте, і не чергова спроба пошуку зерна правди у старих баєчках. Це серйозно. Ми любимося. Як засмієшся, дам тобі в зуби.

Геральт не засміявся.

— Твоя Вереєна, — сказав, — схоже, русалка. Ти це знаєш?

— Здогадуюсь. Худенька. Чорнява. Говорить рідко, мовою, якої я не знаю. Людської їжі не вживає. На цілі дні пропадає в лісі, потім повертається. Годиться?

— Більш-менш, — відьми́н підтягнув попругу. — Ти, мабуть, думаєш, — вона не повернеться, коли ти станеш людиною?

— Я цього певен. Знаєш, як русалки бояться людей? Мало хто бачив русалку зблизька. А ми з Вереєною… Ех, холера. Бувай, Геральте!

— Бувай, Нівеллене.

Відьми́н штовхнув п'ятою кобилу в бік. Страхолюд чалапав при його боці.

— Геральте?

— Прошу?

— Я не такий дурний, як ти думаєш. Ти приїхав сюди по сліду якогось купця з тих, що були тут останнім часом. Щось із кимось сталося?

— Так.

— Останній був у мене три дні тому. З донькою, не бозна-якою кралею. Я наказав домові зачинити всі двері й віконниці, не дав знаку життя. Покрутилися подвір'ям та й поїхали собі. Дівчина зірвала одну рожу з тітусиного куща і приколола собі до сукні. Шукай їх деінде. Але будь обережним, це недобра околиця. Я ж тобі казав, вночі в лісі небезпечно. Чути і видно недобрі речі.

— Спасибі, Нівеллене. Пам'ятатиму про тебе. Хтозна, може, знайдеться хтось…

— Може. А, може, ні. Це моя проблема, Геральте, моє життя і моя кара. Я навчився це витримувати, призвичаївся. Коли стане гірше, теж призвичаюсь. А як стане зовсім зле, не шукай нікого, приїдь сам і заладнай справу. По-відьми́нськи. Бувай, Геральте.

Нівеллен відвернувся і швидкою ходою пішов у бік палацу. Вже ні разу не оглянувся.

III

Околиця була відлюдною, дикою, зловісно неприязною. Геральт не вернувся на шлях до сутінків, не хотів робити гак, поїхав навпростець через ліс. Ніч провів на лисій вершині високого пагорба, з мечем на колінах, біля маленької ватри, в яку він час від часу вкидав пучки тої.