Останнє бажання - Сторінка 7

Можеш думати, що боги, в тому числі й моя Мелітеле — тільки персоніфікація цієї сили, вигаданої для невченого простолюду, щоб легше її зрозумів, щоб звикся з її існуванням. На твою думку, ця сила є сліпою. А моя віра, Геральте, дозволяє мені очікувати від природи того, що уособлює моя богиня: ладу, справедливості, добра. І надії.

— Я знаю.

— Якщо знаєш, то звідки таке упередження до трансу? Чого ти боїшся? Що я накажу тобі битися лобом об долівку і співати гімни? Геральте, ми просто посидимо якийсь час разом, ти, я і Йоля. І побачимо, чи здібності цієї дівчини дозволять щось прочитати в клубку сил, які тебе оточують. Може, довідаємося чогось, про що варто знати. А, може, не довідаємося ні про що. Може, сили долі довкола тебе не захочуть об'явитися нам, залишаться прихованими і незрозумілими. Я цього не знаю. Але чому б не спробувати?

— Тому, що це даремно. Жоден клубок долі мене не оточує. А якщо навіть так, то на дідька в ньому порпатися?

— Геральте, ти хворий.

— Ти маєш на увазі — поранений.

— Я знаю, що маю на увазі. З тобою щось не так і я це відчуваю. Я ж тебе знаю з отакого хлоп'яти, коли вперше тебе побачила, ти мені до пояса спідниці досягав. А тепер видається мені, що ти крутишся в якомусь клятому вирі, цілком заплутавшись, пійманий у петлю, яка поволі затягується. Я хочу знати, що відбувається. Але сама не можу, мушу здатися на здібності Йолі.

— Чи не надто глибоко ти сягаєш? Нащо та метафізика? Якщо хочеш, я відкрию тобі душу. Наповню твої вечори розповідями про цікаві пригоди кількох останніх років. Організуй глек пива, щоб мені горло не пересохло, і можемо розпочати хоча б зараз. Але боюся, що зануджу тебе, бо жодних петель і клубків там не буде. Звичайнісінькі відьми́нські історії.

— Охоче послухаю. Але, повторю, транс би не завадив.

— А ти не думаєш, — всміхнувся він, — що моє невір'я в сенс такого трансу зарані виключає його доцільність?

— Ні, не думаю. А знаєш, чому?

— Ні.

Неннеке схилилася, глянула йому в очі, з дивною усмішкою на блідих губах.

— Бо це був би перший відомий мені доказ якої-небудь сили невір'я.

ЗЕРНО ПРАВДИ

I

Рух чорних цяточок на ясному, посмугованому імлою небі привернув увагу відьми́на. Їх було багато. Птахи кружляли, описуючи повільні, плавні кола, а потім раптово знижували політ і знову здіймалися вгору, б'ючи крильми.

Відьми́н довго спостерігав за птахами, оцінював відстань і приблизний час, потрібний для її подолання, з поправкою на пересіченість терену, густоту лісу та глибину й напрямок яру, котрий, за його здогадами, мав би бути по дорозі. Врешті відкинув меча, на два отвори скоротив пас, що навкіс перетинав груди. Ефес та руків'я перекинутого через спину меча виглянули з-над правого плеча.

— Трохи подовжимо дорогу, Рибко, — сказав. — З'їдемо з тракту. Птаство, так мені видається, недаремно там кружляє.

Кобила, звісно, не відповіла, але рушила з місця, почувши звичний голос.

— Хтозна, може, це здохлий лось, — мовив Геральт. — А, може, і не лось. Хтозна?

Яр справді був там, де він сподівався, — в якусь мить відьми́н зверху глянув на крони дерев, що тісно заповнювали ущелину. Однак спуск був пологим, а дно сухим, без терня, без гниючих стовбурів. Він легко перетнув яр. По той бік був березовий гай, за ним велика поляна, вересовисько і бурелом, що витягав угору мацаки поплутаних галузок та коріння.

