Останнє бажання - Сторінка 8

Відразу відскочив, бо тої ж миті брама розкрилася, зі скрипом і хрипом, розгортаючи на боки купки трави, камінці та галузки. За брамою не було нікого — відьми́н бачив лише порожнє подвір'я, занедбане, заросле кропивою. Ввійшов, тягнучи коня за собою. Кобила, приголомшена Знаком, не опиралася, але ноги переставляла негнучко й невпевнено.

Подвір'я було з трьох боків оточене муром і рештками дерев'яних риштувань, четвертий же становив фасад палацика у строкатій віспі полупаного тиньку, брудних патьоках, гірляндах плющу. Віконниці, з яких злізла фарба, буди зачинені. Двері теж.

Геральт перекинув Рибчину вуздечку через стовпчик при брамі і повільно пішов у бік палацику по засипаній жорствою алейці, що бігла повз низьке цембровиння невеликого фонтанчика, заповненого листям і сміттям. Посередині фонтану, на химерному цоколі, випружувався дельфін, вирізаний з білого каменю, вигинаючи вбік обтовчений хвіст. Біля фонтану, на чомусь, що колись давно було клумбою, ріс трояндовий кущ. Від інших кущів, бачених Геральтом, він не відрізнявся нічим, окрім кольору квітів. Квіти були винятком – мали барву індиго, з легеньким пурпуровим відтінком на кінцях деяких пелюстків. Відьми́н торкнувся одної, наблизив обличчя, понюхав. Квіти мали звичайний трояндовий запах, але дещо сильніший.

Двері палацику — і одночасно всі віконниці — з тріском розчинилися. Геральт різко підняв голову. Алейкою, скрегочучи жорствою, просто на нього мчало страховисько.

Права рука відьми́на блискавично піднялася над плечем, а ліва тої ж миті сильно шарпнула за пас на грудях, так що руків'я меча саме стрибнуло в долоню. Лезо, з сичанням вивільняючись із піхов, описало коротке світляне півколо й завмело, вимірене вістрям у бік атакуючого створіння. Побачивши меч, створіння загальмувало і зупинилося. Жорства розприснулась на всі боки. Відьми́н і не здригнувся.

Створіння було людиноподібним, вбраним у поношений, але добротний одяг, не позбавлений елегантних, хоча зовсім нефункціональних дармовисів. Однак людиноподібність сягала тільки забрудненої кризи каптану — над нею здіймалася величезна, кудлата, як у ведмедя, голова з величезними вухами, парою диких очиць і вражаючою пащею, повною кривих ікол, у якій, наче полум'я, миготав червоний язик.

— Геть звідси, смертна людино! — заревла потвора, махаючи лапами, але не рушаючи з місця. — Зжеру тебе! На кусні розірву!

Відьми́н не ворухнувся і не опустив меча.

— Ти глухий? Марш звідси! — вереснуло створіння і видало звук, середній між свинячим кувіканням і ревом оленя-самця. Віконниці у всіх вікнах забилися і залопотіли, стрясаючи сміття й тиньк із парапетів. Ні відьми́н, ні потвора не ворухнулися.

— Тікай, доки цілий! — рикнуло створіння, але дещо менш упевнено. — Інакше…

— Інакше що? — урвав Геральт.

Страхолюд засопів, скривив потворну голову.

— Диви, який смілий, — спокійно сказав, щирячи ікла і витріщивши на Геральта зайшлі кров'ю очиці. — Опусти те залізо, з ласки своєї. Може, ти не докумекав, що стоїш на подвір'ї мого власного дому? А, може, там, звідки ти родом, годиться страшити господаря мечем на його власному подвір'ї?

— Годиться, — запевнив Геральт. — Якщо господар вітає гостя ревінням і погрожує розірвати на шматки.

— Холера! — образився страхолюд. — Ще мене уражатиме, приблуда. Гість знайшовся! Пхається на подвір'я, нищить чужі квіти, величається і думає, що зараз йому винесуть хліб і сіль. Тьху!

