Останній з могікан - Сторінка 60

Тоді пояснив делаварам, яке становище в англійському війську посідає Гейворд, і хотів доручити йому не менш важливу справу. Але Данкен відмовився, заявивши, що він радніше пристане до розвідникового загону. По цьому молодий могіканин призначив індіянських ватагів на різні відповідальні, пости і дав наказ вирушати, бо таки й пора була. Понад двісті вояків мовчки і радо скорилися його команді.

В ліс вони ввійшли без жодних перешкод і не спіткали нікого, хто міг би зняти тривогу або вділити їм потрібної відомості, аж поки дісталися до криївок своїх власних розвідників. Тут усі зупинилися, і ватаги провели тиху нараду.

Різні плани було пропоновано, але ні один з них не годився з намірами запального ватага. Коли б від Анкеса тільки залежало, він би як стій порвався до бою разом із своїм вояцтвом, але така тактика суперечила індіянським звичаям і поглядам. Тож він хоч-не-хоч мусив пристати на обачливість та прислухатись до порад, тоді як з голови йому не спадала зухвалість Магуа та небезпека, в якій опинилась Кора.

Вже багато хвилин, не доходячи згоди, радилися делавари, коли це раптом з ворожої сторони вигулькнула чиясь постать, що хутко подалася до них, так наче то був посланець для мирних переговорів. Але ярдів за сто від делаварської схованки невідомий спинився, вагаючись, куди йти далі. Погляди всіх звернулися до Анкеса, чекаючи наказа.

— Соколине Око, — тихо звернувся молодий ватаг, — цей чоловік не повинен ніколи більше розмовляти з гуронами.

— Його час прийшов, — коротко відповів розвідник, просовуючи крізь листя довгий ствол своєї рушниці й пильно прицілюючись. Але замість потиснути на гачок, він опустив рушницю й зайшовся своїм характерним безгучним сміхом. — Я, грішний, узяв цього неборака за мінга! — мовив він. — Але коли я дивився, під яке ребро йому кулю встромити… що ж би ти думав, Анкесе? — Я побачив співців свищик!.. Отож цей чоловік — Гемет. Смерть його нікому не придасться, але живий, коли він ще вміє щось іншого, а не тільки співати, він може нам стати в пригоді. Якщо цей чесний хлопак на звуках ще не перестав розумітися, я зараз перегомоню з ним, і то голосом, що буде йому куди приємніший за мову "оленебоя".

Сказавши це, Соколине Око відклав рушницю і поповз під захистом кущів до Гемета. Опинившись від нього на відстані голосу, він спробував повторити той самий спів, що допоміг йому безпечно й гідно пройти через гуронське селище.

Натренований слух псалміста не легко було ошукати — і те правда, що ледве чи хтось інший зумів би так нещадно фальшивити, як Соколине Око, — тим-то Гемет, раз уже чувши такі звуки, одразу здогадався, хто це. Бідоласі аж від серця відлягло, і, рушивши на голос, — з такою осторогою, наче підступав до артилерійської батареї, — він скоро відкрив прихованого співака.

— Цікаво, що гурони про це подумають! — сміючись, мовив розвідник, беручи Девіда за руку й відводячи його далі. — Коли вони нас чують, то запевно їм здасться, що об'явився ще один причинний! Але тут ми в безпеці, — додав він, показуючи на Анкеса з товаришами. — А тепер розкажи нам нормальною англійською мовою, без усяких там завивань, на що заміряються ті мінги.

Девід, онімівши з дива, розглянувсь навколо на суворі й дикі постаті ватагів; одначе, побачивши знайомі обличчя, він скоро заспокоївся, принаймні настільки, що зміг дати порозумілу відповідь.

— Поган чимало вибралося з табору, — сказав він, — і боюся, що з лихими намірами. Оце годину тому вони в своїх оселях зняли таке виття, такі непобожні веселощі зчинили, що я мусив аж тікати до делаварів, шукаючи супокою.

