Останній з могікан - Сторінка 25

Сила того стиску недвозначно посвідчила, що хоч який розвідник хоробрий, він не вільний від забобонного ляку.

— На бога! Це людська постать, і вона надходить! До зброї, друзі, бо ми не знаємо, що це за проява.

— Qui vive?[21] — спитав суворий голос, що в цій безлюдній понурій місцині справді-таки прозвучав як поклик із того світу.

— Qui vive? — озвався той самий голос, і зараз же клацнув спуск, а незнайомець став у погрозливу позу.

— Франція, — відповів французькою мовою Гейворд, виходячи з тіні дерев на берег ставка і зупиняючись за кілька ярдів від вартового.

— Звідки й куди ви такої ранньої години? — спитав гренадер, вимовою даючи знати, що він родом із самої Франції.

— Я повертаюся з розвідки і йду спати.

— Ви королівський офіцер?

— Звісно, друже. Чи я тобі видався англійським колоністом? Я стрілецький капітан. — Гейворд зорієнтувався, що вояк був саме із стрільців. — Зі мною дочки коменданта фортеці. Ага, ти вже чув про це. Я взяв їх у полон біля другого форту й веду до генерала.

— Слово честі, пані, мені вас дуже шкода, але таке військове щастя! — мовив молодий солдат, галантно віддаючи честь. — Ви побачите, що наш генерал шляхетна людина і вельми ґречний з дамами.

— Як звичайно військові, — відказала по-французькому ж Кора, нітрохи не збентежившись. — До побачення, друже, бажаю вам приємніших обов'язків, аніж ці вояцькі.

Солдат чемним уклоном подякував за добрі побажання, Гейворд ще додав: "Добраніч, мій друже!", і подорожани спокійно рушили вперед. А вартовий далі собі став походжати над берегом завмерлого ставка, у думці навіть не покладаючи, що ворог може бути аж такий зухвалий. Він стиха почав наспівувати слова, що сплили йому в пам'яті, коли побачив жінок, — чи то, може, їх йому підказали спогади про далеку й прекрасну вітчизну:

Вино й кохання — вічно хай живуть…

— Добре, що ви зрозуміли цього негідника, — прошепотів розвідник, коли вони відійшли досить далеко, і знов опустив рушницю. — Я одразу збагнув, що він із тих невгомонних французів. Його щастя, що заговорив з нами по-дружньому, а то б і йому знайшлося місце в ставку серед земляків.

Мову розвідникові перебив протяглий і важкий стогін з-над берега, немов і направду духи загиблих блукали досі побіля своєї водяної могили.

— Він був таки з плоті й крові, — зауважив розвідник. — Жоден дух не здолав би так вправно владати зброєю!

— Що з плоті — це так, але чи бідолаха ще на цім світі — то річ непевна, — мовив Гейворд, озирнувшись і не побачивши Чингачгука поруч. Почувся ще один стогін, слабший від попереднього, а далі щось тяжке глухо плюхнуло у воду, і все знову стихло, так наче береги понурого ставка від самого створення світу не знали проявів життя. Розвідник і молодий офіцер ще стояли в непевності, коли постать індіянина вигулькнула з хащів. Ватаг підійшов ближче, і всі побачили, що одною рукою він приладновує до пояса димучий ще скальп безталанного молодого француза, а другою ховає закривавленого ножа й томагавка. По тому він повернувся на своє місце з виглядом людини, яка вчинила щось варте похвали.

Розвідник поставив рушницю прикладом до землі, обхопив руками її цівку й глибоко задумався. А тоді струсонув смутно головою і пробурмотів:

— Як на білого, це було б жорстоко й нелюдськи, але для індіянина воно звичне й природне, — цього, я думаю, ніхто не заперечить. Хоча я волів би, щоб то був клятий мінг, а не веселий хлопець із старого краю!