Створіння сплюнуло, засопло і закрило пащу. Довгі ікла зосталися назовні, надаючи йому вигляду вепра-одинця.

— Ну то що? — сказав відьми́н через хвилину, опускаючи меч. — Так і будемо стояти?

— А ти що пропонуєш? Лягти? — приснуло створіння. — Кажу тобі, сховай те залізо.

Відьми́н вправно засунув зброю до піхов на спині; не опускаючи руки, погладив ефес, що стирчав над плечем.

— Я б волів, — промовив, — щоб ти не робив надто різких рухів. Цей меч завше можна витягнути, притому швидше, ніж ти думаєш.

— Я бачив, — хрюкнуло створіння. — Коли б не те, вже б ти був за брамою зі слідом моєї підошви на дупі. Чого тобі? Звідки ти тут узявся?

— Заблукав, — збрехав відьми́н.

— Заблукав, — повторив страхолюд, кривлячи пащу в грізній гримасі. — Ну то виблукай. Себто, за браму. Настав ліве вухо до сонця і так тримай, — то зараз вернешся на шлях. Чого чекаєш?

— Тут вода є? — спокійно спитав Геральт. — Кінь хоче пити. І я теж, якщо тобі це дуже не шкодить.

Страхолюд переступив з ноги на ногу, почухрав вухо.

— Слухай, ти, — сказав. — Ти справді мене не боїшся?

— А що, повинен?

Страхолюд розглянувся, відхаркнув, замашисто підтягнув штани з буфами.

— А, побий його грець, бодай тобі. Гість у дім. Не щодня трапляється хтось такий, що від мого виду не тікає і не мліє. Гаразд. Коли ти здорожений, але порядний мандрівник, то прошу до хати. Але як ти опришок чи злодій, то щоб знав: цей дім виконує мої накази. Всередині цих мурів я правлю!

Підняв волохату лапу. Всі віконниці знову залопотіли, а в кам'яній горлянці дельфіна щось глухо забулькотіло.

— Запрошую, — повторив.

Геральт не ворухнувся, пильно на нього дивлячись.

— Ти сам живеш?

— А тобі що до того, з ким я живу? — гнівно промовило створіння, роззявляючи пащу, а потім гучно зареготало. — Ага, розумію. Певно, йдеться про те, чи не маю сорока пахолків, такої ж вроди, як я сам. Не маю. То як, до холери, користаєш із запрошення, зробленого від щирого серця? Бо як ні, то брама там, акурат за твоїм задом!

Геральт штивно вклонився.

— Запрошення приймаю, — сказав згідно з усталеною формулою. — Закону гостинності не порушу.

— Мій дім — твій дім, — відповіло створіння, також усталено, хоч недбало. — Сюди, гостю. А коня давай туди, до криниці.

Палацик і всередині благав ґрунтовного ремонту, а все ж було тут досить чисто і порядно. Меблі вийшли з рук добрих майстрів, хоча сталося це дуже давно. В повітрі висів гострий запах куряви. Було темно.

— Світло! — гаркнув страхолюд, а скіпка, ввіткнута у залізний держак, відразу ж вибухнула полум'ям і кіптявою.

— Непогано, — промовив відьми́н. Страхолюд зареготав.

— Тільки всього? Ну, бачу, тебе здивувати трудно. Я ж казав, що цей дім виконує мої накази. Туди, прошу. Обережно, бо сходи стрімкі. Світло!

На сходах страхолюд повернувся.

— А що це баламбає в тебе на шиї, гостю? Що це таке?

— Подивися.

Створіння взяло медальйон у лапу, піднесло до очей, ледь напинаючи ланцюжок на шиї Геральта.

— В цього звіра неприємний вираз морди. Що то таке?

— Цеховий знак.

— Либонь, намордники виробляєш. Туди, прошу. Світло!

Середину великої кімнати, повністю позбавленої вікон, займав величезний дубовий стіл, зовсім порожній, якщо не лічити великого світильника з потемнілої бронзи, покритого фестонами застиглого воску. Після чергової команди страхолюда свічки запалали і замиготіли, дещо роз'яснюючи приміщення.

