Останній берег - Сторінка 2

І досі ще жоден смертний не дивився на нього ось так — як на рівного собі, не запобігаючи перед королевичем, єдиним сином і спадкоємцем могутнього володаря Енладу. І хоча навіть собі юнак не міг зізнатися в тому, що його збентежив погляд чаклуна, та все ж мусив визнати, що завдяки цій зустрічі навколишній світ немовби розсунув свої межі, і вже не тільки Енлад, а й сам Арен почали видаватися менш значущими перед величною таїною буття — по суті, він був тільки людиною, крихітною піщинкою супроти могутньої морської стихії, що оточувала вкриті темрявою острови.

Юнак сидів на мармуровій плиті і вискубував мох із тріщин у камені.

— Я зроблю так, як ви мені порадите, — озвався він нарешті, вслухаючись у свій хрипкий високий голос, що зміцнів лише кілька років тому.

— Ти маєш слухатися батька, а не мене!

Архімаг знову поглянув на Арена, і цього разу юнак уже не відвертав очей. Тепер він уповні усвідомлював, хто перед ним стоїть — найвидатніший чарівник Земномор'я, єдиний Повелитель драконів, людина, котра побувала біля берегів Астовелю і Селідору, закрила Чорний колодязь Фундаура, здобула у Гробницях Атуану каблучку Ерет-Акбе і спорудила велетенську дамбу в Неппі. І зараз цей приземкуватий немолодий чоловік із тихим голосом і глибокими, як вечірні сутінки, очима стояв навколішки біля фонтана.

Арен підвівся зі свого мармурового ложа і підійшов до Архімага.

— Учителю, — сказав він, затинаючись, — дозволь мені допомагати тобі!

Юнак уже давно забув про свій вельможний гонор, його обличчя аж пашіло від завзяття, а голос тремтів.

На поясі в Арена висів меч у нових піхвах, оздоблених червоно-золотим мережаним литвом. Натомість сама зброя, вочевидь, уже побувала в бувальцях — принаймні, про це свідчило витерте до блиску посріблене руків'я меча. Юнак вихопив клинок із піхов і поривчасто подав його Архімагові: руків'ям уперед, як васал сюзеренові.

Спершу чаклун навіть не поворухнувся, а тоді глянув на Арена і сказав:

— Це твій меч, а не мій. І ти не мусиш нікому служити!

— Мій батько вважав, що, можливо, мені доведеться затриматися на острові доти, доки я не знатиму, у чому полягає корінь зла. Хоча я не володію магією, а, можливо, навіть не маю дару до цього мистецтва, проте серед моїх предків усе-таки були могутні маги. І якби я міг хоч якось стати вам у пригоді…

— Твої предки були передусім королями, а вже потім — чаклунами, — відповів Архімаг. Він підвівся і спокійним пружним кроком підійшов до юнака. — Я вдячний тобі за ці слова, хоча наразі і не потребую твоїх послуг. Проте згодом, коли рада Майстрів ухвалить якесь рішення, ти справді міг би допомогти мені. Зрештою, шляхетною пропозицією шляхетної душі нехтувати не годиться. Як і відмовлятися від меча, якого тобі подає нащадок Мореда!.. Що ж, гаразд! Той хлопець, котрий привів тебе сюди, подбає про те, щоби ти попоїв, умився та відпочив. Ну ж бо! — і маг легенько підштовхнув Арена у спину.

Досі ще ніхто не дозволяв собі нічого подібного — принц негайно поклав би край будь-якому панібратству. Але дотик Архімага — то було щось цілком інакше: юнак щиро захоплювався чаклуном і вважав знайомство з ним за велику честь.

