Останній з могікан - Сторінка 2

Врешті звуки військових дудок почали завмирати вдалині, і ліс поволі поглинув усю цю живу людську силу.

Вітер не приносив уже аніякісінького відголосу загону, і зник з очей навіть останній відсталий від колони вояк. Проте в форті ще тривали готування до від'їзду, і саме коло найбільшого дерев'яного будиночка, перед яким походжали вартові, що охороняли особу англійського генерала. Сюди приведено яких півдесятка коней; щонайменше двоє з них, судячи з сідел, призначалися для жінок високого рангу, що їх не часто трапляється бачити в. цій глушині. На третьому коні виднів чепрак та зброя штабного офіцера. Решту коней, з простими попонами та дорожніми саквами, очевидячки, призначено було для солдатів, уже готових до від'їзду. На належній відстані від цієї незвичної картини юрмилися гурти цікавих — хто милувався чистокровним бойовим румаком, а хто так собі знічев'я витріщав очі. Але був поміж них один чоловік, що різко виділявся зовнішністю своєю та поводженням, не скидаючись при тім ані на роззяву, ані на неука.

Постаті його, здавалось, нічого не бракувало, хоч виглядав він весь украй незграбним. Кістки й суглоби були в нього, як і в інших людей, — тільки що без відповідної пропорції. Коли він стояв, то був вищий за всіх, а як сідав — то наче малів до звичайних розмірів. Отак усе його тіло було непропорційне: голову мав він велику, плечі —вузькі, руки — довгі, обвислі, а долоні — маленькі й трохи не витончені; ноги та стегна його були худі й кістляві, зате довжелезні; коліна видавалися б не в міру розбухлими, коли б не ще більший підмурок, на якому базувалася ця неоковирна людська споруда. Чудернацьке й недоладне вбрання цієї особи ще й додавало їй незграбності. Блакитний сурдут з короткими й широкими полами та низьким коміром полишав на видноті довгу тонку шию та ще довші й тонші ноги, отож глузівникам було з чого сміятись. Штани з жовтої нанки, щільно по нозі, під коліньми були підв'язані в бантики білою стрічкою, давно вже від бруду посірілою. Темні бавовняні панчохи та черевики, на одному з яких красувалась посріблена острога, довершували нижню частину вбрання незнайомця. Одіж, нічим не злагіднюючи дивацької його нескладності, лишень навпаки — підкреслювала її, чи то через марнославство його, а чи простакуватість. З великої кишені в завоженій шовковій камізельці, густо розшитій сріблом, стирчало щось таке, що в цьому вояцькому товаристві легко можна було прийняти за якесь грізне й невідоме знаряддя війни. Невелика ця річ збуджувала цікавість у більшості європейців з табору, тоді як поселенці не тільки брали її до рук без усякого остраху, а й виявляли добру з нею обізнаність. На голові незнайомець мав великого трикутного капелюха, що їх ото років тридцять тому носили священики, і цей убір надавав поважності його доброзичливому й трохи дивацькому обличчю: воно виразно потребувало такої окраси, щоб засвідчити високе покликання свого власника.

У той час як солдати шанобливо трималися оподаль від помешкання Веба, незнайомець невимушено підійшов аж під самий будинок, де стояла служба, і заходився розхвалювати або ганити коней, залежно від того, подобалися вони йому чи ні.

— Ця тварина, здається мені, друже, не тутешньої породи й походить з чужих країв, а можливо, і з отого острівця за синьою водою, — мовив він голосом, що вражав лагідністю та м'якістю, так само, як уся його постать недоладністю. — Я можу це казати без усякої нахвалки, бо бував в обидвох гаванях — і в тій, що в гирлі Темзи й названа ім'ям столиці давньої Англії, і в тій, що зветься просто Гавань, з додатком слова Нова[5]. Я бачив, як на барки й бригантини, немов у той ковчег Ноїв, заганяли табуни худоби, щоб відпровадити їх на Ямайку, — на продаж чи на виміну. Але ніколи я ще не бачив створіння, котре б так відповідало біблійному описові бойового коня: "Він б'є копитами діл і тішиться в силі своїй: він мчить навстріч людям збройним. Він сміється із трубного рику і здалеку чує дух бою, вигуки ватажків і бойові кличі". Тож видається, що порода ізраїльських коней дотривала аж до нашого часу, — чи ж не так, друже?

Не діставши відповіді на свою незвичну орацію, варту уваги хоча б через енергію та звучність голосу промовця, цей добродій, що так наспівно зацитував із святого письма, повернувся до мовчазної постаті, котра мимохіть виявилась його слухачем, і тільки глянув на неї, як відкрив новий, ще більш захопливий об'єкт подиву. Погляд-бо його впав на непорушно випростувану постать індійського гінця, що минулого вечора приніс до табору неприємну звістку. Індіянин стояв спокійно і з характерною для своєї раси незворушністю, здавалося, геть зовсім не помічав збудження і метушні довкола. А проте крізь його байдужість прозирала понура лють, спроможна привернути увагу й досвідченіших очей, аніж ті, що оце зараз втупились у нього в неприхованому подиві. Тубілець мав при собі томагавк і ніж, такі, як у його племені, хоч сам не дуже на вояка скидався. Навпаки, знати було по ньому сліди якогось недбальства — хіба, може, від недавнього втомного переходу, після якого він не встиг ще гаразд оклигати. Барви бойового малюнка розпливлися темними плямами по його суворому смаглявому обличчі і надали йому ще дикішого та відразливішого вигляду, аніж коли б воно мало відстрашувати ворога. Очі індіянинові, поблискуючи, мов зорі серед хмар, виказували природну його затятість. На коротку мить його допитливий і водночас обережний погляд спіткав здивований вираз в очах у білого, а тоді змінив напрямок і — почасти з хитрощів, почасти з презирства — вперто втупився кудись у далечінь.

