Останнє бажання - Сторінка 6

Відьми́н вилаявся і сильно вкусив її в шию над вухом, вбив зуби і затискав їх, поки нелюдське виття не перетворилося на тонкий розпачливий крик, а потім на здушене хлипання — плач скривдженої чотирнадцятилітньої дівчинки.

Відпустив її, коли перестала ворушитися, піднявся на коліна, вихопив з кишені на рукаві кусень полотна, притис його до шиї. Навпомацки знайшов меч, приклав непритомній дівчинці вістря до горла, схилився над її долонею. Нігті були брудними, поламаними, закривавленими, але… нормальними. Якнайнормальнішими.

Відьми́н із зусиллям встав. Через вхід до крипти вже вливалася мокра сірість поранку. Рушив до сходів, але захитався, тяжко сів на підлогу. Через просякле полотно кров цебеніла йому по руці, стікала в рукав. Розіп'яв каптан, розірвав сорочку, поров, дер на клапті і в'язав довкола шиї, знаючи, що часу небагато, що зараз зомліє.

Встиг. І зомлів.

У Визимі, за озером, півень, пушачи пір'я в прохолодній мряці, хрипко закукурікав утретє.

VIII

Побачив білені стіни й балки стелі кімнатки над кордегардією. Ворухнув головою, кривлячись від болю, застогнав. Шия була перев'язна, товсто, надійно, професійно.

— Лежи, чаклуне, — промовив Велерад. — Лежи й не рухайся.

— Мій… меч…

— Атож, атож. Твій срібний відьми́нський меч — то найважніше. Отут, не сумлівайся. І меч, і скринька. І три тисячі оренів. Так, так, нічого не кажи. То я старий дурень, а ти — мудрий відьми́н. Фолтест вже два дні так каже.

— Два…

— Атож, два. Незле вона тобі шию розпанахала, видно було все, що там маєш всередині. І крові багато втратив. На щастя, ми побігли до старого палацу зразу ж по третіх півнях. У Визимі ніхто тої ночі не спав. Не вдалося б. Ви там страшенно галасували. Я тебе не мучу своєю балаканиною?

— Коро…лівна?

— Королівна як королівна. Худа. І пришелепувата якась. Плаче й плаче. І дзюрить у постіль. Але Фолтест каже, що то зміниться. Сподіваюся, не на гірше, ні, Геральте?

Відьми́н заплющив очі.

— Добре, добре, вже йду, — Велерад устав. — Відпочивай. Геральте? Нім піду, скажи, нащо ти хотів її загризти. Га? Геральте?

Відьми́н спав.

ГОЛОС РОЗУМУ 2

I

— Геральте.

Сіпнув головою, вирваний зі сну. Сонце було вже високо, силоміць пропихало через шпарини віконниць сліпуче золоті плями, обмацувало кімнату смугами світла. Відьми́н затулив очі долонею у непотрібному, інстинктивному жесті, якого так і не позбувся — а достатньо ж було звузити зіниці у вертикальні щілини.

— Вже пізно, — промовила Неннеке, відчиняючи віконниці. — Щось ви розіспалися. Йолю, хутенько тікай.

Дівчина різко підвелася, вихилилася з ліжка, піднімаючи нагортку з долівки. На плечі, на місці, де перед тим були її вуста, Геральт відчув смужку застигаючої слини.

— Почекай, — сказав невпевнено. Вона глянула на нього і швидко відвернулася.

Змінилася. Ніщо вже в ній не нагадувало русалку, ту світлисту рум'янкову з'яву, якою вона була на світанку. Очі мала сині, не чорні. І ще ластовиння — на носі, на декольте, на передпліччі. Ластовиння було дуже милим, пасувало до барви шкіри й рудавого волосся. Але він не бачив його тоді, на світанку, коли вона була його сном. З соромом і прикрістю усвідомив, що його почуття до неї було докором, докором за те, що вона не зосталася мрією. І що він ніколи не пробачить собі цього докору.

