Овід - Сторінка 37

Ріварес брав участь у ганебному замахові в Савіньйо, і військовий трибунал, призначений монсиньйором Спінолою, без­перечн, розстріляв би його або заслав на каторгу, якби йому не пощастило втекти до Тоскани. Відтоді Ріварес весь час організовує всякі змови і відомий, як впливовий член однієї з найшкідливіших таємних ор­ганізаці у країні. Є серйозні підстави підозрівати, що за його згодою, а може навіть і за його ініціати­во, були вбиті троє агентів таємної поліції. Його майже впіймали на контрабандній переправі зброї в Папську область. Крім того, він учинив збройний опір владі і серйозно поранив двох офіцерів при виконан­н ними своїх обов'язків, а тепер він постійно загро­жу спокою і порядку в місті. Отже, військовий суд, буде цілком справедливим заходом.

— Що б він не зробив,— заперечив Монтанеллі,— він має право на те, щоб його судили за законом.

— Звичайний суд. затягне справу, ваше преосвя­щенств, а тут дорога кожна хвилина. Крім того, я, весь час боюся, що він утече.

— Коли є така небезпека, то це ж від вас зале­жит посилити охорону.

— Я роблю все, що можу, ваше преосвященство. Та мені ж доводиться покладатися на тюремний штат, а він їх усіх_ причарував. За ці три тижні я мусив чотири рази перемінити варту. Мені аж набрид­л накладати кари на солдатів, і все марно. Я на­віт нічого не можу зробити, щоб вони не носи­л йому листів. Ці дурні закохані в нього, немов у жінку.

— Це дуже цікаво. Очевидно, в ньому є щось над­звичайн.

— Надзвичайного тільки те, що він справжній диявол. Вибачте, ваше преосвященство, але від цієї людини увірвався б терпець і в святого. Цьому важ­к повірити, але всі допити я мушу провадити сам, бо звичайний слідчий не витримав.

— Як це?..

— Трудно пояснити, ваше преосвященство, але ви б зрозуміли це, коли б хоч раз подивились, як він

поводиться під час допиту. Можна подумати, що слід­чи — злочинець, а він — суддя.

— Та що ж він може зробити такого жахливого? Хіба тільки не відповідати на запитання. Але в нього ж немає іншої зброї, крім мовчання.

— У нього ще є гострий, мов бритва, язик. Усі ми прості смертні, ваше преосвященство, майже всі у свій час робили помилки, і ніхто не хотів би, щоб про, них знав увесь світ. Така вже людська натура, і зовсім не приємно, коли маленькі грішки, що ти вчи­ни двадцять років тому, раптом хтось викопає і кине тобі в лице...

— То Ріварес довідався про якусь особисту таєм­ниц свого допитувача?

— Так. Бідолаха, ще бувши кавалерійським офі­церо, якось позичив невеличку суму з полкових коштів...

— Тобто вкрав громадські гроші, що були йому довірені, так?

— Звичайно, це вчинок негарний, ваше преосвя­щенств, але його друзі одразу ж внесли потрібну суму, і діло зам'яли. Він з хорошої родини і після того поводився бездоганно. Звідки Ріварес міг дові­датис про це, не уявляю, але перше, про що він по­ча говорити на допиті, був цей забутий скандал. Та ще при підлеглих. І з таким невинним виглядом, не­мо читав молитву. Звичайно, тепер про цю історію розповідають в усій окрузі. Якби ваше преосвящен­ств побували на такому допиті, ви б самі зрозуміли... В'язень навіть і не знав би. Ви могли б послухати з сусідньої...

Монтанеллі глянув на полковника з таким вира­зо на обличчі, який не часто можна було в нього побачити.

— Я служитель церкви, а не поліцейський шпи­гу,— промовив він,— і підслухування не входить у мої обов'язки.

— Я... я не хотів образити...

— Нам не варто більше розмовляти на цю тему. Якщо ви пришлете сюди в'язня, я поговорю з ним.

