П'ять тижнів на повітряній кулі - Сторінка 28

— Нехай би він доніс нас до потічка, до колодязя: нам більше нічого і не треба! Адже харчів у нас досить, і з водою ми могли б, не засмучуючись, вичікувати хоча б і місяць. Але спрага — це жорстока річ.

Дійсно, виснажлива спрага пустелі, яка знаходиться весь час перед очима, діяла дуже пригнічуючи. Погляду абсолютно ні на чому було зупинитися: не тільки горбка, але навіть каменя не було видно кругом. Ці безмежні, рівні піски викликали відразу і доводили до хворобливого стану, що носить назву "хвороба пустелі". Незворушна блакить неба і жовтизна безкінечних пісків в врешті-решт наводили жах. Здавалося, сам спекотне повітря тремтить над розпеченій дочиста піччю. Ця спокійна безмежність приводила у відчай, вже не вірилося, що вона може змінитися будь-чим іншим: бо неосяжність — це своєрідно вічності.

Наші нещасні мандрівники, позбавлені в цю нестерпну спеку води, почали відчувати напади галюцинацій, очі їх широко розкрилися і стали каламутними.

З настанням ночі Фергюсон вирішив швидкою ходьбою побороти це небезпечний стан. Він мав намір походити кілька годин по піщаній рівнині не в пошуках чого-небудь, а просто заради самого руху.

— Ходімо зі мною, — умовляв він своїх супутників. — Повірте мені, це принесе вам користь.

— Для мене це неможливо, — відповів Кеннеді, — я не в силах зробити й кроку.

— А я вважаю за краще все-таки спати, — заявив Джо.

— Але сон і нерухомість можуть бути згубні для вас, друзі мої. Треба боротися з апатією. Ну, ходімо ж!

Але вмовити їх доктору так і не вдалося, і він відправився один. Ніч була зоряна, прозора, Фергюсон ослаб, і спочатку йти було важко — він відвик ходити. Але незабаром доктор відчув, що рух діє на нього благотворно. Він пройшов на захід кілька миль, і бадьорість вже почала було повертатися до нього, як раптом у нього закрутилася голова. Йому здалося, що під його ногами розкрилася прірва, коліна підгиналися, безмежна пустеля наводила жах. Фергюсон здавався собі математичної точкою, центром нескінченної окружності, тобто нічим. "Вікторії" в нічній темряві зовсім не було видно ... І ось Фергюсона, цього відважного, незворушного мандрівника, охопив непереборний страх. Він хотів було йти назад, але не міг; став кричати, — на його крик не відкликалася луна, і голос його загубився в просторі, як камінь, що впав в бездонну прірву. Один серед нескінченної пустелі, Фергюсон опустився на пісок і втратив свідомість ...

Опівночі Фергюсон прокинувся на руках свого вірного Джо. Стривожений тривалою відсутністю доктора, Джо кинувся розшукувати його по слідах, що ясно видрукувані на піску, і знайшов його в непритомності.

— Що з вами сталося, сер? — з тривогою запитав він, бачачи, що доктор приходить до тями.

— Нічого, любий Джо. Хвилинна слабкість, ось і все.

— Звичайно, сер, це дрібниці, але все-таки піднімайтеся, обіпріться на мене і ходімо до "Вікторії".

Доктор, спираючись на руку Джо, пішов назад по відтисненим на піску слідах.

— Як хочете, сер, а це необережно з вашого боку. Не можна так ризикувати, — почав Джо. — Вас, мабуть, могли і пограбувати, — додав він жартома. — Але давайте поговоримо серйозно.

— Говори, я тебе слухаю.

— Нам неодмінно треба щось придумати. Ми можемо протягнути лише якихось кілька днів, а там, якщо не подує вітер, ми загинули.

Доктор нічого не відповів.

— Треба, щоб хтось пожертвував собою для загальної користі, — продовжував Джо. — І найпростіше буде, щоб це зробив я.

