Останній з могікан - Сторінка 28

Проте я гадаю, мені було б нерозважливо дуже спішитись на цю зустріч. Тим-то я хочу уповноважити на ці переговори вас, як одного з найстарших наших офіцерів. Бо то уйняло б честі Шотландії, коли б якийсь чужинець перейшов чемністю шотландського дворянина!

Не вдаючись до марної суперечки, котрий народ гречніший, Данкен радо погодився заступити ветерана в зустрічі з Монкалмом, попрощався і вийшов.

Оскільки Гейворд лише заступав коменданта форту, церемоніал, що супроводив би зустріч командувачів двох ворожих армій, було відмінено. Замирення ще тривало, отож хвилин за десять Данкен виступив із воріт форту — під звуки барабанного бою і під захистом білого прапорця. Назустріч Гейвордові вийшов французький офіцер і з відповідними формальностями провів його до намету славетного командувача французького війська.

Генерал прийняв молодого парламентера в колі найстарших своїх офіцерів, а також кількох індіянських ватагів, що брали участь у війні на боці французів, кожен очолюючи вояків свого плем'я. Зиркнувши на гурт червоношкірих, Гейворд аж пристав на мить із несподіванки, коли побачив поміж них злостиве обличчя Магуа, що дивився на нього спокійним та гострим поглядом. З уст Данкенові зірвався навіть легкий скрик подиву, — але зараз же він згадав про свою місію і, притамувавши схвильованість, обернувся до Монкалма, котрий уже виступив наперед його привітати.

Маркіз де Монкалм. був у цю пору в самому розквіті літ і, можна сказати, в зеніті слави. Однак навіть тепер він поводився, як звикле, привітно і вирізнявся не менше своєю ґречністю, як і лицарською відвагою. Данкен одвів погляд від злостивого обличчя Магуа і з приємністю подивився на усміхнене лице й витончені риси та шляхетну військову поставу генерала.

— Monsieur, — почав Монкалм, — j'ai beaucoup de plaisir а — bah! — ou est cet interprete?

— Ja crois, monsieur, qu'il ne sera pas necessaire, — скромно відповів Гейворд. — Je parle un peu Franзais.

— Ah! j'en suis bien aise, — мовив Монкалм, по-дружньому беручи Данкена під руку й проводячи його вглиб намету, подалі від сторонніх вух. — Je deteste ces fripon-lа; on ne sait jamais sur quel pied on est avec eux. Eh bien! monsieur[25], — мовив він далі, все так само французькою мовою, — хоча для мене було б великою честю прийняти вашого коменданта, тим не менш я пишаюся, що він відрядив натомість такого талановитого і, безперечно, такого люб'язного офіцера, як ви.

Данкен вклонився, приємно вражений компліментом, дарма що поклав собі не піддаватись на красні слівця, які могли б приспати його чуйність. Монкалм же, помовчавши хвильку, наче збирався з думками, почав знову:

— Ваш командир — людина хоробра, цілком здатна чинити мені належний опір. Однак, добродію, чи не пора прислухатись більше до голосу людяності, аніж до голосу мужності? Адже героя характеризує рівною мірою і те, й те.

— Ми вважаємо обидві ці риси нерозривними, — посміхнувшись, відказав Данкен. — Але якщо на відвагу вашої ексцеленції ми не раз могли виявляти свою власну відвагу, то вдатися до людяності нам не траплялося жодної нагоди.

Монкалм своєю чергою вклонився, хоч і злегка, з виглядом людини, напрактикованої в мові лестощів. Потому, розваживши трохи, він додав:

— Можливо, моя підзорна труба заводить мене в оману і ваші вали витримують удари наших гармат краще, аніж мені видається. Вам хоч відомі наші сили?

— Відомості наші не в усьому згідні, — недбало зауважив Данкен. — Проте ми щонайвище оцінюємо ваші сили в двадцять тисяч чоловік.

Француз прикусив губу й пильно глянув на співбесідника, наче хотів відчитати його думки, а тоді, не змигнувши й оком, немовби вдвічі перебільшена цифра справді відповідала дійсності, повів:

— Неприємний це комплімент нашій вояцькій пильності, що при всіх зусиллях ми неспроможні приховати чисельності своїх військ, хоча в цих лісах це б мало бути легше, ніж будь-де. Ви гадаєте, що тим часом зарано ще прислухатись голосу людяності, — додав він, хитро посміхнувшись, — а однак я не можу повірити, що в грудях такого юнака, як ви, б'ється нечуле серце. Я чув, що комендантові дочки дісталися до форту вже під час облоги.

— Це правда, добродію, проте це зовсім не послаблює нашої мужності, а хіба навпаки. Якби самої тільки твердості духу вистачило, щоб протистояти такому досвідченому воякові, як маркіз де Монкалм, то я без вагань доручив би оборону форту старшій з тих панночок.

— Шляхетні риси спадкові, і я охоче вірю вашому слову. А втім, як я вже сказав, мужність має свої межі, і не треба забувати про людяність. Сподіваюся, ви уповноважені провадити переговори про капітуляцію?

— На думку вашої ексцеленції, наша оборона аж так слабка?

— Мені б не хотілося, щоб оборона занадто затяглася і вивела з рівноваги моїх червоношкірих союзників, — вів далі Монкалм, зирнувши на гурт мовчазних і поважних виглядом індіян, а запитання Данкенове полишаючи без відповіді. — Я й тепер уже насилу їх стримую.

Гейворд мовчав, нараз пригадавши собі недавно пережиті небезпеки і тих двох беззахисних істот, що ділили з ним усі знегоди.

