Острів загиблих кораблів - Сторінка 12

Манжети і фрези (великі коміри в кілька рядів) з найтоншого мережива, шовкові шнури "бізетт"[1], блонди[2] кольору небіленого полотна — все це вражало своєю розкішшю та витонченістю роботи. Жіночі костюми були ще розкішніші. З довгими, до підлоги рукавами, із зубценодібними вирізами на краях, ці яскраві шовкові, парчеві й оксамитові сукні були важкі від нашитих смарагдів, рубінів, перлів…

"Яке багатство! — подумав Флорес. — А ми харчуємося лише рибою".

Він відібрав кілька костюмів.

— Віднесіть до мого кабінету. А панчохи і черевики?

— Все є. — І, згинаючись під вагою ноші, Боб перетягнув костюми до каюті і Флореса.

Залишившись на самоті, Флорес вибрав темно-вишневий шитий сріблом камзол і одягнувся.

Коли він поглянув на себе в дзеркало, то сам був вражений ефектом. Він змінився не тільки зовні, а ніби й внутрішньо. Звідки ця сувора гідність, цей упевнений погляд, ці плавні жести?

Він ляснув у долоні і сказав негру, що з подивом втупився на нього:

— Запросіть місіс Меггі!

"Місіс Меггі!" — Негр поспішно кинувся виконувати наказ.

Флорес трохи помилився в ефекті: Меггі, що ввійшла, не на жарт перелякалася, коли, відчинивши двері каюти, побачила сяючого сріблом і перлами іспанського гранда[3]. Навіть сміх Флореса не відразу привів її до тями.

— Одягайся швидше, ось твій костюм, — сказав Флорес, вказуючи на голубу сукню.

Меггі, одягнена більш ніж просто — в легку блузу і коротку залатану спідницю, ледь-ледь доторкнулася до сукні й стояла в нерішучості.

— Ну, що ж ти?

— Я… я навіть не знаю, як його надягати.

Правду сказати, Флорес не більше від неї знав усі складні частини всіх цих "бізетт" і "блонд" і не міг надати їй допомоги. Але природне відчуття жінки допомогло Меггі знайти місце кожній деталі туалету. І поки Флорес поправляв кінці, шарфа і приміряв перед дзеркалом шпагу із золотим ефесом, вона була теж готова.

Обернувшися, вони дивилися з подивом один на одного, не впізнаючи і захоплюючись.

Справді, це була чудова пара. Смаглявий, засмаглий Флорес був вельми ефектний.

"Біс візьми! Але ж вона просто красуня! Де були мої очі?" — подумав Флорес.

— Тепер можна почати урочистий прийом, — сказав він голосно і, викликавши негра, віддав наказ скликати всіх. Це теж було новиною. Слейтон нікого не пускав до свого кабінету.

Якби на Острів Загиблих Кораблів несподівано прибули люди з іншої планети, це справило б, імовірно, не більше враження. Всі остров'яни буквально скам'яніли від здивування. Навіть історик Людерс стояв, розкривши рота, у надзвичайному подиві.

Коли всі зібралися, Флорес звернувся з промовою:

— Громадяни! Остров'яни! Друзі! Не відчуття особистої пихи змусило мене надіти цей костюм, а бажання підтримати гідність славного Острова Загиблих Кораблів… Ми піднімемо цю гідність ще вище. Для виконання намічених мною цілей мені необхідні помічники. Ви, О'Гара, — і Флорес пильно подивився на ірландця, — призначаєтеся моїм особистим секретарем. Під час звітів і на святкуваннях ви будете в цьому камзолі; він у вашому розпорядженні. — І Флорес вказав на красивий темно-синій костюм.

О'Гара почервонів по саме волосся, і Флорес не без задоволення зауважив, що ірландець вдоволений.

"Одним суперником менше", — подумав новий губернатор.

— Ви, Бокко, призначаєтеся… — Флорес потер чоло, — теж моїм секретарем. Ось ваш придворний костюм.