— Досить про це, — мовив Гейворд, побоюючись, щоб нічого не свідомі сестри не здогадались, що саме їх затримало, а від себе відганяючи огиду міркуваннями, подібними до мисливцевих. — Так уже сталося, і нічим тут не зарадиш. Як бачите, ми, напевно, у смузі, де стоять ворожі вартові. Тож у якому напрямку подамось?

— Так, — озвався Соколине Око, відходячи з задуми. — Ви маєте слушність, над цим уже запізно розважати. А французи таки не в жарт оточили форт, і нам дуже тонкий клопіт — прошмигнути повз їхні позиції.

— Та й часу в нас небагато, — додав Гейворд, — підвівши погляд угору, де імла вже повивала призахідний місяць.

— І часу небагато, — погодився розвідник. — Зробити це ми можемо в два способи, коли така буде ласка божа, без якої нам взагалі нічого не вдіяти.

— Кажіть же про них хутчіш, час притискає.

— Перший спосіб — це спішити панночок, коней їхніх пустити на волю, а індіян послати наперед, щоб зняли ворожих вартових. Так по трупах ми ввійдемо до форту.

— Це не годиться, ні, ні! — перебив його шляхетний Гейворд. — Вояк може собі так пробити дорогу, але не в жіночому товаристві.

— Воно й справді це була б кривава дорога, і не випадає таким тендітним ніжкам нею ступати, — охоче погодився розвідник. — Але я вважав, що заради мужності треба й цей варіант згадати. Тоді нам треба повернутись на нашу стежку, вибратися поза лінію їхньої" оборони, потім круто звернути на захід і ввійти в гори. Там я зможу вас так сховати, що всіх клятих собак з Монкалмової псарні зіб'ю зі сліду, і то на цілі місяці.

— Тоді рушаймо швидше!

Далі казати вже не було потреби, бо Соколине Око, промовивши короткий наказ "За мною!", рушив назад тією самою стежкою, що привела їх до небезпечного місця. Посувалися вони обережно й тихо, так само як і розмовляли хвильку тому, — щоб не опав їх ворожий патруль або пікет із засідки. Проходячи понад ставком, Гейворд і розвідник крадькома позирали на жахітно понурі його води, марно силкуючись догледіти тіло людини, котра недавно ще походжала тихим берегом. Але тільки й усього, що досі мірно плюскотіли невеличкі хвилі, єдині свідки того страхітливого вчинку. Незабаром вся ця похмура місцина разом із ставком потонула в мороці позаду подорожніх.

Невдовзі Соколине Око звернув у бік гір, що з заходу обмежували вузьку долину. Швидкою ходою ішов він попереду своїх супутників, тримаючись у тіні, що відкидали високі й нерівні гірські верхів'я. Дорога стала тепер важка, стелячись поміж бескеття, часто перебиваючись ярами, тож поступ наших подорожан був повільний. Але обтяжливість дороги їх уже не так доймала, бо під охороною темних і голих горбів обабіч вони чулися безпечніш. Нарешті крутою кам'янистою стежкою, що звивалася межи скель та дерев — певний доказ того, що пробили її люди, при-звиклі до дикої природи, — стали вони поволі вибиратися вгору, скелі обходячи, а на дерева спираючись.

Поступово, в міру того як подорожани видобувалися вище, густий морок, що звістує наближення дня, почав бліднути, і все довкола прибирало своїх виразних природних барв. Коли вони вийшли з приземкуватого лісу, що ним поросли голі схили, на плискувату замшілу верхівку гори, над зеленим соснистим пагорбом по той бік Горікенової долини зарожевів ранок.

Тут розвідник сказав сестрам зійти з коней, а сам, розгнуздавши потомлених тварин та знявши з них сідла, пустив їх вільно пастися серед миршавих кущів і трави, що росли на цій верховині.

— Ідіть, — мовив він, — і шукайте собі паші. Та стережіться, аби самі не стали піджив-ком хижим вовкам у горах.

— Хіба нам вони більше не потрібні? — запитав Гейворд.