Хто зна, до якого несподіваного зауваження спонукало б незнайомого це коротке й мовчазне зіткнення очей, якби його ненаситну цікавість не привернуло щось інше. Метушня поміж служби, а також тихі жіночі голоси сповістили про наближення тих осіб, на яких чекали, щоб вирушити в дорогу. Простодушний милованець бойовим румаком нараз відступив до низької худорослої кобили з заплетеним хвостом, що неподалік скубла прив'ялу таборову травицю. Спершись ліктем на вкривало на хребті тварини, що, очевидячки, правило за сідло, він почав приглядатись до від'їзду кавалькади, тоді як по другий бік тієї самої кобили спокійно споживало свій ранковий харч лоша.

Юнак в офіцерській уніформі підвів до коней двох жінок, які, судячи з їхніх убрань, наготувалися до втомливої подорожі лісом. Коли вранішній вітерець звійнув убік зелену вуаль, що звисала з капелюшка молодшої жінки (щоправда, вони обоє були молоді), стало видко її чарівне личко, золотаве волосся і блискучі блакитні очі. Ясна барва над верхівками сосен на західному обрії була не яскравіша й не ніжніша за рожевість її щік, а щойно вроджений день був не привабливіший за усмішку, якою вона обдарувала юнака, коли той допомагав їй на коня сідати. Друга жінка, що їй молодий офіцер, здавалося, не меншої вділяв уваги, приховувала свою вроду перед сторонніми поглядами — річ цілком зрозуміла, оскільки вона була років на чотири-п'ять досвідченіша за свою товаришку. Але, хоч так само струнка станом, — що було помітно, незважаючи на її дорожнє порання, — усе ж вона виглядала трохи повнішою і риси мала достигліші.

Ледве жінки посідали на коней, як їхній супутник легко скочив у сідло свого румака, всі троє вклонилися Вебові, що ґречно чекав на їхній від'їзд, і, повернувши коней, рушили вільною ристю до північної брами укріплення. Супроводив подорожніх невеличкий ескорт. Поки вони проїздили цю недовгу віддаль, ніхто не промовив ні слова, тільки в молодшої жінки вихопився тихий вигук, коли несподівано індіянин-гінець проскочив повз неї наперед кавалькади, яка вже, власне, зближалася до військової дороги. Друга жінка, хоч на цей рвучкий і звинний рух індіянина ніяк не озвалася, теж була вражена раптовістю його появи, аж відслонила трохи вуаль, і на обличчі їй з'явився вираз жалю, зчудування і жаху, коли її темні очі майнули за тубільцем. Волосся цієї жінки було лискуче й чорне, мов крукове пір'я, а шкіра не дуже смаглява, але рум'яна, мов кров з молоком, хоч при цім її прегарне обличчя було винятково правильне й шляхетне і не мало в собі нічого брутального чи нескромного. Вона посміхнулась, мовби жалуючи за своєю хвилинною слабкістю, і показала низку зубів, що ясністю могли б позмагатися з найчистішою слоновою кісткою, а по тому, знов закрившись вуаллю, похилила обличчя і їхала далі мовчки, як людина, що думки її десь витають далеко.

РОЗДІЛ II

Ля-ля, ля-ля, гей-гей, ля-ля!

В. Шекспір, "Венеціанський купець"

Поки одна з тих милих істот, що ми так побіжно змалювали читачеві, поринула в задуму, друга скоро отямилась і, сміючись із власного перестраху, звернулася до юнака, що їхав обік неї.

— Такі привиддя часто трапляються в пущі, Гейворде? Чи, може, це видовисько зумисне для нас? Якщо так, то вдячність повинна замкнути нам уста, але якщо ні, то нам з Корою ще до зустрічі з грізним Монкалмом доведеться виявити спадкову нашу мужність, якою ми так горді.

— Той індіянин — військовий гінець і, як на тубільний погляд, герой, — відповів офіцер. — Він зголосився провести нас до озера маловідомою стежкою. Це буде швидше, аніж іти з військом, та й куди приємніше.

— Мені він не подобається, — сказала дівчина, здригаючись трохи з удаваного, а трохи й з правдивого жаху. — Але ви, Данкене, певно, його знаєте, інакше б так легко на нього не звірились?

— Скажіть радше, Еліс, що не звірив би на нього вас. Певно, що я його знаю, а то б не вибрав за провідника — принаймні тепер. Кажуть, що родом він канадець, проте служив нашим друзям могокам, — це, як ви знаєте, один з шести союзних народів[6]. Я чув, його до нас привів один дивний випадок, до якого причетний ваш батько, що повівся з цим індіянином дуже суворо. Подробиці того всього я вже забув, але досить сказати, що тепер він наш друг.

— Якщо він був ворогом мого батька, то мені він ще менше подобається! — скрикнула дівчина, цим разом не в жарт занепокоєна. — Чи не заговорите ви до нього, майоре, щоб я почула його голос? Воно, може, й дурниця, але мені здається, що я з голосу можу пізнати вдачу людини.

— Це марна річ: він, найпевніше, відповість яким вигуком.