Бокко шанобливо поклонився.

"Другим суперником менше, — зауважив Флорес. — Хто ще? Людерс? Він не небезпечний, але все-таки, про всяк випадок…"

— А ви, Людерсе, ви людина вчена, я призначаю вас, гм… радником у справах колоній. Вашому званню підійде камзол чорного оксамиту зі сріблом.

Дивна річ! Навіть Людерс, який досі менше від інших звертав увагу на свій костюм і ходив у якомусь лахмітті, був теж, мабуть, вдоволений. Проте призначення його вкрай здивувало.

— Дякую за честь, але які ж у нас справи з колоніями, коли ми відрізані від усього світу?

— Так, але ми можемо розширити наші володіння, і у нас будуть колонії.

Остров'яни перезирнулися. Чи не звів з розуму позолочений камзол їхнього нового губернатора?

Але Флорес був спокійний і самовпевнений.

— Ви знаєте, — продовжував він, — що поряд з нашим островом, за два кілометри, не більше, розташований інший невеликий острівець із загиблих кораблів. Він близький, але досі ми не могли навіть побувати на ньому — саргаси охороняли його. Тепер ми організуємо експедицію і приєднаємо його до наших володінь.

Усім сподобалася ця ідея, і остров'яни голосно висловили схвалення.

— І ще одне: нам нічого постити і скнарити, коли ми безмірно багаті. Всім будуть видані нові костюми — для буднів і свят. Я дам вам також рушничні патрони, і ви полюватимете на птахів; я думаю, риба всім набридла. А щоб птах видався смачнішим, ми напечемо хліба і розіп'ємо бочку доброго старого іспанського вина!.

— Слава! Хай живе губернатор Флорес! — кричали доведені до вищої точки захоплення остров'яни, а О'Гара і Бокко голосніше від усіх.

Коли Флорес і Меггі залишилися самі, Меггі подивилася на чоловіка закоханими очима і сказала:

— Слухай, Флоресе, я навіть не чекала…

— Чого?

— Що ти так умієш…

— Добре управляти? — І Флорес, відлюдько, завжди похмурий Флорес засміявся.

III. КУРЕЦЬ ОПІУМУ

Легкий сизуватий туман застилав Острів Загиблих Кораблів. Зламані щогли і залізні труби пароплавів, як примари, маячили в тумані.

Старий Бокко і китаєць Хао Жеиь сиділи на палубі старої бригантини. Китаєць сидів нерухомо, як статуетка, підібгавши ноги і поклавши долоні рук на коліна, і дивився на високу щоглу.

Бокко лагодив сітку і від нудьги розпитував китайця про його батьківщину і близьких людей. Нарешті він запитав китайця, чи був той одружений.

Якась тінь майнула обличчям китайця.

— Не був, — відповів він і додав тихіше: — Наречена була, хороша дівчина.

— Ну і що ж ти?

— Не можна — прізвище одне…

— Родичка?

— Ні. Просто прізвище. Закон такий.

Своїм необережним запитанням Бокко збудив у душі китайця якісь далекі спогади. Він завовтузився та звівся.

— Піду я, — заявив китаєць.

— Та куди тебе тягне? Знову дурман свій підеш налити? Сиди.

Але китаєць вже невпевненою ходою, хитаючись, попрямував містками до віддаленого барка. Бокко похитав головою.

— Пропаде хлопець. І так на що схожий став!

Бокко не помилився. Хао Жень ішов палити опіум. В одному зі старих кораблів китаєць якось знайшов запас цього отруйного зілля і відтоді із захопленням віддався палінню. Його обличчя зблідло, стало жовтим, як солома, очі глибоко запали, дивилися втомлено, без виразу, руки стали тремтіти. Коли дізналися про його пристрасть, йому суворо заборонили палити, побоюючись пожежі. Ще капітан Слейтон кілька разів жорстоко карав Хао Женя, замикав його в трюм, морив голодом, вимагаючи, щоб китаєць видав запаси опіуму, але не міг зламати затятості китайця. Його швидше можна було убити, ніж примусити віддати опіум. Він добре заховав запаси і вмудрявся палити, як тільки нагляд за ним слабшав.