— Дивіться самі, — відказав розвідник, підходячи до східного краю скелі й помахом руки запрошуючи ближче решту подорожніх. — Якби так легко було побачити серце людське, як оце звідси видно нутро Монкалмового табору, мало б зосталося в світі лицемірів, і підступність мінгова пішла б за ніщо проти чесноти делаварів.

Коли подорожани підступили аж над саму прірву, вони одразу переконались у справедливості слів розвідника, котрий так передбачливо допровадив їх сюди.

Гора, що на ній вони стояли, здіймалась на тисячу футів у повітря і формою нагадувала високий стіжок, що виступав із пасма гір, які довгі милі тяглися вподовж західного берега озера аж до спіткання із своїми посестрами потойбіч води. Звідти пасмо це, у вигляді переплутаного й пошарпаного громаддя скель, де-не-де покритих зелом, ішло далі, до Канади. Під самими стопами глядачів широким півколом слався у міжгір'ї південний берег Горікену, переходячи неподалеки у хвилясте рівнинне плато. В бік півночі простиралося плесо Святого озера — вузьке, як здавалося з цієї паморочливої висоти, — порізане незчисленними бухточками, прикрашене химерними мисами, поцятковане безліччю острівців.

Над озером, ближче до його західного краю, містилися оборонні вали й низькі будівлі форту Вільям-Генрі. Два широкі бастіони паче виступали з самої води, що обмивала їм підніжжя, тоді як глибокий рів та розлоге болото захищали їх з інших боків. Задля безпеки дерева навколо укріплень було вирубано широкою смугою, але решту території вкривали зелені зарості, і лише де-не-де вода розмаїтила краєвид, та грізні скелі підносили свої чорні й оголені вершини над хвилястими обрисами гірських пасом. Перед лінією укріплень видко було поодиноких вартових, що стояли на втомних чатах проти сильнішого ворога, а всередині валів подорожні бачили людей, що спали після нічної варти. На південному сході, але побіч самого форту, на виступі скелі, розташувався укріплений табір. Соколине Око показав своїм супутникам на той загін, що недавно разом з ними вирушив із-над Гудзону в поміч обложеним, а тепер, як розгледів розвідник, був у форті Вільям-Генрі. Над лісом трохи далі на південь рясно здіймався густий зловісний дим, легко відрізняючись від прозоріших випарів із джерел. Розвідник звернув на цей дим Гейвордову увагу: ясно було, що саме там отаборилися ворожі сили.

Проте молодого офіцера найбільш зацікавило те, що він побачив на західному березі озера, близько південного його краю. На смузі землі, що звідси видавалася занадто вузькою, аби містити таку силу війська, але насправді мала кілька сот ярдів завширшки — од берега Горікену до підніжжя гір, — видніли білі намети та військове спорядження десяти тисяч чоловік. Батареї гармат було вже виставлено перед табором, і саме коли глядачі, дізнаючи різних емоцій, дивилися вниз, на краєвид, що розстилався, наче карта, у них під ногами, в долині розлігся гарматний гуркіт і громохкою луною прокотився вздовж пасма гір на сході.

— У них там лишень світає, — розвагом сказав Соколине Око, — і гармашам спало на думку пострілом збудити поснулих. На кілька годин ми припізнилися. Монкалм уже посів ліси своїми клятими ірокезами.

— Форт справді обложено, — відказав на те Гейворд. — Але хіба нема жодного способу туди добутись? Коли б навіть і полон, то у великому гурті воно легше, аніж потрапити нам знов до рук індіян, що скрізь тут нишпорять.

— Дивіться! — скрикнув розвідник, мимохіть звертаючи Корину увагу на оселю її батька. — Он як від пострілу сприснуло каміння із стіни комендантового будинку! Еге, ці французи розкидають його на кавалки швидше, аніж його було збудовано, хоч який він міцний і надійний.

— Гейворде, мені серце німіє, коли бачу, що батько в небезпеці, а я не можу поділити з ним його долі, — мовила безстрашна, але занепокоєна дочка. — Ходім до Монкалма, попросимо його пропустити нас.