_ Не дуже б твої вуха виграли на такій заміні, якби ти був моторніший у ногах, — ані змигнувши, відказав розвідник. — Але то вже хай собі. А де ж гурони тепер?

— Вони залягли в лісі, звідси й до свого селища. І там їх така сила, що розважливіше було б вам відступити.

Анкес кинув погляд на дерева, за якими крилися його вояки, й спитав:

— А Магуа?

— Серед них. Він привів панночку, що була в делаварів, і лишив її в печері, а сам, мов скажений вовк, став на чолі своїх дикунів. Хто його зна, через що він так розлютувався.

— Кажете, він лишив її в печері? — перепитав його Гейворд. — Добре, що ми знаємо, де та печера. Чи не можна б зараз же спробувати її визволити?

Анкес повагом глянув на розвідника:

— Що скаже Соколине Око? — запитав він.

— Дай мені моїх двадцять рушниць, і я піду праворуч уздовж потоку. За бобриними хижками ми з'єднаємося з сагамором і полковником. Звідти я дам вам знати бойовим покликом; при такому вітрі легко буде чути за милю. Тоді, Анкесе, кидайтеся на них спереду. А коли вони підійдуть до нас на постріл, ми завдамо їм такого чосу, що лінія їхня увігнеться, мов ясеневий лук, — слово честі старого пограничанина! Потому захопимо селище, заберем дівчину з печери і можемо вже кінчати з самим племенем — або прямим ударом, як то звичай білих, або хитрістю та викрутами, як в індіян заведено. Може, майоре, в цьому плані не багато вченості, але з мужністю й терпінням його дасться здійснити.

— Ні, план чудовий! — скрикнув Данкен, побачивши, що найперша мета розвідника визволити Кору. — Таки чудовий! Берімся за нього одразу ж.

По короткій раді, — на якій план удокладнено, з'ясовано, що кожен загін має робити, і погоджено різні гасла, — ватаги розійшлися по своїх місцях.

РОЗДІЛ XXXII

І не раніш він тепер одведе цю біду від данаїв,

Як ви до батька повернете дівчину з поглядом ясним, –

Дурно, без викупу й потім приставите жертву святую…

Гомер, "Іліада"

Поки Анкес порядкував свої сили, навкруги було тихо й безлюдно — звісно, якщо не лічити ватагів на раді, — немовби ліс оце допіру вийшов з рук творця. Проміж тінистих дерев вільно було дивитись на всі боки, але марно шукав би погляд чогось такого, що порушувало б німотний і дрімливий круговид. Подеколи пурхала пташина межи гіллям буків або часом білка впускала горішок, і ці звуки приковували на хвильку людську увагу. А як вони змовкали, чувся знов тільки шемріт вітерця над головами в коронах дерев цього неозорого лісу, лишень де-не-де умережаного річками та озерами. Така глибока й непорушна тиша залягла в цій дикій пущі поміж селищами делаварів і гуронів, що здавалося, наче ніколи й нога людська тут не ступала. Та Соколине Око, що командував одним із загонів, занадто добре знав гуронську вдачу, щоб звірятися на цю зрадливу тишу.

Коли всі його люди зібралися, розвідник взяв у руку "оленебоя" і, давши знак іти за ним, повернув кільканадцять ярдів назад, до невеликої річки, яку вони були недавно перетнули. Там він спинився і, зібравши круг себе всіх своїх вояків, що поставали з поважними й зосередженими обличчями, запитав по-делаварському:

— Чи хто з моїх юнаків знає, куди провадить цей потік?

Один делавар витягнув руку, розвів два пальці й, показавши, як вони сходяться при долоні, відповів:

— Сонце ще не пройде всю свою дорогу, як ця мала вода з'єднається з великою. — І додав, указуючи рукою в той бік. — Там води вже досить для бобрів.

