Останній з могікан - Сторінка 3

Бо хоч, може, й зрозуміє, та вдасть, як і більшість індіян, що не знав по-англійському. Тим паче тепер, коли війна, на його думку, вимагає вестися з усією поважністю. Але ось він зупинився. Мабуть, близько та прихована стежка, на яку ми повинні звернути.

Майор Гейворд мав слушність. Під'їхавши до індіянина, що показував на гущавину обік військового шляху, вони завважили вузьку ледь помітну стежину, якою можна було проходити тільки поодинці.

— Отже, це наша дорога, — упівголоса мовив юнак. — Не виявляйте недовіри, аби й справді не накликати тої небезпеки, що ви побоюєтесь.

— Що ти скажеш, Коро? — вагаючись запитала білява дівчина. — Якби ми їхали з військом, то, може, й нудніше б нам було, але хіба не безпечніш?

— Ви, Еліс, замало знаєте дикунські звичаї і не уявляєте, де справжня небезпека, — зауважив Гейворд. — Якщо ворог взагалі дістався до волоку — хоч я гадаю, що це малоймовірно, бо там же наші розвідники, — то він, безперечно, спробує напасти на колону, де знайде найбільш скальпів. Та й те сказати: дорога загону відома, а про нашу ніхто не знає, ми ж вирішили їхати нею ледве годину тому.

— Що ж, ми повинні не довіряти чоловікові тільки через те, що він інших звичаїв і темної шкіри? — холодно спитала Кора.

Еліс більше не вагалась і, підстьобнувши свого нарагансета[7], перша відхилила гнучке гілля кущів і рушила за провідником темною плутаною стежинкою. Юнак так захоплено задивився на Кору, що й не завважив, як її білявіша, хоч певно не вродливіша, товаришка пройшла наперед; для Кори, однак, він сам став прокладати шлях. Челядь — виглядало на те — була попереджена, бо ніхто з неї не звернув до заростів, а кожне йшло далі вслід за військом. Цієї застережності, — пояснив Гейворд, — вжито за порадою провідника, щоб менше по собі залишити слідів у разі, якщо канадські індіяни вибралися аж десь близько.

Важка дорога не заохочувала до розмов, тим-то їхали мовчки; перегодом подорожани вибилися із широкої смуги чагарника вздовж путівця і вступили під високе й похмуре склепіння лісу. Тут їхати вже було легше. Побачивши, що жінки можуть вільніше правити кіньми, провідник рушив далі напівклусом, так щоб тверда хода їхніх непризвичаєних коней була й швидка, і не дуже виснажлива. Юнак обернувся заговорити до темноокої Кори, коли це раптом зупинив його далекий стукіт кінських копит об коріння на крутій стежці десь позаду. Ту ж мить натягнули повіддя і його товаришки, жадаючи дізнатися, в чому річ.

За якусь хвилю вони побачили лоша, що, наче лань, плавно бігло поміж гладких стовбурів сосон. Далі вигулькнув чоловік, змальований у попередньому розділі; він мчав верхи з такою швидкістю, на яку тільки міг спонукати свою шкапину без загрози того, що вона зчинить бунт. Раніше його особа не звернула на себе уваги подорожніх, дарма що, стоячи на ногах, він не міг затримати чий мимобіжний погляд. Достойність же його як вершника ще більше вбирала око. Він раз у раз однією острогою пришпорював кобилу, але витиснути з неї спромогався лише неквапливу ристь або труський клус. Ця часта зміна темпу породжувала зорову ілюзію, ніби кобила рухається швидше, ніж насправді, тож навіть Гейворд, котрий умів з першого погляду оцінити вартість коня, не годен був, хоч і силкувався на те, визначити, якою, власне, ходою наганяє їх цей затятий верхівець, продираючись крізь покручену стежину.

Вправність і рухи їздця були подиву гідні не менш, як вправність і рухи коня. При кожній зміні алюру вершник випростовував у стременах свою довгу постать і, витягуючи ноги, то вищав, то нижчав, унеможливлюючи таким чином спроби визначити правдивий його зріст. Коли до цього додамо, що він підганяв кобилу тільки однією острогою, і тому кобила сунула боком, безнастанно обмахуючи свій другий, скривджений бік віхтюватим хвостом, — то матимем достатню картину і коня, й верхівця.

Похмурість, що посіла гарне, відкрите й мужнє чоло Гейворда, поволі зникла, коли він побачив незнайомого, і на устах йому з'явився легкий усміх. Еліс, попри всю свою волю, не могла стримати сміху, і навіть темні задумливі очі Кори засвітилися веселістю, яку вона тамувала радше від звички, аніж через свою вдачу.

— Ви когось шукаєте? — запитав Гейворд, коли вершник наблизився і стримав коня. — Гадаю, ви не з лихими новинами?

— Еге ж, — відповів незнайомий, ретельно вимахуючи своїм трикутним капелюхом в застиглому лісовому повітрі і не поспішаючи вияснити, до якого, власне, запитання стосується відповідь. Остудивши, однак, собі обличчя і відсапавшись, він додав: —Я чув, що ви їдете до форту Вільям-Генрі. Оскільки моя дорога теж туди, я вирішив, що подорожувати в доброму товаристві буде всім нам приємніше.

— Ви, здається, маєте вирішальний голос? — зауважив Гейворд. — Нас троє, а ви радилися тільки з самим собою.

— Еге ж. Найперше треба з'ясувати собі власну думку. Коли вона вже ясна, — а якщо справа торкається й жінок, то це не так легко, — тоді треба одразу ж переводити її в дійсність. Тим-то я тут.

— Якщо ви прямуєте до озера, то ви збилися з дороги, — зверхньо відказав Гейворд. — Дорога туди щонайменше за півмилі позаду.

