Останній з могікан - Сторінка 57

Пильно й розважливо він розглянувся навколо, однак спокійно сприймаючи і похмуру ворожість в обличчях ватагів, і допитливі дитячі погляди. Але коли нарешті гордовитий його погляд дійшов до постаті Таменунда, то тут і зупинився, наче Анкес забув геть за все інше. Повільною й безгучною ходою він виступив наперед, підійшов до самого підніжка мудрецевого і так застиг на місці, лиш очима гостро вдивлявся, поки один з ватагів мовив старому, що бранця приведено.

— Якою мовою полонянин розмовляє з Маніто? — запитав Анкеса мудрець, не розплющуючи очей.

— Як і його батьки — мовою делаварів, — одказав юнак.

Ця несподівана заява породила в натовпі глухий пронизливий гомін, щось наче рик лев'ячий, коли звіра роздратовано, — зловісна прикмета близького гніву. Не менше враження справили Анкесові слова й на мудреця, хоч і по-інакшому це виявилося. Рукою Таменунд прикрив очі, немовби затуляючи від себе таке ганебне видовище, і низьким горловим голосом повторив:

— "Делаварів"! Я дожив до того, що побачив, як племена ленапів відігнано від їхніх радних вогнищ і розпорошено, мов оленячі стада, серед ірокезьких гір! Я бачив, як сокири чужинців вирубували в долинах ліси, що їх вітер не займив. Я бачив у людських вігвамах звірів, що живуть у горах, і птахів, що літають над деревами. Але ніколи я ще не бачив такого підлого делавара, що до табору свого народу скрадався б нишком, наче змія отруйна.

— Брехливі сороки розтулили дзьоби, і Таменунд почув їхній спів, — відказав Анкес найлагіднішим тоном свого мелодійного голосу.

Мудрець здригнувся й нахилив набік голову, наче дослухаючись до швидкоплинної мелодії звуків.

— Чи Таменунд марить? — вигукнув він. — Чий то голос бринить йому у вусі? Невже зими відступили назад? І літо повернулось до ленапів?

Врочиста й шаноблива мовчанка залягла по цих раптових відрубних запитаннях делаварського пророка.

Ціле плем'я щиро вірило, що ця непорозуміла мова — вияв таємничого його спілкування з Великим Духом, і всі, затамувавши подих, чекали, що буде далі. Збігла добра хвилина, а мудрець сидів усе так само непорушно. Збагнувши, що він просто забув про бранця перед ним, один старший вояк наважився йому це нагадати.

— Делавар дрижить, боячись почути голос Таменунда, — сказав він. — Це пес, що дзявкає, коли англійці нацькують його на слід.

— А ви — собаки, що скавулять, коли французи кинуть їм недогризки! — відказав Анкес, суворо озираючись.

Зо двадцять ножів зблиснуло в повітрі, і стільки ж вояків схопилося на ноги, почувши цю гостру і, либонь, таки слушну відповідь, але помах руки одного з ватагів стримав порив і встановив сякий-такий спокій. Зробити це було б важче, якби не ворухнувся Таменунд, виявляючи намір знов заговорити.

— Делаваре, — сказав мудрець, — ти не вартий цього імені. Народ мій багато зим не бачив яскравого сонця, а вояк, що покинув своє плем'я, коли воно хмарами окрите, — зрадник подвійно. Закон Маніто справедливий. Так є і так мусить бути, допоки річки течуть і гори стоять, допоки дерева зелом покриваються і в'януть. Він ваш, діти мої. Вчиніть з ним по справедливості.

Ані ворухнувся хто, ані подихнув голосніше звичайного, доки не прорік свого присуду Таменунд. А коли його уста зімкнулися, всі, наче в одну душу, зняли неймовірний галас — прозвісник безжалісної помсти. Серед цього невтишного дикого вереску один, ватаг голосним криком ознаймив, що бранця піддано буде жорстокій тортурі вогнем. Людське коло розпалося, і вигуки захоплення змішалися з гомоном готувань. Гейворд нестямно поривався з рук індіян; Соколине Око, незвично стривожений, заклопотано розглядався довкола; Кора знов припала до ніг патріархові, благаючи милосердя.

В ці суворі хвилини один тільки Анкес залишався все так само незворушний. Він спокійно дивився на приготування, а коли кати підійшли його взяти, зустрів їх, гордовито піднісши чоло. Один з індіян, чи не запекліший за інших, шарпнув мисливську куртку, що була на Анкесові, і враз зірвав її з тіла. Тоді, аж виючи з радості, він підскочив до безоборонної жертви тягти її до стовпа. Але, розшалілий по саме нікуди, дикун раптом зупинився, наче його повстримала якась надприродна сила. Очі делаварові вирячилися вражено, рот широко розтулився, і весь він закам'янів з дива. Повільно й розмірено підніс він руку і показав пальцем на бранцеві груди, його товариші з'юрмилися, здивовані, навкруг, і погляд кожного також прикувало зображення маленької черепахи, чудово витатуйованої блакитною фарбою на грудях у полонянина.

Якусь хвилю Анкес тішився своїм тріумфом, усміхнено спостерігаючи цю сцену. А потім, по-королівському величний, він владним і гордовитим помахом руки відсторонив юрму, вийшов наперед і заговорив гучним голосом, що покрив гул людського подиву:

— Люди ленні-ленапів! Мій рід підтримує всю землю! Ваше недолуге плем'я стоїть на моєму панцирі. Хіба ж вогонь делаварський може спалити дитину моїх батьків? — додав він, високодумно вказуючи на просту емблему в себе на грудях. — Кров такої породи заб'є ваше полум'я. Мій рід — це пращур народів!

— Хто ти? — запитав Таменунд, зводячись на рівні ноги не так від значення бранцевих слів, як від тону його голосу.

