Останній з могікан - Сторінка 55

Гурон певен був, що індіянська кмітливість не дасться ошукати. І справді — після ще одної короткої наради обачливий делавар знов повернувся до Магуа і в розважливих словах виклав йому думку ватагів.

— Мого брата названо брехуном, — сказав він, — і друзі його ображені. Вони хочуть показати, що він мовив правду. Дайте моїм бранцям рушниці, й хай вони доведуть, котрий з них Довгий Карабін.

Магуа, хоч добре знав, що така ухвала — це вияв недовіри до нього, сприйняв її за чисту монету й знаком дав згоду, бувши переконаний, що такий вдатиий стрілець, як розвідник, підтвердить правду його слів. Дружнім суперникам зараз же вділено зброю і сказано вціляти понад головами натовпу в глиняного горщика, що як на те стояв на пеньку ярдів за п'ятдесят від стрільців.

Гейворд посміхнувся сам до себе, що ось має змагатися з розвідником, але вирішив від свого не відступати, поки не дізнається справжніх намірів Магуа. Він приставив рушницю до плеча, старанно прицілився — раз, другий і третій — і аж тоді випалив. Куля втялася в деревину за кілька дюймів від горщика. Індіяни дружніми схвальними вигуками ознаймили, що цей постріл посвідчує високу вправність стрільця. Навіть Соколине Око притакнув головою — мовляв, він сподівався гіршого. Але сам він щось і не збирався вступати в змагання: добру хвилину він стояв, непорушно спершись на свою рушницю, заглиблений у думу. З цієї замрії вивів його індіянський юнак, той, що приніс зброю. Він торкнувся йому до плеча й запитав каліченою англійщиною:

— Чи блідолиций може поцілити краще?

— Так, гуроне! — вигукнув розвідник, правою рукою легко скидаючи вгору куцу рушницю, так наче це яка тростина, і погрожуючи нею Магуа. — Так, гуроне, зараз я б міг тебе забити, й жодна в світі сила не перешкодила б мені! Сокіл, що ширяє над голубом, не так певний у здобичі, як я в твоїй смерті, коли б я захотів послати кулю тобі в серце. І чого б мені так і не зробити, чого? Та того, що мене стримує честь білої людини, і я накликав би цим вчинком біду на ніжні, безневинні істоти. Коли віриш ти в бога, то подякуй йому в душі, що вцілив тобі життя!

Розпашіле обличчя, гнівний погляд і випростована постать розвідника збудили неабияке занепокоєння в делаварів. Затамувавши віддих, вони чекали, що буде далі. Та й Магуа, дарма що стояв серед натовпу спокійно й незворушно, наче прикипівши до місця, потай душі, одначе, не покладав віри в заспокійливу мову розвідника.

— То поціль краще, — сказав знов юний делавар обік нього.

— Поцілити? Куди, дурню? — вигукнув Соколине Око, все ще сердито вимахуючи рушницею над головою, хоч і не дивлячись уже на Магуа..

— Якщо білий чоловік — той вояк, за якого він себе видає, нехай він влучить ще краще, — сказав старий ватаг.

Розвідник засміявся голосно — аж Гейворд здригнувся на цей неприродний, як йому здалося, звук, — тоді недбалим рухом перекинув рушницю до витягненої вперед лівої руки, і тут, наче від самого струсу, стався постріл. Поцілений горщик розлетівся на скалки, і майже в ту саму мить почувся брязкіт рушниці, що її розвідник зневажливо пошпурив на землю.

Загальний захват був найпершим наслідком цієї незвичайної сцени. Потому через натовп прокотився шепіт, дедалі голосніший, що виявляв виразно суперечливі думки глядачів. Дехто не криючись захоплювався безприкладною спритністю стрільця, але інші, і таких було далеко більше, вважали цей вдалий постріл просто випадковим. Гейворд не забарився підтримати тих, чия думка була йому наруч.