— Еге ж, — мовив незнайомець, анітрохи не діткнутий таким холодним прийомом. — Я провів цілий тиждень в Едварді —тож хіба б я німий був, щоб не розпитати дороги. А якби я німий був, це означало б кінець мого покликання. — Ледь усміхнувшись, як людина, що їй скромність не дозволяє надміру захоплюватись власним дотепом, зрештою, слухачам незрозумілим, він повів далі:— Для людей мого фаху не годиться бути запанібрата з тими, кого ми маємо навчати, тим-то я й не пішов за військом. Окрім того, я гадаю, що такий добродій, як ви, знається на подорожуванні. Отож я й поклав пристати до вашого гурту, аби мати з ким нагоду перекинутися словом-другим і розважити собі подорож.

— Щонайменш свавільна, а то й необдумана ухвала! — вигукнув Гейворд вагаючись, чи дати вихід дедалі дужчому своєму обуренню, а чи засміятися в очі нахабі. — Але ви щось мовили про свій фах і навчання. Чи вас приписано до провінційного війська як майстра шляхетної науки оборони й нападу? Чи, може, ви креслите лінії та кути, викладаючи, мовляв, математичну науку?

Незнайомець хвилину в подиві приглядався Гейвордові, а тоді раптом самозадоволення зовсім зникло у нього з обличчя, змінившись на вираз урочистого смиренства, коли він почав відповідати:

— Щодо нападу, то, гадаю, його не було з жодного боку; щодо оборони — я і в думках її не маю, бо, дякувати богові, не згрішив ні разу, відколи востаннє благав його милосердя. Вашого натяку на лінії та кути я не розумію, а викладання я полишаю на тих, кого покликано й визначено до такої святобливої роботи. Мій хист дуже скромний — я знаюся трохи на славному мистецтві творити благання й подяки, а саме на псалмоспіві.

— Він, певно, учень Аполлона! — скрикнула втішена Еліс. — Я беру його під свою опіку. Не хмуртеся-бо, Гейворде, і хоч би з ласки до моїх знудьгованих вух дозвольте йому подорожувати з нами. А крім того, — поспішно й тихо додала вона, кинувши погляд на Кору, що далеко попереду повільно їхала за мовчазним і понурим провідником, — не зашкодить мати зайвого друга на разі якої потреби.

— Невже, Еліс, я б довірив тих, кого люблю, цій потаємній стежці, якби думав, що така потреба може постати?

— Ні, ні, я зовсім того не думаю. Просто цей дивак дуже втішний. Коли й справді він "має музику в душі", не відкидаймо його товариства.

Рукою з батіжком вона прохально показала вперед на стежку, і очі їхні зустрілися. Юнак на мить затримав свій погляд, а потім, скорившися волі дівчини, пришпорив коня і за хвильку був уже обік Кори.

— Я рада нашому знайомству, друже, — підігнавши свого нарагансета, звернулася Еліс до незнайомця, помахом руки запрошуючи його їхати за нею. — Мої родичі трохи не переконали мене, хоч, може, й безпідставно, що я непогано співаю в дуетах. Тож ми маємо нагоду пожвавити собі подорож, віддаючись улюбленому мистецтву. І мені було б дуже корисно почути пораду досвідченого майстра.

— Псалмоспів скріплює душу й тіло, особливо як до пори, — відповів майстер співу, без загайки пристаючи на запросини дівчини рушати за нею. — Ніщо так не заспокоює почуттів, як цей гармонійний спів. Одначе для досконалої гармонії треба чотирьох голосів. Ви маєте певні ознаки ніжного й багатого сопрано; я, з ласки божої, можу своїм повним тенором сягнути найвищих нот; але нам бракує контральто й басу! Цей королівський офіцер, що вагався прийняти мене до гурту, міг би співати басом, оскільки про його голос можна судити з розмови.

— Не спішіться так з висновками, — усміхнулася дівчина. — Хоч майор Гейворд може часом розмовляти низьким тоном, звичайно його голос ближчий до ліричного тенору, аніж до басу.

— Отже, він багато вправлявся в псалмоспіві? — спитав простодушно її супутник.

Еліс мало не засміялась, але таки стрималася і відповіла:

— Боюся, що він радше воліє світські пісеньки. Вояцьке життя мало придатне для поважніших уподобань.

— Голос, як і інші таланти, дано людині, щоб його вживати, але не зловживати ним. Про мене ось ніхто не скаже, що я занедбав свій хист. Хоч із самих хлоп'ячих літ, як той цар Давид, я присвятився музиці, одначе, хвала богові, ніколи не споганив собі вуст бодай рядком світського віршу.

— То ви самий тільки духовний спів визнаєте?

— Еге ж. Як Давидові псалми стоять над усю людську мову, так і псалмові співи, до них припасовані духовними особами й мудрецями цієї країни, стоять над марною світською поезією. Можу похвалитись, що я виголошую достотні думки й бажання царя ізраїльського, бо час хоч і вимагає невеличких змін, однак же ці тексти, якими послуговуємось ми в Новій Англії, настільки перевищують усі інші багатством вислову, точністю й одуховленістю, що вони якнайближчі до великого твору натхненного поета. Примірник цього геніального твору завше й усюди зі мною, вві сні й на яві. Це вже двадцять шосте видання, надруковане в Бостоні року божого 1744, і має воно заголовок: "Псалми, гімни та побожні співи Старого й Нового завіту, у згоді з оригіналом перекладені в англійські вірші для вжитку, науки та втіхи вірним у житті громадському і приватному, зосібна в Новій Англії".

Незнайомець дістав з кишені книжечку і, почепивши на ніс окуляри в залізній оправі, розгорнув її з належною поштивістю.