Арен ріс жвавим хлопцем, любив різні ігри, у яких з охотою гартував своє тіло і дух. Він також не цурався ні офіційних церемоній, ні державних справ, хоча ці обов'язки, певна річ, не мали нічого спільного зі звичними хлоп'ячими забавами. Юнакові заввиграшки вдавалося все, за що би він не брався, одначе досі це було для нього просто цікавою грою. Натомість щойно тепер він чи не вперше усвідомив глибину незбагненної таїни буття і власного покликання — це відчуття пробуджувала не гра і не мрія, а честь, небезпека і мудрість, пошрамоване обличчя, тихий голос і засмагла рука Архімага, у якій тьмяно поблискувала чорна тисова патериця, оздоблена вирізьбленою із срібла Втраченою Руною Єднання.

Отак ураз дуже несподівано хлопець вступив у доросле життя, не зазираючи у майбутнє і без вороття покинувши минуле, не зважаючи на ймовірні злигодні і не переймаючись можливими небезпеками.

У цю мить Арен почувався трохи розгубленим, а тоді, не прощаючись, незграбно рушив до виходу. Архімаг Гед теж більше не озивався до юнака, а тільки провів його постать поглядом, сповненим доброзичливого гумору.

* * *

Гед іще якусь мить постояв під ясенем біля фонтана, а відтак звів очі до залитого сонцем неба.

— Хлопець начебто хороший, а от вісті приніс невтішні, — зрештою, тихо, ніби звертаючись до водограю, промовив Архімаг.

Струмені води дзвеніли чистими сріблястими голосами і чаклун завмер, дослухаючись до їхнього жебоніння. А ще за хвилину Гед рвучко хитнув головою, наче відганяючи геть тривожні думки, і повагом рушив до потайних дверей, про існування яких відали тільки втаємничені.

— Майстре-Воротарю, — гукнув Архімаг.

У дверях з'явився невисокий чоловік — уже не молодий, але й не старий. На його сухому, кощавому, блідому, як слонова кістка, обличчі сяяла широка приязна усмішка.

— Що трапилося, Геде? — запитав чоловік, назвавши Архімага його Істинним ім'ям, позаяк вони були самі. Воротар був одним із тих семи людей у цілому світі, які знали це ім'я. Воно також було відоме Майстрові-Істинномовцю з острова Роук; Оґіонові Мовчазному, чарівникові з Ре-Альбі, котрий багато років тому на вершині гори Ґонт нарік Геда Істинним ім'ям; ясновельможній панні Тенар, володарці каблучки Ерет-Акбе; простому чаклунові Ветчу з острова Іфіш, котрий доводився шкільним товаришем Архімагу; і його сестрі Тростинці — вона вийшла заміж за теслю, народила трьох доньок, і хоча не володіла магією, зате зналася на справах житейських. Крім того, далеко-далеко звідси, на крайньому заході Земномор'я, це ім'я знали два дракони: Орм-Ембар і Калесин.

— Сьогодні ввечері нам треба скликати Раду, — сказав Гед. — Я знайду Формотворця і пошлю когось до Куремкармерука: нехай нині відкладе свої нескінченні списки і дасть учням перепочити, а сам побуде з нами, бодай хоч і незримо. До речі, ти б не міг запросити решту Майстрів?

— Гаразд, — відповів, посміхаючись, Воротар і за мить щез, неначе розчинився у повітрі. Зник і сам Архімаг, тож тепер водограй продовжував співати вже тільки для себе — свіжі, чисті, невичерпні струмені вигравали всіма барвами веселки у золотавому промінні березневого сонця.

* * *

Зазвичай Примарний сад видніється на західній або південній околиці Обителі Мудреців. Одначе цієї магічної діброви немає на жодній карті світу, і ніхто не може потрапити до неї, за винятком тих небагатьох, котрі знають урочий шлях до святині. Утім, милуватися Примарним садом можуть і новачки Школи, і прості міщани, і селяни. Щоправда, лише, так би мовити, звіддаля — невеликий лісок, де листя високих дерев жевріє золотом навіть серед буйного весняного зелен-зілля. Невігласам здається, що Примарний сад у якийсь загадковий, незбагненний спосіб кружляє навколо острова. Але це помилка: насправді рухається не Сад, коріння якого є корінням самого буття, — рухається все те, що оточує цю чарівну місцину.

