Останній з могікан - Сторінка 27

Прощальне проміння призахідного сонця освітлювало землю вже не так палюче, як зазвичай буває тут серед літа. Гори виглядали зелено, затишно й мальовниче під цим лагідним світлом, де-не-де злегка затіненим напівпрозорими хмарками. На поверхні Горікену ряснилися острівці, декотрі ледь видні з води — немов у водяній оправі, інші вибивалися вище, пагорками зеленого оксамиту. Рибалки з французького війська мирно собі плавали на невеликих човенцях поміж тими острівцями — або веслуючи, або просто віддавшися на волю течії.

Воднораз тишею та життям був перейнятий краєвид. Все, що від природи, подихало ніжністю й величчям, а що від людини, — виглядало бадьоро й радісно.

Було вивішено два білі прапорці. Один висів на крайньому виступові форту, другий на найближчій батареї обложників. Позад них майоріли, важко звиваючись у шовкові складки, суперницькі стяги Англії та Франції.

Із сотню веселих і безжурних юнаків-французів витягували невід на засипаний рінню берег у небезпечній близькості від грізної, але мовчазної гармати форту. Гори на сході відлунювали їхні голосні крики й бучний сміх. Дехто поспішав над озеро взяти участь у розвагах, а інші вже видиралися на поблизькі гоїш, підохочувані невтомною цікавістю, властивою цьому народові. Єдиними бездіяльними, хоч і співчутливими глядачами цих розривків і забав були вартові обложників та самі обложені. Лише подекуди солдати в пікеті затягували яку пісеньку чи й заходили в танець, приваблюючи тим з лісових криївок смаглявошкірих тубільців. Одне слово, все виглядало радше на святковий день, аніж на часину, урвану з небезпек та праці кривавої і безжальної війни.

Кілька хвилин Данкен стояв у задумі, оглядаючи краєвид, коли це увагу його привернув відгомін чиєїсь ходи по той бік валу навпроти воріт. Він підійшов на край бастіону і побачив розвідника, що під вартою французького офіцера наближався до укріплень форту. Обличчя Соколиного Ока було понуре й пригнічене, показуючи тим самим, як глибоко його допікало, що потрапив він до ворожих рук. Був він без дорогої своєї зброї, а руки мав зв'язані ззаду оленячим паском. Парламентери з білими прапорцями переходили тепер часто, і Гейворд спершу подумав, що це знов якийсь французький посланець. Але скоро впізнавши цю високу постать і мужнє, хоч і похнюплене лице свого товариша-лісовика, він аж здригнувся з подиву й поспішив зійти з бастіону вглиб форту.

Одначе тут він почув інші голоси, що на часинку перебрали його увагу. Біля одного з внутрішніх виступів валу Данкен спіткав обох сестер, що також вийшли передихнути свіжим повітрям після кількох днів у закритому приміщенні. Вони не бачились від того небезпечного моменту, коли Данкен кинувся у бій, обороняючи їхню безпеку ще перед входом до форту. Тоді сестри були до краю знесилені, а тепер вигляд мали бадьорий та квітучий, дарма що й досі не полишали їх неспокій і тривога. Нічого, отже, дивного, що, побачивши дівчат, юнак позабув на хвильку все інше, аби перемовитися з ними словом. Але його випередив жвавий голос Еліс.

— А, це ви, недбальцю! Невірний лицар, що покинув дам свого серця на бойовиську! — скрикнула вона. — Довгі дні, ба ні, цілу вічність ми чекаємо, що ви впадете нам до ніг, благаючи милосердя й прощення за своє відступництво, а вірніше сказати — втечу! Бо ж і справді ви втекли так хутко, що й переслідуваному оленеві вас не здогнати, як сказав би наш достойний розвідник.

— Ви розумієте, що це Еліс так висловлює нашу вдячність і благословення, — додала поважнішим тоном Кора. — Але, правду мовивши, ми трохи дивувались, чому ви так пильно уникаєте нас, не даючи нам змоги до батькової подяки долучити й нашу.

— Ваш батько може посвідчити, що хоч здалеку од вас, я ні на мить не забував про вашу безпеку, — відказав юнак. — Ми завзято боролися за он ті хатини, — він показав рукою на сусідній обкопаний табір. — А в кого вони будуть у руках, той запевне пануватиме й над фортом, і над усім, що в форту. Цілі дні й ночі, відколи ми розлучились, я перебував гам, бо вважав, що це мій обов'язок. Але, — додав він, марно силкуючись приховати смуток в очах, — коли б я знав, що мою гідну вояка поведінку зрозуміють як втечу, до всього іншого я б і через сором не став вам перед очі.

— Гейворде! Данкене! — скрикнула Еліс, нахиляючись заглянути в очі юнакові, що одвернув обличчя вбік. Пасемко її золотавого волосся впало їй на розпашілу щоку, заслонивши сльозу в очах. — Якби я думала, що своїм базіканням завдам вам болю, я б нічого такого не казала! Кора може потвердити, коли схоче, як щиро ми вам вдячні, яка глибока — я ледве не сказала, яка палка — наша вдячність.

— І Кора посвідчить ці слова? — скрикнув Данкен, а похмурість на його обличчі перекинулась у радісну усмішку. — Що скаже наша серйозніша сестра? Чи вояцький обов'язок це достатня причина простити лицареві його недбальство?

Кора відповіла не зразу, а, повернувшись лицем до озера, немовби щось видивляла на його гладкому плесі. Коли ж вона скинула поглядом на юнака, в темних її очах стояв такий біль, що Данкен увесь пройнявся співчуттям до дівчини.

