Останній з могікан - Сторінка 54

Одне слово, всі інші клопоти було відкладено, аби плем'я могло вільно, як того звичай вимагає, віддатись такій поважній справі.

Коли збудження трохи вщухло, старші вояки заходилися цілком поважно роздумувати, як же слід повестись у цій дражливій ситуації, так щоб і честі племені не закаляти і щоб його інтересам не пошкодити. Під час усієї цієї заметні та наради Магуа як сів на одному місці, прихилившись до стіни хатини, так і сидів там непорушно, наче цілком байдужий до того, що діялось довкола. А проте він не пропустив повз увагу анінайменшої дрібниці, що могла б свідчити за наміри делаварів. Добре Магуа знав вдачу делаварську, тим-то передбачав, яка буде їхня ухвала; і часто він вгадував думку цих вояків, можна сказати, ще до того, як вона сформувалася в них у голові.

Рада делаварів була коротка. Коли вона скінчилася, загальна метушня показала, що зараз має урочисто зібратись геть усе плем'я. Оскільки такі збори траплялися зрідка, і то лише в разі прикрої потреби, хитрий гурон, який сидів осторонь, пильно до всього приглядаючись, зрозумів, що надходить пора довершити його плани. Отож він вийшов з хатини й мовчки пішов на майдан перед табором, де вже почали збиратися вояки.

Минуло з півгодини, поки зійшлося докупи ціле плем'я, не виключаючи й жінок та дітей. Час цей потрібен був на те, щоб належно приготуватись до таких урочистих і надзвичайних зборів. Але коли сонце підбилося над верхів'я тої гори, що під нею отаборилися делавари, більшість уже сиділа на місцях. Яскравий промінь, пробившись крізь крони дерев на вершечку гори, освітив людський тлум, такий серйозний, уважний і зосереджений, що подібного до нього навряд чи й бачило сонце. Загалом зібралося тут понад тисячу душ.

Завдяки природній стриманості індіян на таких сходинах ніколи не трапляється, щоб який нетерпеливець, вганяючи за дешевою славою, порушив слухачів своїх до хапливої і нерозважливої суперечки. Такий поспіх та зрозумілість раз і назавше позбавили б його всякої поваги. Викласти суть справи перед зібраним людом годилося саме найстаршим і найдосвідченішим воякам. І допоки один з тих вояків упаде в слово, ані вояцькі звитяги, ані природний хист чи слава промовця не дають нікому права почати першому. Ось і тепер похилий віком вояк, що мав забрати голос, сидів ще мовчки, видимо пригнічений вагою справи, що її малося полагодити. Затримка цього разу тяглася довше звичайного, але навіть найменший хлопчина нічим не виказав своєї нетерплячки або подиву. І тільки вряди-годи той чи інший з присутніх підносив погляд від землі й позирав у бік однієї хатини, власне, тільки тим і відмінної від решти, що була вона краще захищена проти негоди.

Нарешті натовпом перебіг тихий шурхіт і всі, наче в спільному пориві, звелися на ноги. Ту ж мить двері хатини відчинилися, і троє чоловіків, вийшовши з неї, повільно рушили до майдану. Всі троє були похилого віку, старіші за найстаріших вояків, присутніх тут, але той, хто йшов посередині, спираючись на своїх товаришів, досяг таких літ, як рідко буває поміж смертних. Постать його, колись висока та струнка, мов кедр, тепер зігнулась під тягарем своїх понад ста років. Пругка й легка індіянська хода зникла, і він ступав, насилу переводячи ноги. Його темне зморшкувате обличчя становило якийсь дивний контраст з сивим волоссям до плечей, таким довгим і густим, що запевно цілі покоління перейшли відтоді, як їх останній раз підстригувано.

Одіж на цьому патріархові — бо саме так годиться його назвати, з огляду на його вік, походження та повагу між одноплемінців — була багата й пишна, хоч і подібна до звичайного делаварського строю. Її було пошито з найкращих шкур, очищених від хутра, щоб мати де зобразити різні бойові подвиги, вчинені замолоду. Груди йому були в медалях: то з битого срібла, а то одна-дві навіть і з золота — все дарунки різних християнських можновладців з-продовж тривалого його віку. На руках і ногах у нього виблискували різні золоті браслети. Голову його, тепер укриту буйним заростом, оздоблювала подоба пласкої діадеми, своєю чергою прикрашена більш чи менш блискучими дрібничками, та троє обвислих струсевих пір'їн. Пофарбовані на чорне, ці пір'їни різко виділялись на тлі сніжно-білого волосся. Срібло покривало мало не весь його томагавк, а колодка ножа вилискувала, наче ріг із щирого золота.

Скоро тільки трохи вляглося перше збудження від несподіваної появи "шанованого всіма старого, як з уст в уста прокотився шепіт: "Таменунд". Магуа не раз чув про цього мудрого й справедливого делавара, якого поголос наділяв рідкісним даром спілкуватися і Великим Духом. Певно, саме ця слава спричинила те, що потім білі загарбники давньої іидіянської землі перенесли його ім'я, дещо змінене, на гаданого святого — охоронця всієї величезної держави[31]. Отож гуронський ватаг поспішив витиснутись на кілька кроків з юрби, аби ближче приглянутись до рис людини, слово якої мало так багато заважити в його планах.

Очі старого були заплющені, мовби він втомився так довго дивитись на егоїстичні людські пристрасті. Шкіра його не таку мала барву, як у більшості навколишніх, була-бо густіша й темніша, і то завдяки цілому плетиву тонкого татуювання, що помережало йому чи не все тіло. Без уваги проминувши очима постать Магуа, хоч той і виступав із натовпу, Таменунд сперся на своїх двох достойних товаришів, зійшов на підвищення й сів серед свого люду з гідністю монарха і виглядом батька.