— Що ти хочеш сказати? У тебе є який-небудь план?

— План мій дуже простий: я забираю з собою частину харчів і йду прямо вперед, поки куди-небудь не дійду, що має ж колись статися. Якщо ж в цей час подує сприятливий вітер, ви полетите, не чекаючи мене. А якщо я дійду до якогось селища, то за допомогою декількох арабських слів, які ви мені напишете на папірці, зумію змусити себе зрозуміти, і тут зможу доставити вам допомогу, або вже доведеться пожертвувати власною шкурою. Як ви знаходите мій план?

— Він божевільний, Джо, але я бачу в ньому твою чесну сміливу душу. Це неможливо, і ти не покинеш нас.

— Але треба ж, сер, врешті-решт спробувати що-небудь зробити. Вам же це анітрохи не може пошкодити, так як, повторюю, чекати мене не треба, а у мене, можливо, що-небудь та й вийде.

— Ні, Джо, ні! Ми не розлучимося, це ще додало б нам горя. Нам судилося потрапити в таке становище і, може бути, судилося вийти з нього. Отже, підкоримося долі і будемо чекати ...

— Нехай буде по-вашому, сер, але попереджаю: я даю вам день і більше чекати не буду. Сьогодні неділя, або, вірніше, понеділок, адже вже годину ранку ... Так ось, якщо у вівторок ми не рушимо, я відправлюся, — і вирішив я це остаточно. Доктор нічого не відповів. Незабаром вони підійшли до "Вікторії" і вляглися в кошику поряд з Кеннеді. Той не промовив ні слова, хоча і не спав.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Страшна спека. — Галюцинації. — Останні краплі води. — Ніч відчаю. — Спроба самогубства. — Самум. — Оазис. — Лев і левиця.

Прокинувшись наступного ранку, доктор, насамперед кинув погляд на барометр. Ртутний стовпчик майже не знизився. — Нічого нового, нічого, — пробурмотів він. Фергюсон вийшов з кошика і став дивитися на всі боки: та ж спека, та ж ясність неба, та ж невблаганна нерухомість повітря.

— Невже немає ні найменшої надії ?! — вигукнув він. Джо не озвався, він весь пішов у свої думки. Кеннеді піднявся зовсім хворим. Його збуджений стан не міг не викликати занепокоєння. Він жахливо страждав від спраги і насилу рухав розпухлим язиком і губами.

Залишалося ще кілька крапель води. Кожен знав про це, кожен думав про ці краплі, і кожного тягнуло до них, але ніхто не наважувався зробити перший крок.

Ці три супутників, ці троє друзів кидали один на іншого дикі погляди, — вони були охоплені тваринної жадібністю. Особливо сильно вона виявлялася у Кеннеді. Його могутній організм раніше інших змучився від нестерпних поневірянь. Весь день він був в якомусь маревному стані: ходив взад і вперед, щось хрипко вигукував, кусаючи собі кулаки, був близький до того, щоб розкрити собі вени і напитися власною кров'ю.

— "Країна спраги"! — кричав він. — Ні, вірніше буде назвати тебе "країною розпачу"!

Потім він впав у стан повної знемоги: чулося тільки дихання зі свистом, яке з шумом виривалось з його запечених губ.

Надвечір перші напади божевілля охопили і Джо. Нескінченна маса пісків раптом здалася йому величезним ставком з чистою, прозорою водою. Не раз нещасний кидався на розпечену землю, щоб напитися. Піднімався він з ротом, повним піску, і злобно кричав:

— Прокляття! Вода-то солона!

Після одного з таких нападів божевілля Джо, бачачи, що Фергюсон і Кеннеді лежать без руху, піддався непереборному бажанню випити останні, залишені про запас краплі води. Не в силах впоратися з собою, він підповз на колінах до кошика і, пожираючи божевільними очима пляшку з водою, схопив її і вп'явся в неї губами. В цю мить поруч з ним пролунали роздираючі душу крики:

— Пити! Пити!