— Почекай, — повтори. — Йолю… Я хотів…

— Нічого до неї не кажи, Геральте, — промовила Неннеке. — Вона однаково не відповість. Давай, Йолю. Хутенько, дитино.

Дівчина, закутавшись у нагортку, подріботіла в бік дверей, ляскаючи по підлозі босими стопами, засоромлена, почервоніла, невправна. Нічим не нагадувала…

Єнніфер.

— Неннеке, — сказав, сягаючи по сорочку, — сподіваюся, що ти не ображена… Не покараєш її…

— Дурнику, — засміялася жриця, підходячи до ліжка. — Забуваєш, де ти. Це не пустельня і не монастир. Це святиня Мелітеле. Наша богиня не забороняє своїм служницям… нічого. Майже.

— Ти заборонила мені розмовляти з нею.

— Не заборонила, а просто звернула увагу, що це даремно. Йоля мовчить.

— Як?

— Мовчить, бо дала таку обітницю. Це таке подвижництво, завдяки якому… Та що я тобі пояснюватиму, ти й так не зрозумієш і навіть не спробуєш зрозуміти. Я твоє ставлення до релігії знаю. Ні, ще не одягайся. Я б хотіла перевірити, як гоїться твоя шия.

Сіла на краю ліжка, вміло відгорнула лляну перев'язку, що товстим шаром обмотувала шию. Він скривив губи від болю.

Щойно він приїхав до Елландеру, Неннеке прибрала потворні грубі шви з шевської дратви, якою його заштопали у Визимі, розкрила рану і обробила наново. Наслідок був очевидним — до святині він приїхав майже здоровим, може, трохи обмеженим у рухах. Тепер знову був хворим і зболілим. Але не протестував. Довгі роки знав жрицю і розумів, наскільки глибокими є її відомості про лікування і якою багатою й універсальною аптекою вона розпоряджається. Лікування у святині Мелітеле не могло принести йому нічого, крім користі.

Неннеке оглянула рану, промила її і заходилася лаяти відьми́на. Він вже напам'ять завчив цей ритуал, вона почала з першого дня і не забувала викобенити його щоразу, як тільки бачила пам'ятку від пазурів визимської королівни.

— Це жахливо! Дозволити звичайній стризі так себе розпанахатати! М'язи, сухожилля, ще трішки — і добралася б до шийної артерії! Заради Великої Мелітеле, Геральте, що з тобою діється? Як це сталося, що ти підпустив її так близько? Що ти хотів з нею зробити? Виграти?

Він не відповів і ледь усміхнувся.

— Не смійся по-дурному. — Жриця встала, зняла з комоду торбу ліків. Попри повноту та низький зріст, рухалася легко і зграбно. — В тому, що сталося, немає нічого кумедного. Втрачаєш рефлекси, Геральте.

— Ти перебільшуєш.

— Зовсім не перебільшую, — Неннеке приклеїла до рани зеленкувату суміш з гострим евкаліптовим запахом. — Ти не повинен був дозволити себе поранити, а дозволив, притому серйозно. Просто фатально. Навіть з твоїми неймовірними регенераційними здібностями мине кілька місяців, доки ти відновиш повну мобільність шиї. Попереджаю — не пробуй у той час сил, воюючи з рухливим противником.

— Дякую за попередження. Може, ще порадиш мені, за які кошти жити у той час? Скликати кількох панянок, купити воза і організувати переїзний дім розпусти?

Неннеке знизала плечима, швидкими й впевненими рухами пухких долонь перев'язуючи йому шию.

— Що я, маю тобі давати поради і життєві науки? Чи я твоя матуся? Готово. Можеш одягатися. У трапезній тебе чекає сніданок. Поспіши, інакше доведеться партолити самому. Я не маю заміру тримати дівчат в кухні до полудня.

— Де я тебе пізніше знайду? В храмі?