Птахи, сполошені появою вершника, здійнялися вище, закаркали дико, різко, хрипко.

Геральт відразу побачив перші останки — білість овечого кожушка та матова блакить сукні виділялися на тлі пожовклих куп осоки. Другого трупа не бачив, але знав, де він лежить, — це місце видавала позиція трьох вовків, що, присівши за задах, спокійно дивилися на вершника. Відьми́нова кобила пирхнула. Вовки, як за командою, безшумно, неквапом потрюхикали в ліс, час від часу повертаючи у бік прибульця трикутні голови. Геральт зістрибнув з коня.

Жінка в кожушку і блакитній сукні не мала обличчя, шиї та більшої частини лівого стегна. Відьми́н проминув її, не схиляючись.

Чоловік лежав обличчям до землі. Геральт не перевертав тіла, побачивши, що й тут вовки та птахи не дармували. Та й не було потреби пильно оглядати останки — передпліччя й плечі вовняного кубрака покривав чорний розгалужений узор засохлої крові. Очевидно було, що чоловік загинув від удару в шию, а вовки обгризли тіло пізніше.

На широкому поясі, біля короткого корда в дерев'яних піхвах, чоловік носив шкіряний черес. Відьми́н зірвав його, по черзі викинув у траву кресало, кусник крейди, віск для запечатування, жменю срібних монет, складаний ножик для гоління в кістяній оправі, кроляче вухо, три ключі на кільці, амулет з фалічним символом. Два листи, написані на полотні, відвологли від дощу й роси, руни розлізлися і розмазалися. Третій, на пергаменті, теж був ушкоджений вологою, але читкий. То був довірчий лист, виданий краснолюдським банком у Мюрівелі купцю на ім'я Рулле Аспер чи Аспен. Сума акредитиву була невеликою.

Схилившись, Геральт підняв праву руку чоловіка. Як і сподівався, мідний перстень, що врізався в опухлий і посинячений палець, мав знак цеху зброярів — стилізований шолом із заборолом, два перехрещені мечі та руну А, вирізьблену над ними.

Відьми́н повернувся до трупа жінки. Коли перевертав тіло, щось вкололо його в палець. То була рожа, пришпилена до сукні. Квітка зів'яла, але не втратила кольору — пелюстки були темно-блакитними, майже ліловими. Геральт вперше бачив таку рожу. Перевернув тіло і здригнувся.

На відкритій, здеформованій шиї виразно були помітні сліди зубів. Не вовчих.

Відьми́н обережно відступив до коня. Не спускаючи погляду з краю лісу, забрався в сідло. Двічі об'їхав поляну, схилившись, пильно оглядав землю, роздивляючись.

— Отак, Рибко, — тихо сказав, стримуючи коня. — Річ ясна, хоч не зовсім. Зброяр і жінка приїхали верхи, з боку отого лісу. Без сумніву, прямували від Мюрівелю додому, бо ніхто довго не возить при собі нереалізований акредитив. Чому їхали так, а не шляхом, — невідомо. Але їхали через вересовисько, поряд. І тоді, невідомо чому, обоє зійшли чи впали з коней. Зброяр загинув відразу. Жінка бігла, потім впала і теж загинула, а те щось, що не залишило слідів, тягло її по землі, тримаючи зубами за шию. Трапилося це два чи три дні тому. Коні розбіглися, не станемо їх шукати.

Кобила, звісно, не відповіла, неспокійно пирхала, відповідаючи на знайомий їй тон голосу.

— Те щось, що вбило обох, — вів далі Геральт, дивлячись на край лісу, — не було ні вовкулаком, ні біхерсом. Ні той, ні інший не залишили б так багато для стерв'ятників. Коли б тут були болота, то я б сказав, що то шишимора чи багник. Але тут боліт нема.

Схилившись, відьми́н дещо відгорнув попону, що закривала бік коня, відкривши приторочений до в'юків другий меч із блискучою оздобленою гардою і чорним карбованим руків'ям.