Кеннеді підповзав до нього. Нещасний мисливець був жалюгідний, він на колінах, плачучи, благав Джо, який зі сльозами простягнув йому пляшку, і Кеннеді випив все, що було в ній, все до останньої краплі.

— Дякую, — пробурмотів він, але Джо не чув: він звалився на пісок поруч з шотландцем.

Як пройшла ця жахлива ніч — невідомо. Вранці нещасні стали відчувати, як під вогняними потоками сонця тіла їх мало-помалу зовсім висихають. Коли Джо хотів піднятися, йому це не вдалося. Він був уже не в силах здійснити свій план.

Джо озирнувся навколо. Доктор похмуро сидів в кошику; він схрестив на грудях руки і втупився безглуздими очима в одну точку. У Кеннеді вид був страшний: він мотав головою з боку в бік, як дикий звір у клітці. Раптом очі мисливця зупинилися на карабіні, приклад якого стирчав з-за борту кошика.

— Ах! — скрикнув він, піднімаючись з нелюдськими зусиллями, і поза себе, як божевільний, кинувся до карабіна, схопив його і приставив дуло до свого рота.

— Пане професоре! Сер! — з криком кинувся до нього Джо.

— Залиш мене! Забирайся! — хрипів шотландець. Між ними зав'язалася запекла боротьба.

— Пішов геть, або я тебе вб'ю! — задихаючись, повторював Кеннеді.

Джо щосили вчепився в нього. Вони боролися з хвилину; Фергюсон, здавалося, навіть не помічав їх. Під час цієї жорстокої сутички карабін раптово вистрілив. Почувши цей звук, доктор піднявся на повний зріст; він був схожий на привид. Раптом очі його ожили, він простягнув до горизонту руку і нелюдським голосом закричав:

— Там! Там! Ось там!

У його крику і жесті було стільки енергії, що Джо і Кеннеді відразу ж перестали боротися і обидва подивилися на Фергюсона.

Неосяжна рівнина хвилювалася, наче розлючена в бурю море. Хвилі піску вирували, а з південного сходу, обертаючись з неймовірною швидкістю, насувався колосальний піщаний стовп. В цю хвилину сонце сховалося за темною хмарою, величезна тінь від якої доходила до самої "Вікторії". Найдрібніші піщинки неслися з легкістю водяних бризок, і все це розбурхане море піску насувалося на них. Надія і енергія засвітилися в очах Фергюсона.

— Самум! — крикнув він,

— Самум! — повторив Джо, не розуміючи гарненько, що це означає.

— Тим краще, — закричав Кеннеді з шаленим відчаєм. — Тим краще! Ми загинемо!

— Тим краще, — повторив Фергюсон, — але тому, що ми будемо врятовані.

І він швидко почав викидати з кошика пісок, що служив баластом.

Врешті-решт його товариші зрозуміли, в чому справа; вони стали допомагати йому викидати пісок, а потім зайняли свої місця в кошику.

— Тепер, Джо, викину-но фунтів п'ятдесят твоєї руди, — скомандував доктор.

Джо не вагаючись зробив це, і все ж його кольнула миттєва біль жалю. "Вікторія" стала підніматися.

— Як своєчасно! — вигукнув доктор.

Самум дійсно наближався зі швидкістю блискавки. Ще трохи — і "Вікторія" була б розчавлена, порвана на шматки, знищена. Колосальний смерч вже наздоганяв її і обсипав градом піску.

— Ще викидай баласт! — крикнув доктор.

— Добре, — відгукнувся Джо, кидаючи на землю величезний шматок кварцу.

"Вікторія" швидко піднялася над смерчем і, підхоплена могутнім повітряним потоком, полетіла з неймовірною швидкістю над пінливим морем піску. Семюель, Дік і Джо мовчали. Оновлені бурхливим вихором, вони з надією дивилися вперед ...

О третій годині самум припинився.