— Це випадковість! — вигукнув він. — Не можна влучити, не цілячись!

— Випадковість! — підхопив запальний лісовик, вперто напосівшись будь-що довести, хто він. Марно давав йому знаки Гейворд, аби він відступився. — Он той брехливий гурон, він теж гадає, що це випадковість? Дайте і йому рушницю та поставте нас лице в лице, без ніякого сховку чи прикриття, і нехай господь бог та наші власні очі розв'яжуть нашу суперечку. До вас я нічого не маю, майоре, — ми люди одної крові й служимо одному владареві.

— Що гурон брехун, це ясно, — спокійно відказав Гейворд. — Ви ж самі чули, як він назвав вас Довгим Карабіном.

Годі й сказати, на який одчайдушний крок пішов би далі Соколине Око, щоб відстояти своє наймення, якби старий делавар знов не озвався.

— Сокіл, що спав із хмар, може будь-коли знятися вгору, — сказав він. — Дайте їм рушниці.

Цього разу розвідник пожадливо схопив зброю і Магуа, що не пропускав жодного його поруху, міг уже далі не боятись.

— Ну то доведім перед лицем делаварів, хто з нас вправніший стрілець, — скрикнув розвідник, стукаючи по прикладу своїм пальцем, що спричинив так багато смертоносних пострілів. — Бачте, майоре, он там на дереві висить кабаківка? Коли ви й справді стрілець, придатний до пограниччя, то розбийте її лишень у друзки.

Данкен побачив ціль і наготувався до нової випроби. Кабаківка та була собі звичайна індіянська посудина, що на ремені з оленячої шкури звисала із сучка невеликої сосни за добрих сто ярдів од них. Дивна річ — людська амбітність: добре знав молодий офіцер, що оцінка його вмілості в очах цих диких суддів нічого не варта, а отже затявся перемогти. Ми вже бачили, що стрілець із нього був направду неабиякий, а тут він вирішив і зовсім перевершити самого себе. Коли б навіть життя його залежало від цього пострілу, він не міг би ціляти старанніш і пильніш. Нарешті він випалив, і троє-четверо індіянських хлопців, кинувшись до дерева, голосно доповіли, що куля влучила в стовбур попри саму гарбузину. Вояки радісно загомоніли й запитливо звернули очі до його суперника.

— Не зле, як на королівського воїна, — сказав Соколине Око, сміючись, своїм звичаєм, тихо й щиро. — Але якби моя рушниця часто так хибила, по лісі й досі чимало гуляло б куниць, що пішли паніям на хутро. Та й чимало клятих мінгів, що з цим світом розпрощалися, чинили б і досі свої підступи на пограниччі. Надіюсь, що власниця кабаківки має ще їх у вігвамі, бо в цій вода вже не триматиметься!

Кажучи так, розвідник насипав пороху на поличку й відтягнув курка. По цьому відставив ногу й повільно підніс зброю до плеча; рух його був певний, розмірений і спокійний. На поземому рівні рушниця мертво застигла на мить, так наче обох, людину і зброю, вирізьблено було з каменю. Тоді з цівки бурхнуло яскравим спалахом. Знов індіянські хлопці порвалися вперед, але хапливі їхні пошуки та розчарування на обличчях виразно посвідчували, що слідів кулі не знайдено.

— Іди, — тоном глибокої огиди звернувся старий ватаг до розвідника. — Ти вовк у собачій шкурі. Я розмовлятиму з Довгим Карабіном англійців.

— Ех, якби мені й справді мою рушницю, я б так перетяв ремінь, що кабаківка впала б долі й навіть не розбилася! — відказав йому Соколине Око, анітрохи не беручи до серця відрази індіянинової. — Дурні, як ви хочете знайти кулю вправного стрільця, шукайте її в самій цілі, а не довкола!