Одна зі стін кімнати була обвішана зброєю — тут висіли композиції з округлих щитів, перехрещених протазанів, рогатин та гізарм, тяжких кончарів і бойових сокир. Половину прилеглої стіни займало жерло величезного каміна, над яким виднілися ряди облізлих портретів. Стіна навпроти входу була заповнена мисливськими трофеями — сохаті роги лосів і росохаті оленів кидали довгі тіні на вищирені голови вепрів, ведмедів та рисів, на обшарпані й поморшені крила орлів та яструбів. Центральне почесне місце займала голова скельного дракона — пожовкла, знищена, з вилазячою паклею. Геральт підійшов ближче.

— Його вполював мій дідусь, — сказав страхолюд, кидаючи в жерло каміна величезну колоду. — Мабуть, останній в околиці, який дав себе вполювати. Сідай, гостю. Думаю, ти голодний?

— Не заперечую, господарю.

Страхолюд сів при столі, опустив голову, сплів на животі волохаті лапи, якусь хвилину бурмотів, потім стиха рикнув, б'ючи лапою об стіл. Полумиски й тарілки олов'яно і срібно, чарки кришталево задзвеніли. Запахло печенею, часником, майораном, мускатним горіхом. Геральт не виявив здивування.

— Так, — затер лапи страхолюд. — Краще від слуг, ні? Частуйся, гостю. От пулярка, от вепрова шинка, ось паштет із… Не знаю, з чого. З чогось. Тут рябчики. Ні, до холери, це куріпки. Я закляття поплутав. Їж, їж. Це порядна справжня їжа, не сумлівайся.

— Я й не сумліваюся. — Геральт розірвав пулярку на дві частини.

— Я й забув, — пирснув страхолюд, — що ти не з лякливих. А, до прикладу, звешся як?

— Геральт. А ти, господарю?

— Нівеллен. Але в околиці називають мене Виродком або Ікланем. І дітей мною лякають.

Страхолюд влив собі до горлянки вміст величезного кубка, а потім поліз пальчиськами в паштет, вириваючи з миски майже половину зарáз.

— Дітей лякають, — повторив Геральт з повним ротом. — І, далебі, безпідставно?

— Цілком. Твоє здоров'я, Геральте.

— І твоє, Нівелліне.

— Як вино? Ти помітив, що виноградне, а не з яблук? Але, як тобі не смакує, вичарую інше.

— Дякую, несогірше. Магічні здібності в тебе вроджені?

— Ні. То від часу, як оце в мене виросло. Себто, морда. Сам не знаю, звідки воно взялося, але дім виконує те, що я йому накажу. Нічого особливого, вмію вичарувати жертя, пиття, одіж, чисту постіль, гарячу воду, мило. Таке кожна баба і без чарів зуміє. Відчиняю й зачиняю вікна і двері. Вогонь запалюю. Нічого особливого.

— І то незле. А ту… як ти казав, морду, давно маєш?

— Вже дванадцять років.

— І як воно сталося?

— А що тобі до того? Налий собі ще.

— Охоче. Мені до того нічого, питаю з цікавості.

— Причина зрозуміла і прийнятна, — гучно зареготав страхолюд. — Але я її не приймаю. Тебе це не обходить — та й вже. Але, щоб хоч трохи вдовольнити твою цікавість, покажу тобі, як я виглядав до того. Глянь туди, на портрети. Перший, рахуючи від каміна, то мій татусь. Другий — хіба холера знає, хто. А третій — я. Бачиш?

З-під куряви і павутини з портрету водянистим поглядом дивилося пухке, сумне та прищаве обличчя непримітного товстунчика. Геральт, який стикався з прикрашанням клієнтів, поширеним серед портретистів, сумно похитав головою.

— Бачиш? — повторив Нівеллін, щирячи ікла.

— Бачу.

— Хто ти такий?

— Не розумію.

— Не розумієш? — страховид підняв голову, очі його зблиснули, як у кота. — Мій портрет, гостю, висить там, де світло свічок не досягає.