— Насмілюся поштиво порадити вашому преосвя­щенств не робити цього. Ця людина пропаща. Бу­л б набагато краще й безпечніше переступити на цей раз букву закону і спекатися його, поки він не наро-

бив іще більше лиха. Мені дуже ніяково, ваше прео­священств, наполягати на цьому після всього того, що ви говорили. Але все ж, кінець кінцем, я відпові­да перед монсиньйором легатом за спокій у місті.

— А я,— перебив його Монтанеллі,— відповідаю перед богом і його святістю за всі протизаконні вчин­к у моїй єпархії. Оскільки ви настоюєте, полковни­к, я мушу скористатися своїми привілеями, як кар­дина. Я нізащо не допущу, щоб у мирний час в цьому місті відбувся таємний військовий суд. Я прийму в'яз­н тут без свідків завтра о десятій годині ранку.

— Воля вашого преосвященства,— відповів полков­ни з похмурою поштивістю і пішов, бурмочучи сам до себе: "Щодо впертості, то вони один одному пара".

Він нікому не говорив про це побачення, поки не настав час зняти з ув'язненого кайдани і повести його до кардинала.

— Преосвященний син Валаамової ослиці,— жа­лівс полковник своєму пораненому племінникові,—

не тільки йде проти закону, а ще й дає змогу солда­та умовитися з Ріваресом та його друзями, щоб улаш­туват йому втечу по дорозі до палацу.

Увійшовши під посиленою охороною в кімнату, де Монтанеллі писав коло заваленого паперами сто­л, Овід раптом пригадав гарячий літній день, коли він перегортав купи проповідей у кабінеті, дуже схо­жом на цей. Як і тут, віконниці були причинені від сонця, а на вулиці кричав продавець: "Суниці! Суниці!"

Він сердито відкинув з очей волосся і примусив себе посміхнутися.

Монтанеллі підвів очі.

— Почекайте в прихожій,— сказав він варті.

— Вибачте, ваше преосвященство, — почав сержант притишеним голосом, видно, дуже схвильований,— але полковник вважає, що ув'язнений дуже небезпечний, і було б краще...

Очі Монтанеллі враз спалахнули вогнем.

— Почекайте в прихожій,— спокійно повторив він.

Зляканий сержант узяв під козирок і, щось вину­ват бурмочучи, вийшов із своїми людьми з кімнати.

— Прошу, сідайте,— сказав кардинал, коли двері

зачинились.

Овід мовчки послухався.

— Синьйоре Ріварес,— почав Монтанеллі після ко­ротенько паузи,— я хочу задати вам кілька питань

і був би дуже вам вдячний, коли б ви на них відпо­віл.

Овід посміхнувся.

— Останнім часом моя основна робота вислуху­ват запитання.

— І не відповідати на них? Так я принаймні чув. Але ті запитання вам ставили слідчі, що розглядають вашу справу, і їхній обов'язок — використати ваші відповіді як свідчення.

— А запитання вашого преосвященства?

В тоні запитання відчувалася прихована образа. Кардинал зрозумів це, але обличчя його не втратило серйозного і привітного виразу.

— Мої,— сказав він,— відповісте ви на них чи ні, лишаться між нами. Якщо вони стосуватимуться до ваших політичних таємниць, то, звичайно, ви не буде­т відповідати, а коли ні, то, хоч ми один одному зов­сі чужі люди, я все ж сподіваюсь од вас відповіді як особистої ласки.

— Я весь до п-п-послуг вашого преосвященства,— промовив Овід, злегка вклоняючись, але вираз його обличчя був такий, що у всякого відбило б охоту про в нього особистої ласки.

— Насамперед кажуть, ніби ви таємно переправ­лял в Папську область зброю. Що ви мали робити нею? — Уб-б-бивати щурів.

— Жахлива відповідь. Невже ви всіх своїх ближ­ні, що не поділяють ваших поглядів, вважаєте за щурів?

— Д-д-деяких з них.

Монтанеллі відхилився на спинку стільця і мовчки дивився на нього.