Хао Жень прийшов на старий барк, що стояв криво, під кутом майже 45°. Під захистом цього нахилу, що приховував його від поглядів остров'ян, він і влаштував собі курильню біля самої води.

Тремтячими від хвилювання руками він приготував усе для паління і жадібно втягнув солодкуватий дим.

І поступово туман став набувати золотавого відтінку. Клуби золотих хмар згорталися в довгу стрічку, і ось це вже не стрічка, а річка, велика Голуба річка. Жовті поля, жовті скелі, будиночок, видовбаний у скелі, з паперовим драконом, що розвівається на вітрі, біля дверей. Батько струже біля будинку, за китайським звичаєм, не від себе, а до себе. Річкою пливе рибалка, стоячи на кормі і загрібаючи веслом. Все таке близьке, знайоме, рідне! Біля річки квітнуть півники, прекрасні лілові півники.

Коли Хао Жень отямився від дурману, стояла ніч. Туман розійшовся. Тільки окремі клапті його, як примари, швидко мчали на північ. Було тихо. Зрідка плескалася риба. Із-за обрію виходить червоний місяць. Він не відбивався у воді. Водорості, як матове скло, тільки слабо відсвічували. Лише подекуди, в невеликих "ополонках" — в місцях, вільних від водоростей, — вода запалювалася місячним світлом.

Недалеко від острова просто по водоростях рухався силует, який чітко виділявся на тлі місяця. Китаєць протер очі і почав вдивлятися. Знайома постать. Так, звичайно, це він, покійний капітан Слейтон! Йому бракує тільки тужурки. Але ж мертвяки не відчувають нічної вогкості. Навіщо бродить він тут? Що йому треба? Зуби Хао Женя почали вибивати дріб.

Уранці китаєць шепотів на вухо своєму другові Бокко:

— Капітан ходив. Слейтон ходив уночі по воді. Сам бачив. Погано небіжчика поховали. Досить погано так людину ховати. Ось і ходить. Погано буде! Лихо буде, м-м-м…

Бокко кивав, з жалем дивився на китайця і думав: "Пропав, бідолаха, зовсім розуму позбувся від проклятого зілля".

Через кілька днів ця розмова повторилася. Китаєць знову бачив мертвого капітана, що поволі гуляв по морю. Бокко не витерпів.

— Набрид ти мені зі своїм небіжчиком! Ось що — я сьогодні з тобою чергуватиму вночі. І дивися мені, якщо ти побачиш, а я не побачу, — доведеться вам, двом небіжчикам, розгулювати по морю разом! Кину тебе у воду, так і знай!

Ніч стояла темна. Небо було густо запнуте хмарами. Накрапував дощ, Бокко сварився, кутаючись у латаний плащ.

Близько години ночі в пітьмі, недалеко від острова, Бокко перший помітив тінь людини. Було так темно, що важко було розрізнити контури постаті. Але щось схоже на людину справді йшло по воді та зникло в мороці. Бокко відчув, як у нього холодіють руки.

— Бачиш? — шепнув китаєць, хапаючись тремтячою рукою за плече Бокко.

— Ш-ш!

І вони сиділи до ранку, не маючи сили від страху ворухнутися.

Тільки коли зійшло сонце, Бокко зітхнув з полегшенням. Скоро звістка про примару капітана Слейтона облетіла все населення Острова і дійшла до Флореса. Він не вірив у привидів, але ця звістка про бродячу примару Слейтона схвилювала його як неясна небезпека.

"Чому вони бачили саме Слейтона? Що вони, шкодують за ним? Обвинувачують мене за те, що я кинув Слейтона в море, замість того щоб спробувати надати йому допомогу? Але ж він був напівмертвий. Або… дурощі! Люди просто від нудьги божеволіють.