Хлопці вмить зрозуміли його, бо він мовив цим разом по-делаварському, і, стягнувши гарбузину з сучка, з радісним криком піднесли її вгору, показуючи в денці дірочку від кулі. Це несподіване відкриття вояки зустріли радісним гомоном. Суперечка вирішилась, і Соколиному Окові повернули його небезпечну славу. Цікаві й захоплені погляди, ще тільки-но звернені до Гейворда, тепер перекинулись на обвітрене лице розвідника, що зараз же опинився в центрі уваги цих простих і нехитрих істот. Коли гамір трохи ущух, похилий віком ватаг поновив своє розпитування.

— Чому ти хотів заткати мені вуха? — вдався він до Данкена. — Ти гадав, що делавари дурні й не здатні відрізнити молоду пантеру від кішки?

— Вони ще побачать, що гурон — це брехлива сорока, — відказав Данкен, силкуючись говорити по-індіянському образно.

— Гаразд. Ми переконаємось, хто здатен затуляти чоловікам вуха. Брате, — додав ватаг, звертаючись до Магуа, — делавари тебе слухають.

Так прямо запрошений до слова, гурон підвівся, розмірено й гідно вийшов на середину кола і, ставши лицем до бранців, прибрав пози промовця. Але перше ніж почати, він обвів поглядом усе коло зосереджених облич, наче хотівши пристосуватись у мові до своїх слухачів. На Соколиного Ока він глянув з шанобливою ворожістю, на Данкена — з неприхованою ненавистю, скулену Еліс ледь зауважив; зате на сміливій, владній і все-таки гарній постаті Кори око його затрималося на хвильку з таким виразом, який важко було визначити. Тоді, сповнений своїх темних замірів, він заговорив мовою, вживаною в Канаді і зрозумілою, як він знав, для більшості присутніх.

— Великий Дух, що сотворив людей, дав їм різної барви шкіру, — розпочав хитрий гурон. — Одні чорніші за вайлуватого ведмедя. Цим він сказав бути рабами й наказав їм повік тяжко працювати, як бобрам. На березі великого солоного озера, коли повіє південний вітер і великі човни їх перевозять цілими табунами, ви можете почути їхній стогін, голосніший за ревіння буйволів. Інших він зробив блідішими лицем за лісових горностаїв і наказав їм бути купцями — псами для своїх жінок і вовками для своїх рабів. Він дав їм невтомні крила, як у голуба, дітей, рясніше ніж листя на дереві, і захланність усю землю пожерти. Він дав їм язики, брехливі, як у дикої кішки; серця, як у кроликів, хитрість свинячу (але не лисячу) і руки, довші за лосеві ноги. Ці люди язиком своїм затуляють вуха індіянам, серце їхнє навчає їх наймати вояків, що воювали б задля них, хитрість допомагає їм гарбати багатства землі, а руки їхні огрібають простір від берегів солоної води до островів на великому озері. Від ненажерства їхнього їм аж вадить. Бог дав їм досить, а вони хочуть усе. Такі вони — блідолиці.

Іншим Великий Дух уділив шкіру, лискучішу й червонішу від цього сонця, — провадив далі Магуа, значливо показуючи на блідаве світило, що його проміння цідилося крізь імлу на обрії. — І зробив їх на свою подобу. Він віддав їм цю землю такою, як сотворив її: порослою лісом і багатою на дичину. Вітер валив їм дерева, сонце й дощ — овочі ростили, сніг приходив на те, щоб вдячності їх навчити. Навіщо їм дороги? Вони вміли й без доріг подорожувати. Вони бачили крізь гори. Коли бобри працювали, вони лежали в затінку й спостерігали. Улітку їх вітер остуджував, а взимку шкури гріли. Коли вони билися між собою, то тільки щоб довести свою мужність Вони були сміливі; вони були справедливі; вони були щасливі.

Тут оратор примовк і знов розглянувся довкола, чи розповіддю своєю дійняв він серця слухачів.