Великою шанобою та любов'ю повітало плем'я появу цієї людини, що, здавалося, більше належить уже до іншого світу. Спливла довга хвиля мовчання, перше ніж найповажніші ватаги вирішили підвестись і, підходячи поодинці до патріарха, побожно клали, собі на голову його руки, наче прохаючи благословення. Молодші вдовольнялися тим, що тільки торкалися його одежі або ж підходили ближче — бодай подихати тим самим повітрям, що й цей муж, такий старий, справедливий і хоробрий. Та й на це наважувались лише визначніші з молодих вояків. Решта плем'я щаслива чулася вже тим, що могла дивитись на цього достойника, поважаного і любленого. Віддавши належну шану, ватаги повернулись на свої місця, і глибока тиша огорнула весь табір.

Трохи перегодом кілька юнаків, яким один із супутників Таменунда щось наказав пошепки, підвелись, вийшли з натовпу і вступили до хатини, що від самого ранку привертала загальну увагу. За хвилину вони показалися знову, ведучи з собою на судилище причинців усіх цих урочистих сходин. Юрба розступилася й, пропустивши їх, замкнулася навкруг широким і щільним поясом людських тіл.

РОЗДІЛ XXIX

Скоро усі вони вкупі на заклик зійшлися й стояли.

Став перед ними тоді Ахілл прудконогий і мовив.

Гомер, "Іліада"

Кора стала попереду інших бранців, свої руки ніжно сплівши із сестриними. Байдужа до страшних і погрозливих облич індіян довкола, ця шляхетна дівчина не зводила погляду з поблідлої і стривоженої Еліс. Обік сестри стояв Гейворд. У цю непевну годину він настільки перейнявся. долею обидвох, що ледве чи міг би сказати, за кого з них переживає більше. Соколине Око, з поваги до своїх вищих рангом товаришів, пристав трохи ззаду. Анкеса з ними не було.

Коли запала цілковита тиша і так збігла хвилина ваговитої мовчанки, один з двох старих ватагів при боці патріарха підвівся й запитав уголос, зовсім не зле вимовляючи англійські слова:

— Котрий з моїх бранців Довгий Карабін?

Ані Данкен, ані розвідник не відповіли. Перший, однак, обвів поглядом темний і мовчазний натовп і мимохіть аж сахнувся, побачивши злостивий вид Магуа. Він одразу збагнув, що лукавий гурон якось причетний до цих зборів, куди їх приведено, і вирішив зробити все можливе, щоб розладнати його підступні плани. Він уже раз був свідком найбільшої покари в індіян, і боявся, щоб його товариша не вибрали на другу таку жертву. Не мавши часу довго розмірковувати, він раптом поклав собі за всяку ціну врятувати неоціненного друга, хоч би й життям своїм поваживши. Але ще не встиг він нічого сказати, як запитання пролунало вдруге, голосніше й чіткіше вимовлене.

— Дайте нам зброю й місце он там під лісом, — згорда відповів Гейворд. — Наші вчинки самі за нас скажуть.

— Отже, це той вояк, що ім'ям його наші вуха повні! — обізвався ватаг, зацікавлено оглядаючи молодого офіцера, як то ведеться, коли вперше бачать людину, що зажила бучної слави, — заслугами своїми чи силою випадковості, чеснотою чи злочинством. — Що привело білого чоловіка до табору делаварів?

— Потреба. Я шукав харчу, притулку й друзів.

— Цього не може бути. В лісі повно дичини. Вояцька голова не потребує іншого притулку, як погідне небо, і делавари вороги англійцям, а не друзі. Ні, язик твій говорив, але серце мовчало.

Данкен, не знаючи, на яку далі ступити, примовк і завагався. Тим часом розвідник, що уважно прислухався до розмови, твердою ходою вийшов наперед.

— Я не озвався, коли питали, хто з нас Довгий Карабін, але це не тому, що я соромлюся чи боюсь, — почав він. — Чесній людині нема чого соромитись і боятись. Просто я вважаю, що мінги не мають права обзивати якось людину, котрій друзі її дали відповідніше ім'я. Тим паче, що це прізвисько неправдиве: мій "оленебій" зовсім ніякий не карабін, а тільки рушниця. Зроду ім'я моє Натанієль; делавари, що живуть на власній річці, дарували мені назвисько Соколине Око, а ірокези, без моєї на те згоди, хоч я в тім найбільш зацікавлений, прозвали мене Довгий Карабін.

Досі всі присутні пильно вдивлялись у Данкена, а тепер кожен поглядом звернувся до високої і міцної постаті нового претендента на славетне прізвисько. Індіян не здивувало, що аж двоє знайшлося охочих до такого почесного титулу — самозванці, хоч і зрідка, а проте серед них теж траплялися. Суворим і справедливим делаварам ішлося про інше: вони хотіли уникнути помилки. Кілька їхніх старших порадились осторонь між собою і вирішили розпитати гостя.

— Мій брат сказав, що змій укрався до мого табору, — звернувся ватаг до Магуа. — Котрий із них змій?

Гурон показав на розвідника.

— Невже мудрий делавар повірить вовчому виттю? — вигукнув Данкен, ще більш упевнюючись у лихих замірах давнього ворога. — Собака ніколи не бреше, але хто коли чув, щоб вовк казав правду?

Очі Магуа спалахнули вогнем, але, раптом пригадавши собі, що не треба виходити з рівноваги, він презирливо одвернувся.