Останній з могікан - Сторінка 59

Твоя стежка відкрита й коротка. Коли сонце буде над деревами, твоїм слідом ітимуть вояки.

— Каркала ворона! — глузливо засміявся Магуа. — Здоганяйте! — додав він, махнувши рукою до юрби, що повільно розступалася перед ним. — Де спідниці делаварів? Хай вони віддадуть свої стріли й рушниці вайандотам — дістануть за те м'яса та зерна. Собаки, зайці полохливі, злодіяки!.. Плюю я на вас!

Прощальні його образи пролунали серед мертвої лиховісної тиші. І з цими дошкульними словами на устах Магуа, мов переможець, спокійно пройшов до лісу разом із своєю покірною бранкою, бережений непорушними законами індіянської гостинності.

РОЗДІЛ XXXI

Флюелен. Нищити хлопців і валку! Це геть суперечить законам війни, це таке підле злочинство, якого світ не бачив, їй же бо.

В. Шекспір, "Король Генрі V"

Тільки-но Магуа та його жертва зійшли делаварам з очей, як усе довкола, досі немов зачароване якоюсь силою, прихильною до гурона, завирувало в шаленому збентеженні. Анкес, стоячи близько Таменунда, не спускав погляду з Кори, аж поки барву її сукні не поглинуло лісове зело. Тоді він зійшов із підвищення, мовчки пройшов через натовп і зник у тій самій хатині, з якої недавно його виведено. Кілька більш достойних і спостережливих вояків завважили, як гнівно іскрилися очі молодому ватагові, і пішли за ним. Таменунда й Еліс зараз же по цьому відвели з майдану, а жінкам і дітям наказали розійтись. Протягом цілої наступної години табір скидався на вулик сколошканих бджіл, які лише чекають на свого старшого, щоб вирушити в далекий і важливий політ.

Нарешті з Анкесової хатини вийшов молодий вояк і розважистою ходою наблизився до карлуватої сосни в розколині скелястого підгір'я, здер з неї кору і без жодного слова повернувся туди, звідки прийшов. Невдовзі за ним вийшов другий вояк, що обтяв гілля на дереві, залишивши самий голий стовбур. Третій індіянин розмалював стовбур смугами червоної фарби. Ці ознаки войовничих замірів з боку ватагів вояки племені сприймали в понурій і зловісній мовчанці. Під кінець з'явився і сам могіканин, без усякої одежі, окрім пояса та коротких штанів; гарне його обличчя до половини вкривала грізна хмара чорної фарби.

Анкес повільно й урочисто підійшов до того ж таки стовбура, розмірено почав кружляти довкола нього, виконуючи щось на манір давнього танцю, і на всю силу своїх легенів затягнув дику й не зовсім ритмічну військову пісню. Мелодія сягала найвищих і найнижчих звуків людського голосу: сумна й жалісна, мов спів пташиний, вона враз змінювалася, щоб викликати трепет у слухачів своєю силою та глибиною. Слів було не багато, і вони часто повторювались. Почавшися своєрідним гімном чи закляттям до божества, пісня далі з'ясувала наміри вояка, а закінчувалась, як і починалася, — визнанням всевладності Великого Духа.

Якби змога була віддати в перекладі ясну й мелодійну його мову, то спів цей звучав би приблизно так:

Маніто! Маніто! МанітоІ

Ти великий, ти добрий, ти мудрий.

Маніто! Маніто!

Ти справедливий.

Серед хмар на небі, о! я бачу

Силу плям — червоних, темних.

На небі, о! я бачу

Силу хмар.

В лісі, у повітрі, о! я чую

Крики, верески і кличі.

В лісі, о! я чую

Кличі бойові.

Маніто! Маніто! Маніто!

Я слабкий і млявий, а ти дужий.

Маніто! Маніто!

Поможи мені.

Наприкінці кожного, сказати б, куплета співак примовкав, переходячи на голоснішу і довшу звичайного ноту, відповідно до значення слів. Перше закінчення було врочисте, оскільки малося передати в ньому ідею побожності; друге, де йшлося про стан неспокою, — описове; третє було добре відомим грізним бойовим покликом, що в устах молодого вояка бринів, як відлуння всіх жахливих згуків битви. Останнє, подібне до першого, було покірливе й благальне. Тричі виконав Анкес цю пісню і тричі обійшов у танці круг стовпа.

Під кінець першого обходу один з поважних і всіма шанованих ватагів плем'я ступив услід могіканинові, співаючи при цьому власних слів на близьку до Анкесової мелодію. Вояк за вояком приставали до танцю, аж урешті всі найславніші делавари взяли в ньому участь. Страшне це було видовище: обличчя ватагів, підсичувані натужним горловим співом, дедалі більшою напливали жорстокістю та люттю. Раптом Анкес глибоко ввігнав свого томагавка в стовбур дерева і видав голосний крик, — свій власний бойовий клич. Цим він ознаймив, що бере на себе провід у задуманому поході.

Знак цей розбурхав усі пристрасті, що дрімали в делаварах. Молодші вояки, із сотня їх, що досі з поваги до старших стояли оподаль, шаленим гурмом кинулись на символічного ворога і тріска по трісці геть його роз-довбли, аж лишився від стовбура самий корінь. Під час цього шарварку рештки дерева піддано було найбезжальнішим тортурам, і то так запекло, наче це був живий ворог. Одні обрубки скальповано, інші шматовано гострими топірцями чи ножами. Словом, прояви завзяття й дикого захвату були такі незвичайні, що похід визнано за війну цілого племені.