— Ні. — Неннеке встала. — Не в храмі. Ти тут бажаний гість, відьми́не, але по храму не товчися. Йди прогуляйся, а знайти, то я тебе і сама знайду.

— Гаразд.

II

Геральт учетверте переміряв тополеву алейку, що вела від брами до жилих будинків і втопленої в урвисту скелю споруди храму й головної святині. Трохи роздумавши, вирішив не повертатися під дах, а звернув до садів та господарських будівель. Кільканадцять жриць у сірому робочому одязі старанно працювали, сапаючи грядки і годуючи птаство в курниках. Серед них переважали молоді й дуже молоді, сливе діти. Деякі, проходячи мимо, вітали його кивком голови чи усмішкою. Він відповідав на привітання, але жодної не пізнавав. Хоча бував у святині часто, раз чи двічі щороку, ніколи не траплялося йому більше, ніж три-чотири знайомі обличчя. Дівчата приходили й відходили — як віщунки до інших святинь, як повитухи і цілительки, що спеціалізувалися на жіночих і дитячих хворобах, як мандрівні друїдки, вчительки чи виховательки. Але ніколи не бракувало нових, що прибували звідусіль, навіть з найдальших околиць. Святиня Мелітеле в Елландері була знаменитою і заслужено славетною.

Культ богині Мелітеле належав до найстаріших, а свого часу до найпоширеніших; початки його походили з прадавніх, ще передлюдських часів. Майже кожна передлюдська раса і кожне первісне, ще кочове людське плем'я уклонялося якійсь богині врожаю та плодючості, опікунці хліборобів і садівників, покровительці любові й шлюбу. Більшість цих культів і злилася в культ Мелітеле.

Час, що доволі немилосердно обійшовся з іншими релігіями та культами, замикаючи їх у забутих, рідко відвідуваних, загублених у міських хащах святиньках і храмиках, був ласкавим до Мелітеле. Богині ніколи не бракло ні вірних, ні жертводавців. Учені, аналізуючи це і пояснюючи популярність богині, звичайно сягали до пракультів Вишньої Матері, Матері Природи, вказували на зв'язки з природнім циклом й відродженням життя та іншими пишномовно названими речами і явищами. Приятель Геральта, трубадур Горицвіт, що любив видавати себе за знавця всіх і всього, шукав простіших пояснень. Як він твердив, культ Мелітеле є типово жіночим. Т'адже Мелітеле — пані плодючості й народжень та опікунка породіль. А жінки кричать, народжуючи. Окрім звичайних криків, змістом яких є марні обіцянки ніколи в житті не підпускати до себе жодного паршивого самця, породілля мусить кликати на порятунок якесь божество, а Мелітеле годиться для цього так, що краще й не можна. Оскільки жінки народжували, народжують і будуть народжувати, то й богині Мелітеле не загрожує втрата популярності.

Так твердив поет.

— Геральте.

— Це ти, Неннеке. Я вже шукав тебе.

— Мене? — жриця глузливо подивилася на нього. — А не Йолю?

— Йолю теж, — зізнався. — Ти щось маєш проти цього?

— Зараз так. Я не хочу, щоб ти її відволікав і заважав зосередитися. Їй потрібно готуватися й молитися, щоби з цього трансу щось вийшло.

— Я вже тобі казав, — промовив він холодно, — що жодного трансу не хочу. Не думаю, що цей транс мені хоч якось допоможе.

— А я, — по обличчі Неннеке пробігла легка гримаса, — не думаю, що цей транс якось тобі зашкодить.

— Мене загіпнотизувати неможливо, в мене імунітет. Я боюся за Йолю. Це може бути надмірним зусиллям для медіума.

— Йоля не медіум і не божевільна пророчиця. До цієї дитини богиня особливо прихильна. Будь ласка, не роби дурних мін. Я ж казала, що твої погляди на релігію мені відомі, я ніколи ними не переймалася і не збираюся це робити надалі. Я не фанатичка. Ти маєш право вважати, що нами керує Природа і прихована у ній Сила.