— Я так і думав, судячи з річища потоку та напряму гір, — мовив розвідник, вдивляючись у клапоть неба між верхів'ями дерев. — Ми підемо під прикриттям його берегів, аж поки винюшкуемо гуронів.

Вояки звичайним своїм коротким вигуком висловили згоду, але коли розвідник, ведучи перед, уже хотів рушати, один чи двоє з них жестом оповістили, що не все так, як би малося бути. Соколине Око, зрозумівши їхні промовисті погляди, обернувся й побачив, що до них підходить псалміст.

— А чи ти знаєш, друже, — поважно промовив розвідник, трохи навіть пишаючись своєю роллю, — що цим добірним зухам доручено найнебезпечніше завдання? І що на чолі їх людина, яка — хоч радніше б це хтось інший сказав — не дозволить їм байдикувати? Як не за п'ять хвилин, то за півгодини — це щонайбільше — ми ступатимемо по тілах гуронських, живих чи мертвих.

— Мене не попереджено про ваші наміри, — відказав Девід, обличчя якого розчервонілося, а очі, звичайно спокійні та безвиразні, горіли вогнем, — та все ж з панночкою, що ви йдете визволятися пережив у спільній дорозі і лихо й радість. І дарма, що чоловік сумирної вдачі без ножа й меча, я радо стану за неї на бій.

Розвідник завагався, мовби роздумуючи, що йому прибуде від такого охотника, а тоді відповів:

— Ти ж не вмієш орудувати ніякою зброєю, не маєш рушниці. Повір мені, мінги з відплатою не баряться.

— Звісно, я не хвальковитий кровожерний Голіаф, — мовив Девід, добуваючи пращу з-під строкатого й дивацького одіння, — але ж, може, приклад ізраїльського хлопчини на щось мені придасться[33]. Замолоду я часто практикував з цією старожитньою зброєю і, можливо, ще не зовсім втратив свою вмілість.

— Атож, — відказав Соколине Око, холодно й гордовито поглянувши на оленячий ремінь та шкураток, — проти стріл чи там і ножів ця штука може придатись, але французи озброїли кожного мінга доброю рушницею. А втім, це, здається, хист твій такий — сухим із води не виходити. І оскільки тобі досі щастило… Майоре, у вас гачок зведений, і двадцять чоловік може задурно втратити скальпи через передчасний постріл… То що ж, співаче, як хоч, іди з нами. Може, ми й притулимо до діла твій голос.

— Дякую вам, друже, — врадувався Девід і заходився озброюватись, як і його царський тезко, камінцями з потоку. — Хоч і не охочий я вбивати, але коли б ви мене не прийняли, дуже б моя душа засмутилась.

— Тільки пам'ятай, — додав розвідник, значливо стукаючи себе по лобі в тому місці, де Гемета було поранено. — Ми битись ідемо, а не співи розводити. Доки не пролунає бойовий поклик, розмовляють самі рушниці.

Девід кивнув головою, наче пристаючи на таку умову, і Соколине Око, ще раз оглянувши своїх товаришів, дав знак рушати.

Цілу милю ішли вони понад потоком. Дарма що крутий берег і густі зарості ховали їх від ворожого погляду, жодного з індіянських засобів остороги не було знехтувано. Обабіч загону йшло, а вірніше скрадалося, по одному воякові, що раз по раз пильно вдивлялися в глиб лісу. Що кілька хвилин загін зупинявся, і всі напружували слух — такий гострий, як лише в людей, що живуть серед природи. Одначе до місця, де менший потік сполучався з більшим, добулися вони без жодних пригод і зовсім не певні, чи їхній перехід завважено.

Тут розвідник знову пристав, щоб зорієнтуватись по лісових прикметах.

— Добра буде днина для бою, — звернувся він по-англійському до Гейворда, кидаючи погляд на хмари, що почали всуціль застилати небо. — Яскраве сонце й лискуче дуло тільки шкодять прицілові.