— Що це у вас з рукою? — несподівано спитав він.

Овід глянув на свою ліву руку.

— Давні сліди від зубів тих же щурів.

— т Вибачте, я говорю про другу руку. Там свіжа рана.

Ніжна й гнучка права рука Овода була вся в по­різа і саднах. Він підняв її.

Зап'ястя спухло, і на ньому виднівся великий чорний синець.

— А, це, як бачите, дрібниця,— сказав він.— Коли

мене брали під арешт, завдяки вашому преосвящен­ств (він знову злегка уклонився), один із солдатів

наступив на неї.

Монтанеллі взяв його руку й уважно глянув на неї.

— Але чому вона через три тижні має такий ви­гля? Вона вся запалена.

— Можливо, тиск кайданів не вплинув на неї ці­лющ.

Кардинал, нахмурившись, глянув на нього.

— Як, вони наділи вам кайдани на свіжу рану?

— 3-з-вичайно, ваше преосвященство! Навіщо ж тоді свіжі рани? Давні рани ні до чого, вони тільки болітимуть, а пекти як слід не будуть.

Монтанеллі ще раз допитливо глянув на нього, потім підвівся й висунув шухляду з медикаментами.

— Дайте руку,— сказав він.

Овід з нерухомим, мов камінь, обличчям простяг руку, і Монтанеллі, обмивши рану, обережно пере­'язав її. Очевидно, йому часто доводилось це ро.

— Я поговорю про кайдани,—промовив він.— А тепер я хотів би спитати у вас ще одно: що ви ду робити?

— Н-н-на це відповісти дуже легко, ваше прео­священств. Коли зможу, постараюсь утекти, а не по,— умру.

— Чому ж умрете?

— Бо якщо полковникові не пощастить добитися, щоб мене розстріляли, то мене вишлють на каторгу.

А для мене це те саме, бо з моїм здоров'ям я там не виживу.

Монтанеллі сперся рукою на стіл і мовчки думав. Овід не заважав йому. Він одхилився назад і, напівпримруживши очі, віддався приємному почуттю фі­зично полегкості після звільнення від кайданів.

— Припустімо,— знов почав Монтанеллі,— що вам пощастить утекти. Як ви житимете далі?

— Я вже казав вашому преосвященству. Уб-б-би-ватиму щурів.

— Убиватимете щурів. Значить, коли б я допоміг вам утекти — припустімо, що я міг би це зробити,— ви б використали свою волю на те, щоб сіяти насиль­ств й кровопролиття, замість боротися з ними.

Овід глянув на розп'яття, що висіло на стіні.

— "Не мир, а меч..." Як бачите, я потрапив до гар­ног товариства. Хоч мені особисто більше подоба пістолети.

— Синьйоре Ріварес,— промовив кардинал з непо­рушни спокоєм,— я вас не ображав і не говорив зне­важлив про ваші переконання або про ваших друзів. Можу я сподіватися такої чемності й від вас? Чи ви хочете мені довести, що атеїстові це не пристало?

— Ах, я й забув, що ваше преосвященство вважає чемність за одну з християнських чеснот. Я пригадую вашу проповідь, виголошену у Флоренції з приводу моєї суперечки з вашим анонімним захисником.

— Я саме хотів про це поговорити з вами. Чи не можете ви пояснити причину вашої особливої непри­язн до мене? Якщо ви просто обрали мене за зруч­ни об'єкт для своїх нападок — це зовсім інша річ. Ваші методи політичної полеміки — це ваша справа, та ми зараз і не говоримо про політику. Але тоді мені здавалося, що ви почуваєте до мене якусь особисту ненависть. А коли так, то я б дуже хотів знати, чи не заподіяв я вам коли-небудь якого зла?

Чи не заподіяв він якого зла!

Овід підніс до горла забинтовану руку.

— Мушу нагадати вашому преосвященству дещо із Шекспіра,—відповів він з коротким сміхом.—В од­ні з його п'єс є людина, яка не терпить звичайнісінь­ког невинного кота.