— Так, Рибко. Подовжимо дорогу. Треба перевірити, чому зброяр і жінка їхали через бір, а не шляхом. Якщо байдуже минатимемо такі випадки, не заробимо навіть на овес для тебе, правда, Рибко?

Кобила слухняно рушила вперед через бурелом, обережно переступаючи гілля та ями від вивернутих дерев.

— Хоч це і не вовкулака, не ризикуватимемо, — вів далі відьми́н, виймаючи з торби біля сідла засушену китичку тої й вішаючи її при мундштуці. Кобила пирхнула. Геральт дещо розшнурував каптан під шиєю, видобув назовні медальйон з вищиреною вовчою пащею. Медальйон, підвішений на срібному ланцюжку, погойдувався в ритмі кінської ходи, поблискуючи у сонячному промінні наче ртуть.

II

Червону черепицю округлого даху башти він помітив з вершини пагорба, на який піднявся, зрізаючи кут повороту не надто протоптаної стежки. Узбіччя, заросле ліщиною, засипане сухим гіллям, покрите товстим килимом жовтого листя, було не надто зручним для спуску. Відьми́н повернувся, обережно з'їхав схилом, повернувся на стежку. Їхав повільно, час від часу притримував коня і звішувався з кульбаки, шукаючи слідів.

Кобила шарпнула головою, дико заіржала, затупотіла, затанцювала на стежці, здіймаючи куряву із сухого листя. Геральт, обхопивши кінську шию лівою рукою, склав пальці правої руки в Знак Аксій і водив над кінською головою, шепочучи заклинання.

— Аж так недобре? — пробурмотів і оглянувся довкола, не знімаючи Знаку. — Аж так? Спокійно, Рибко, спокійно.

Чари подіяли швидко, але кобила, навіть підштовхнута п'ятою, зрушила не відразу, мляво, неприродно, згубивши еластичний ритм ходи. Відьми́н легко зістрибнув на землю, пішов далі пішки, тягнучи коня за вуздечку. Побачив мур.

Між муром і лісом не було відступу, помітної прогалини. Молоді деревця й кущі ялівцю змішували листя з плющем і диким виноградом, що вчепився кам'яної стіни. Геральт задер голову. Тої ж миті почув, як до його карку, лоскочучи, підіймаючи волосся, учепилося і рухається поповзом невидиме м'яке створіннячко. Він знав, що це.

Хтось дивився.

Повернувся повільно, плавно. Рибка пирхнула, м'язи на її шиї затремтіли і заворушилися під шкірою.

На узбіччі пагорба, з якого він щойно з'їхав, нерухомо стояла дівчина, спершись одною рукою об стовбур вільхи. Її біла сукня, що волоклася по землі, контрастувала з блискучою чорнотою довгого, розкуйовдженого, спадаючого на плечі волосся. Геральтові здалося, що вона усміхається, але не був певний — надто далеко.

— Вітаю, — сказав, піднявши руку в приязному жесті. Ступив крок до дівчини. Вона, ледь повертаючи голову, слідкувала за його рухами. Обличчя мала бліде, очі чорні й величезні. Усмішка — якщо то була усмішка — щезла з її обличчя, наче стерта ганчіркою. Геральт зробив ще один крок. Листя зашелестіло. Дівчина збігла по узбіччі як лань, проскочила між кущами ліщини, була вже тільки білою смугою, коли зникла в глибині лісу. Здавалося, що довга сукня зовсім не сковує її рухів.

Кобила відьми́на злякано заіржала, шарпнувши голову вгору. Геральт, все ще дивлячись у напрямку лісу, звично заспокоїв її Знаком. Тягнучи коня за вуздечку, повільно пішов уздовж муру, по пояс у лопухах.

Брама, міцна, обкована залізом, посаджена на іржавих завісах, була оснащена великою мосяжною калаталкою. Повагавшись трохи, Геральт витягнув руку і торкнувся засниділого кільця.