Ввігнавши свого томагавка, Анкес вийшов з кола і глянув на сонце, що саме сягало рівня, який позначав кінець замирення з Магуа. Голосний вигук сповістив цю новину делаварам. Збуджена юрба з радісним криком облишила вдавану війну, щоб наготуватись до небезпечної боротьби в самій дійсності.

Табір одразу змінився. Вояки, озброєні й розмальовані на військовий лад, раптом так постихали, наче зовсім і не здатні вони на бурхливий вияв емоцій. Натомість жінки повисипали з хатин і зайшлися співом, де радість і смуток так перемішалися, що важко було сказати, яке з цих почуттів переважає. Ніхто, проте, не марнував часу. Одні переносили до лісу найцінніше з свого майна, інші відпроваджували туди дітлахів, ще інші — старих та недужих. До цього лісу, що зеленим килимом стелився попід горою, відійшов також і Таменунд, перед тим коротко й зворушливо переговоривши з Анкесом. Розлучався мудрець з юнаком — хоч зовні того й не показував — неохоче, як батько, що, по довгих літах віднайшовши свого сина, знов його втрачає. Данкен тим часом одвів Еліс у безпечне місце і сам прилучився до розвідника, виразом обличчя посвідчуючи, що і його не обминув бойовий запал.

Соколине Око занадто обвикся з військовим співом та готуванням тубільців, щоб виявляти до цього якийсь інтерес. Він тільки час від часу накидав оком, скільки вояків зохочувалось рушити під проводом Анкеса та чого вони варті. Щодо цього, то він незабаром заспокоївся — адже, як ми вже казали, запал молодого могіканина скоро передався всім чоловікам племені, здатним носити зброю. Тоді розвідник відрядив одного хлопчину по "оленебоя" та Анкесову рушницю, завбачливо заховані близько делаварського табору. З двох причин так повелися розвідник із могіканином: щоб зберегти зброю, в разі їх візьмуть у полон, і щоб з'явитись до індіян більше в ролі потерпілих, аніж людей, здатних себе оборонити. А тепер, не пішовши сам по свою пре-цінну зброю, Соколине Око вчинив ізнов-таки завбачливо. Він знав, що Магуа не самотою сюди приходив і що гуронські шпиги, причаєні на узліссі, стежать за кожним рухом своїх ворогів. Отож піти самому або послати котрого вояка — це було б занадто ризиковано, тоді як для хлопчини справді небезпечною буде тільки зворотна дорога.

Розвідник саме спокійно чекав на поворот свого посланця, коли до нього підійшов Гейворд.

Спритний підліток, пишаючись виявленим йому довір'ям, добре знав, що має робити.

По-хлоп'ячому безтурботний, він самовпевнено перейшов моріжок і вступив до лісу, неподалік від місця, де було сховано рушниці. Але тільки-но його постать сховалася за кущами, він упав на землю і плазом, ніби змій, став скрадатись до жаданого скарбу, йому пощастило: за мить він стрілою летів назад через вузьку галявину, що відмежовувала скелясте плато, на якому розташувалося селище. В кожній руці у нього було по рушниці. Він добіг до скелі й уже неймовірно жваво перестрибував з прискалку на прискалок, коли постріл з лісу підтвердив слушність розвідникових завбачень. Хлопець відповів неголосним, але зневажливим криком, і зараз же йому вслід полетіла друга куля, цим разом з іншої засідки. Однак наступну мить він був уже нагорі і, врочисто піднісши рушниці над головою, з виглядом переможця біг до славетного мисливця, що вшанував його таким почесним дорученням.

Дарма що Соколиному Оку зовсім не байдужа була доля посланця, він, одібравши з радістю свого "оленебоя", на яку хвильку забув про весь світ. Уважно розглянувши рушницю, розвідник разів десять-п'ятнадцять клацнув спуском, перевірив справність замка і лишень аж тоді обернувся до хлопця і дбайливо запитав, чи його не поранено. Підліток гордо глянув йому в лице, але нічого не відповів.

— Е, та негідники, я бачу, дряпонули тобі плече, — мовив розвідник, узявши зраненого терпеливця за руку, на якій куля глибоко розвернула м'ясо. — Та нічого, прикласти трохи розтертої вільхи — й усе буде гаразд. А тепер я обвину тобі плече разком вампуму. Ти рано вступив на вояцьку стежку, хоробрий мій хлопче, і, либонь, чимало заживеш почесних рубців до свого скону. Я знаю багато молодих вояків, що здобували вже скальпи, але таким знаком не можуть похвалитись. Іди, майбутній ватаже! — додав він, перев'язавши хлопцеві рану.

Хлопчина одійшов, гордіший із своєї проллятої крові, аніж який порожній придворець із орденської стрічки. Однолітки дивились на нього захоплено й заздрісно. Проте дорослі занадто заклопотані були готуванням до походу, щоб належно похвалити хлопця, як зробили б це спокійнішої години, дарма що завдяки його геройству довідались, де гурони і які в них заміри. Одразу послали загін вояків, краще придатних за малосильного, хоч і сміливого хлопця, щоб викурити ворога з узлісся. Завдання це недовго було й виконати, бо більшість гуронів самі відступили, побачивши, що їх викрито. Делавари відігнали їх таки далеченько від селища, а там, боячись потрапити на засідку, зупинились і стали чекати дальших наказів. А що обидві сторони причаїлися, в лісі знов запанували тиша й спокій, як завше на безлюдді погожого літнього ранку.

Тим часом стриманий назовні Анкес зібрав ватагів і розподілив сили. Соколиного Ока він відрекомендував як досвідченого вояка, вартого повної довіри. Побачивши прихильне ставлення до свого друга, Анкес постановив його на чолі двох десятків чоловік, таких самих, як і він, заповзятливих, спритних та рішучих.