— Вам погано, люба міс Манро! — вигукнув він. — Ми собі жартуємо, а ви страждаєте.

— Це пусте, — відповіла Кора з жіночою стриманістю. — Я не можу дивитись на сонячний бік у життя, як ця щира й запальна дівчина, бо маю більший життєвий досвід, і в цьому, мабуть, моє нещастя, — додала вона, ласкаво кладучи руку сестрі на плече. А тоді мовила, наче вирішивши скинутись хвилевої слабкості: — Краще розглянулися б ви навколо, майоре Гейворде, і сказали, на що може сподіватись дочка воїна, для якого найбільше щастя — зберегти свою військову честь і добре ім'я.

— Ні те, ні те не можуть заплямувати обставини, над якими він безвладний, — гаряче відповів Данкен. — Але ваші слова нагадали мені про мій обов'язок. Я йду до вашого мужнього батька довідатись, що він думає про подальшу оборону форту. Хай бог вас благословить, шляхетна… Коро… Гадаю, що я можу й повинен називати вас на ім'я.

Вона щиро простягла йому руку, а губи її задрижали й обличчя поблідло.

— Хоч як складеться ваша доля, я певен — ви завжди будете окрасою і честю жіноцтва, Коро. До побачення, Еліс, — захоплення в майоровім голосі змінилося на ніжність. — До побачення, Еліс. Скоро ми зустрінемось, і сподіваюсь, як переможці серед загальної радості!

Не чекаючи на відповідь, юнак збіг порослими травою сходинками з бастіону, перетяв плац і за мить опинився перед батьком сестер. Коли Данкен увійшов, Манро, глибоко занепокоєний, сягнистими кроками ходив із кутка в куток по своїй вузькій кімнатчині.

— Ви вгадали моє бажання, майоре, — мовив він. — Я саме збирався по вас послати.

— Мені дуже прикро, сер, але той посланець, якого я вам так ревно рекомендував, повернувся під французькою вартою. Гадаю, що нема підстав сумніватись у його вірності?

— Я добре знаю Довгого Карабіна, і вірність його поза підозрами. Але його звичайне щастя цим разом, здається, відступилося. Монкалм захопив його і з тою клятою французькою ґречністю відіслав до мене, не забувши при тім зауважити, що, мовляв, він знає, як високо я ціную розвідника, і тому не наважується його затримувати. Оце єзуїтський спосіб, майоре Гейворде, ознаймити людині її нещастя.

— Але як же генерал Веб і його допомога?

— А хіба ви, йдучи до мене, не подивились на південь і не завважили її? — гірко засміявшись, мовив старий воїн. — Тихше, тихше, не кваптеся так, юначе, дайте панству час на дорогу!

— Отже вони надходять? Це розвідник переказав?

— Але коли? Звідки? Цей тупак позабув мені сказати. При собі він, здається, мав і листа — єдиний приємний момент у всій цій справі. Бо той маркіз Монкалм… Їй-бо, Данкене, в нас у Шотландії таких маркізів хоч греблю гати… так от коли б у тому листі яка неприємна звістка, він, той французький добродій, із звичною своєю уважливістю передав би його нам.

— Тобто він листа забрав, а посланця звільнив?

— Атож, так і зробив, і все з отою французькою bonhomie[24].

— Але що каже розвідник? Має ж він очі, й вуха, і язик. То що він доповідає усно?

— О добродію, йому жодного з тих органів не бракує, і він може все розповісти, що бачив і чув. А виглядає воно так: на березі Гудзону стоїть форт його величності, названий Едвардом у честь його королівської високості принца Йоркського, як вам відомо, і в тому форту повно війська, як і належиться бути.

— Але невже там не помітно ніякого руху, ніяких ознак, що вони готуються нам на допомогу?

— Щоранку й щовечора там влаштовують паради, а коли хто з цих неотес-колоністів підсипле трохи пороху до вогню, варячи вівсянку, то порох лишень запалиться, та й годі! — Тоді раптом змінивши гірко-іронічну манеру на поважнішу й задумливу, він додав — І все-таки в тому листі могло й мало бути таке, що нам придалося б знати!

— Ми мусимо невідкладно щось вирішити, — мовив Данкен, користуючись цією зміною настрою коменданта, щоб перейти до найважливішої справи. — Я не можу приховати від вас, сер, що табір уже довго не витримає. На жаль, не краще справа і в самому форті — більше половини гармат підірвано.

— А чи ж могло бути інакше? Одні виловлені з дна озера, інші іржавіли в лісі, ще відколи цей край відкрито, інші зовсім і не гармати, а чисті тобі забавки. Невже ви, добродію, гадаєте, що за три тисячі миль од Великобританії ми можемо мати тут дуже справну артилерію?

— Стіни наші завалюються, дається взнаки брак харчу, — провадив своє Гейворд, незважаючи на вибух гніву полковника. — Та й люди починають виявляти неспокій і тривогу.

— Майоре Гейворде, — сказав Манро з гідністю людини, старшої віком та рангом, — якби я всього цього не знав, не розумів теперішньої нашої скрути, то намарне б я прослужив його величності півстоліття і діждався цієї сивини. Але ми не повинні забувати про честь і королівського війська, і свою власну. Доки буде надія на поміч, я боронитиму цю фортецю, хоча б навіть і камінцями з-над беpeгa озера. Нам би треба скинути оком на той лист, довідатись, які наміри має генерал Веб.

— І я можу вам бути корисним у цій справі?

— Так, добродію, можете. Маркіз де Монкалм, на додачу до своєї чемності, пропонує мені зустрітися з ним на півдорозі між фортом та його табором, щоб, як він каже, передати ще якусь інформацію.