Гед рушив у Сад просто через поля. Він скинув свій білий плащ, бо полудневе сонце пражило вже майже по-літньому. Якийсь селянин, котрий орав лан біля бурого підніжжя пагорба, привітав Архімага, піднявши руку над головою. Гед відповів йому тим самим жестом. Звідусіль долинав щебет дрібних пташок. Обабіч доріг рясно квітувала трава-блискітка. У високій блакиті небес повагом ширяв могутній яструб. Гед поглянув угору і знову скинув руку вгору, вітаючи птаха. Яструб, розтинаючи повітря, каменем шугонув униз і небавом вмостився на Гедовій руці, затиснувши його зап'ясток у своїх жовтих кігтях. Утім, це був навіть не яструб, а великий біло-брунатний сокіл-рибалка (ці хижі птахи доволі поширені на Роуку). Сокіл скоса позирав на Архімага круглим золотаво-бурштиновим оком, потім голосно клацнув гачкуватим дзьобом і витріщився на Геда обома своїми очима.

— Безстрашний, — звернувся чаклун до птаха мовою Створення.

Сокіл стріпнув крильми і ще міцніше стис кігті, дивлячись на Геда.

Той селянин, що вітався з чаклуном, зупинився, щоби перепочити, і тепер пильно стежив за ними. Якось минулої осені він уже бачив, як Архімаг точнісінько так само тримав на зап'ясті дикого птаха, а за мить у небі вже кружляло двійко яструбів. Одначе цього разу сталось інакше: птах стрімко злетів у небесну височінь, а чоловік пішов собі далі, грузнучи у вологій ріллі.

Власне, Гед простував саме тією єдиною стежкою, що вела до Примарного саду, — вона завжди була прямою, незалежно від того, якими манівцями рухалися навколо неї час і сам світ. Тож невдовзі постать чаклуна зникла за щільною стіною чарівних дерев.

Окремі з цих зелених велетнів просто-таки приголомшували своїми розмірами. Дивлячись на них, людина й справді могла упевнитися в тому, що Сад залишається незмінним, відколи існує світ. Стовбури дерев нагадували предковічні монументи, старовинні вежі, сірі від часу, а їхнє коріння у найглибших надрах землі переплелося з корінням гір. І все ж велетенські дерева не були безсмертними: найстарші з-поміж них уже майже позбулися листя, а їхнє гілля де-не-де починало всихати. Серед цих гігантів міцніла памолодь — високі кремезні дерева з буйними кронами і безліччю стручків з насінням.

Земля в Саду була м'якою та родючою — завдяки перепрілому листю, що протягом багатьох років опадало з дерев. Тут росла папороть і різні лісові трави, але інших дерев у Саду не було — лише ці, віковічні велетні, які в сучасній ґардійській мові Земномор'я навіть не мають назви. Свіже повітря під їхніми кронами пахло землею, залишаючи у роті присмак джерельної води.

На галявині, що утворилася на тому місці, де колись стояло одне з велетенських дерев, Гед зустрів Майстра-Формотворця, котрий жив у Примарному саду і майже ніколи не виходив за його межі. Цей дивний чоловік із жовтим, як масло, волоссям не був уродженцем Архіпелагу. Після того, як було віднайдено каблучку Ерет-Акбе, карґадські варвари припинили свої загарбницькі війни і навіть почали торгувати із Внутрішніми землями. Звісно, ці стосунки було важко назвати приязними, адже мешканці Кареґо-Ату й досі залишалися доволі відлюдькуватими, проте час від часу то юний карґадський воїн, то купецький син з'являлися на якомусь із західних островів, шукаючи пригод або сподіваючись опанувати науку магії.