— Анкес, син Чингачгука, — відповів бранець, одвертаючись від юрби й шанобливо схиляючи голову перед патріархом. — Син великої Черепахи.

— Остання година Таменундова близько! — вигукнув старий. — Ніч, нарешті, минула, її заступає день. Я дякую Маніто, що прийшов той, хто посяде моє місце біля радного вогнища. Анкес, дитя Анкесове, — знайшовся! Нехай умирущий орел гляне на вранішнє сонце.

Юнак легко й гордо ступив на підвищення, звідки його стало видно всьому зачудованому натовпові. Таменунд зупинив його на відстані простягненої руки і довго вдивлявся в кожну рисочку на прегарному обличчі Анкеса, як людина, що згадує минулі щасливі дні.

— Чи Таменунд ізнов хлопчина? — скрикнув урешті вражений пророк. — Може, це я снив так багато зим і вві сні бачив, що народ мій розпорошено, мов летючий пісок, а англійців більше, ніж листя на дереві? Стріла Таменундова вже не сполохала б оленя, рука його висохла, мов гілка мертвого дуба, слимак за нього прудкіший — а проте ось же Анкес стоїть перед ним, як і тоді, коли вони разом виряджались на бій з блідолицими! Анкес — пантера свого племені, найстарший син Ленапа, наймудріший сагамор могікан! Скажіть мені, делавари, невже Таменунд проспав сотню зим?

Глибока мовчанка, що запала по цих словах, виразно посвідчувала, з якою мало не побожністю сприйнялося патріархову мову. Ніхто не зважився відповісти — всі, завмерши, тільки чекали дальших подій. Аж ось Анкес, шанобливо й ніжно, мов укохана дитина, дивлячись в обличчя мудрецеві, вирішив, що саме йому випадає заговорити, з огляду на його походження та високу гідність.

— Чотири вояки з його роду жило й померло, відколи друг Таменунда водив свій народ на війну, — мовив він. — Багато ватагів мало в своїх жилах кров Черепахи, але всі вони повернулись у землю, звідки й вийшли, окрім Чингачгука та його сина.

— Це правда, правда… — озвався Таменунд. Недоля його народу спливла йому на пам'яті і розігнала враз приємні мріяння. — Наші мудрі люди часто казали, що в горах англійців живе двоє прямих нащадків великого роду. Чому їхні місця біля радних вогнищ делаварів так довго стояли пусткою?

На ці слова юнак підвів голову, шанобливо схилену перед тим, і дужим голосом, щоб чув його весь натовп, промовив, жадаючи раз і назавше з'ясувати поведінку своїх предків:

— Колись ми спали там, де чути гнівний голос Солоного озера. Тоді ми були сагаморами і владарювали над цілим краєм. Але коли блідолиці стали з'являтись біля кожного струмка, ми повернулися слідом за оленями до річки нашого народу. Делавари відійшли. Лише кілька їхніх вояків зосталося пити воду з рідного потоку. Тоді сказали мої батьки: "Тут ми полюватимем. Вода цієї річки впадає в солоне озеро. Коли ми підемо на захід сонця, знайдемо потоки, що біжать у великі солодкі озера. Могіканин помер би там, як морська риба в прісній воді. Коли настане час, Маніто скаже: "Ходіть", і ми підемо понад річкою до моря і відберемо своє назад". Оце, делавари, віра дітей Черепахи! Наші очі звернені на схід сонця, а не на захід. Ми знаємо, звідки воно сходить, але не знаємо, куди воно заходить. Я скінчив.

Ленапи слухали юного сагамора з якоюсь забобонною повагою, упоюючись потаємним чаром його барвистих слів. Анкес, пильно стежачи за слухачами, поволі скидався гордовитого тону, в міру того як делавари прихильніше сприймали його мову. Скінчивши, він перебіг очима по мовчазній юрбі довкола Таменунда і вперше побачив зв'язаного розвідника. Він хутко скочив з підвищення і, підійшовши до свого друга, сердитим ударом ножа розтяв на ньому пута. По цьому кивнув натовпові розступитись. Індіяни мовчки скорилися і знов стали кільцем, як до появи Анкеса. А він узяв розвідника за руку й підвів до стіп патріархових.

— Батьку, — сказав він, — поглянь на цього блідолицього. Це справедливий чоловік і друг делаварам.

— Він син Мікена?

— Ні, це вояк, славний серед англійців і страшний для макуасів.

— Яке ім'я він здобув за свої подвиги?

— Ми називаємо його Соколиним Оком, бо зір йому ніколи не хибить, — відповів Анкес, вживаючи делаварського прізвиська. — Мінгам він більше відомий тим, скільки смертей заподіяв їхнім воякам. Отож для них він Довгий Карабін.

— Довгий Карабін! — скрикнув Таменунд, широко розкривши очі й суворо вдивляючись у розвідника. — Син мій зле вчинив, назвавши його другом.

— Я назвав його другом, бо він довів свою дружбу, — спокійно й упевнено, відказав молодий ватаг. — Коли Анкес бажаний гість у делаварів, тоді Соколине Око серед друзів.

— Блідолиций убив багатьох моїх юнаків, його ім'я славне через удари, що він завдав ленапам.

— Якщо все це мінг наплів делаварам у вуха, то він брехлива сорока, — обізвався розвідник, вирішивши, що пора йому скинути з себе безпідставні звинувачення. Мовив він по-делаварському, тільки індіянську образність дещо видозмінював на свій смак. — Що я вбивав макуасів, від цього я не відмовлюся хоча б і на їхній раді. Але щоб я свідомо скривдив якого делавара, це суперечило б моїй вдачі, прихильній до цього народу.

Вояцтво сприйняло ці слова схвальним гомоном.