— Ці панове, — сказав Монкалм, поглиблюючи свій позірний наступ, — особливо небезпечні, коли їх чим роздратовано. Зайве вам і говорити, як важко стримувати їх у гніві. Так отже, добродію, обговорюватимемо умови?

— Боюся, що ваша ексцеленція недооцінює обороноздатність форту Вільям-Генрі й силу його залоги.

— Я стою не перед Квебеком, а лишень перед земляними валами, і обороняють їх дві тисячі триста хоробрих воїнів, — почулася стисла відповідь.

— Наші вали земляні, то правда, і вони не на скелі Кейп Даймонд[26]. Але ж цей самий берег виявився згубним для Діскау та його армії. До того ж значні військові сили в кількох годинах дороги від нас, і їх ми залічуємо до свого резерву.

— Яких шість-вісім тисяч чоловік, — озвався Монкалм з видимою байдужістю. — І їхній командир мудро гадає, що за валами форту безпечніше, ніж у чистому полі.

Тепер уже Гейворд прикусив губу, з прикрістю почувши, як спокійно Монкалм говорить про загін, чисельність якого він, безперечно, перебільшив. Обидва замовкли на хвилину, аж урешті Монкалм поновив розмову, і то таким тоном, наче був певен, що Гейворд прийшов саме погодити умови капітуляції. Із свого боку молодий офіцер всіляко пробував довідатись бодай щось про зміст перехопленого листа. Але ні одному, ні другому не повелося в їхніх замірах, і по тривалих безплідних переговорах Данкен розпрощався з маркізом, щиро вражений ґречністю та хистом ворожого командувача, але так само далекий від бажаної мети, як і на початку розмови. Монкалм провів Гейворда до виходу з намету і ще раз запропонував чимнайшвидше зустрітися з комендантом форту на рівнині між двома таборами.

Тут вони розійшлися. Данкен у супроводі французького офіцера повернувся до передового посту французів, а звідти одразу подався до свого командира.

РОЗДІЛ XVI

Едгар. Я прошу перед боєм прочитати цього листа.

В. Шекспір, "Король Лір"

Полковника Манро Гейворд застав у товаристві дочок. Еліс сиділа в батька на колінах, перебираючи сиве волосся йому на чолі своїми тендітними пальчиками, а коли він, бува, ніби сердився на ці пестощі, заспокоювала його вдаваний гнів, притуляючись своїми рожевими устами до зморшкуватого надбрів'я старого. Кора сиділа поруч, — спокійно всміхаючись, вона мовчки, мало не з материнською любов'ю приглядалась до рухів своєї молодшої сестри. У цій ніжній родинній сцені мовби забувалося і про недавно пережиті небезпеки, і про ті, що чигали на них у близькому майбутньому. Всі троє наче спішили скористатися з короткого замирення, щоб віддатись найчистішим і любим почуттям. Дочки на часину забули про свої страхи, а ветеран про свої турботи.

Данкен, мавши на думці чимшвидше доповісти комендантові про переговори, ввійшов до кімнати без попередження і застиг на порозі, мило вражений цим видовищем. Спершу його не завважено. Але скоро жваві й рухливі очі Еліс помітили відбиття його постаті в дзеркалі. Дівчина спаленіла, скочила з батькових колін і скрикнула:

— Майор Гейворд!

— Що таке? — запитав батько. — Я послав його трохи перебалакати з тим французом. А, добродію, ви молодий і жвавий! Забирайтеся звідси, пустунки! Тут і без вас, торохтійок, повні вуха клопоту.

Еліс, сміючись, рушила за Корою, що перша подалася з кімнати, аби не заважати розмові. Манро тим часом, замість того щоб розпитувати Гейворда, заклав руки за спину й почав ходити туди-сюди, схиливши голову в задумі. Перегодом він підвів погляд, пройнятий глибокою батьківською любов'ю, і мовив:

— Вони чудові дівчата, Гейворде, не гріх і похвалитись!

— Якої я думки про ваших дочок, ви вже знаєте, полковнику Манро.

— Авжеж, юначе, авжеж, — нетерпляче перепинив його старий, — Першого ж дня, тільки-но прибувши сюди, ви навіть хотіли мені своє серце розкрити. Тоді я вважав, що не годиться старому воякові розводити про батькове благословенство та весільні церемонії, коли ворог його короля непроханий поривається на бенкет! Але я помилявся, Данкене, мій хлопче, я помилявся. І тепер я готовий уважно вислухати все, що ви маєте сказати.

— Незважаючи на всю мою щиру радість від ваших слів, я б найперше хотів передати вам Монкалмове доручення…

— Та до дідька того француза з усім його кодлом, добродію! — запально вигукнув Манро. — Він ще не взяв нашого форту, та й не візьме, якщо Веб нас не підведе. Ні, добродію, дякувати небу, ми ще не в такій скруті, щоб хто міг закинути Манро нехтування родинними справами. Ваша мати, Данкене, була єдина дитина мого найдорожчого друга, і я вас вислухаю, хоч би всі кавалери ордена святого Луї[27] з тим французьким святим на чолі стали перед ворітьми до форту й просили ласки переговорити зі мною.

Гейворд зрозумів, що в такий спосіб комендант форту виявляє свою зневагу до доручення французького генерала, і вирішив не суперечити старому, знаючи, що його примха скоро минеться. Отож він відповів полковникові, як міг безтурботніш:

— Моє прохання, як вам відомо, сер, — мати честь назватись вашим сином.

— Ой мій хлопче, ви кажете досить недвозначно! Але дозвольте запитати, чи свої почуття ви так само ясно висловили й моїй дочці?

— Ні, слово честі! — гаряче вигукнув Данкен. — Я вчинив би недостойно, якби скористався привілеєм свого становища!

— Ви повелись як джентльмен, майоре Гейворде, і цілком слушно.