П'ять тижнів на повітряній кулі - Сторінка 30

Адже ця назва загальна для всього тубільного населення, і, живучи в одному і тому ж кліматі, ці родинні племена, безсумнівно, засвоїли однакові звички і звичаї.

— Тьху! — вирвалося у Джо. — Втім, — заявив він, — в кінці кінців це зрозуміло. Якби у дикунів були смаки джентльменів, то в чому ж була б тоді різниця між тими і іншими? Вже ці ньям-ньям не змусили б себе просити: вони із задоволенням з'їли б сирий біфштекс, та й самого шотландця на додачу.

Після цих міркувань Джо відправився розкладати багаття, намагаючись робити їх якомога менше. На щастя, ця обережність виявилася зайвою, і всі троє по черзі чудово виспалися.

На наступний день погода нітрохи не змінилася — уперто тримався штиль. Повна нерухомість "Вікторії" говорила про відсутність навіть самого легкого вітерцю.

Фергюсон знову почав було турбуватися. "Якщо так буде і далі, мабуть, може не вистачити харчів, — думав він. — Невже, уникнувши смерті від спраги, ми загинемо від голоду? "

Але незабаром він піднісся духом, помітивши, що барометр став сильно падати, — це був явна ознака зміни погоди найближчим часом. І він вирішив не відкладаючи зайнятися всіма необхідними для польоту приготуваннями, щоб при сприятливих умовах негайно піднятися в повітря. Ящик для води, що живила пальник, і ящик для питної води — обидва були наповнені по вінця.

Потім Фергюсон зайнявся урівноваженням кулі, і Джо знову довелося пожертвувати порядною частиною свого скарбу. Однак разом з силами до нього повернулися його корисливі помисли, і він не відразу виконав наказ доктора. Але той пояснив йому, що "Вікторія" не в змозі підняти зайвого вантажу і, отже, треба вибирати між водою і золотом. Джо, нарешті, перестав коливатися і викинув з кошика на пісок значну кількість дорогоцінної руди.

— Ну, нехай же це золото дістанеться тим, хто зайде сюди після нас, — промовив Джо. — Ось, думаю, будуть здивовані-то, знайшовши багатство в такому місці!

— А що, якщо який-небудь вчений-дослідник наткнеться тут на ці камені? — сказав Кеннеді.

— Поза всяким сумнівом, дорогий Дік, що він буде дуже вражений і не забариться надрукувати про це цілі фоліанти, — відгукнувся доктор. — Ми ж в один прекрасний день можемо почути про чудесні поклади золотоносного кварцу, знайдені серед пісків Африки.

— І подумайте, все це буде справою рук Джо, — зауважив Кеннеді.

Думка, що він загадає загадку якомусь вченому, втішила Джо, і він навіть посміхнувся.

Весь наступний день доктор марно чекав зміни погоди. Температура підвищилася і, якби не густа тінь оазису, була б абсолютно нестерпною. Термометр показував 149. Це була найвища температура, зафіксована досі Фергюсоном. Повітря здавалася вогняною завісою.

Увечері Джо знову розклав для безпеки багаття, і під час вахт доктора і Кеннеді не відбулося нічого нового. Але близько трьох годин ранку, коли чергував Джо, температура раптово знизилася, небо затягло хмарами, стало темно.

— Вставайте! Вставайте! — крикнув Джо своїм товаришам. — Піднімається вітер!

— Нарешті! — вигукнув доктор, дивлячись на небо. — Буря наближається! Швидше на "Вікторію"!

Дійсно, не можна було втрачати ні хвилини. Під натиском урагану "Вікторія" зовсім пригнулась до землі, і її кошик волочився по піску. Якби випадково з нього вивалилася частина баласту, куля могла б зовсім зникнути. Прудконогий Джо помчав до кошика і вхопився за нього. У цей час сама куля майже лягла на землю, ризикуючи порвати свою оболонку.

Доктор зайняв своє звичне місце, запалив пальник і наказав скинути зайвий баласт.

Подорожні в останній раз глянули на дерева, що гнулись до землі під напором бурі, оазис і, підхоплені на висоті двохсот футів східним вітром, зникли в нічному мороці.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Поява рослинності. — Фантастична ідея французького письменника. — Чудова країна. — Царство Адамауа. — З'єднання досліджень Спіка і Бертона з дослідженнями Барта. — Гори Атлантики. — Річка Бенуе. — Місто Йола. — Гора Бажеле. — Гора Мендіф.

Мандрівники мчали надзвичайно швидко. Та вони і жадали покинути Сахару, яка ледь не стала для них фатальною.

Близько чверті десятого ранку вони стали помічати подекуди траву, що пробивається крізь пісок. Ця трава говорила їм, як колись Христофору Колумбу, про близькість землі; зелені паростки боязко визирали з-за каменів, які скоро змінилися скелями в цьому океані піску. На горизонті з'явилися хвилясті обриси ще не високих пагорбів. Їх силуети розпливалися в тумані. Тяжка одноманітність пустелі стала зникати.

Доктор із захопленням вітав цей новий край і готовий був, як моряк на вахті, крикнути: "Земля! Земля! "

Через годину перед очима мандрівників стала проноситься місцевість, ще дуже дика, але вже не така плоска і оголена; на сірому небі навіть вимальовувалися обриси дерев.

— Що ж — значить, ми вже в більш-менш цивілізованій країні? — запитав мисливець.

— У цивілізованій! — вигукнув Джо. — Та що ви, містере Дік. Ми ще не бачимо жодного жителя.

— Але при тій швидкості, з якою мчить наша "Вікторія", ми скоро їх побачимо, — зауважив Фергюсон.

— А скажіть, містер Семюель, ми все ще летимо над країною негрів?

— Так, Джо, і будемо летіти над нею, поки не доберемося до арабів.

— До арабів, сер? Справжніх арабів з верблюдами?

— Ні, без верблюдів: ці тварини тут рідкісні, вірніше сказати, — майже невідомі. Зустріти їх можна тільки піднявшись на кілька градусів на північ.

— Це прикро.

— А чому, Джо?

— Та тому, що при протилежному вітрі можна було б ними користуватися.

— Яким же чином?

— Мені, сер, зараз прийшла в голову ось яка думка: що, якщо впрягти в нашу "Вікторію" цих самих верблюдів і змусити їх тягти нас? Що ви на це скажете?

— Бідний мій Джо, знаєш, твоя ідея не нова. Її вже використав один дотепний французький письменник, Мері, — правда, в романі. Герої цього роману запрягають в свою кулю верблюдів, які і тягнуть її. Раптом, звідки не візьмись, з'являється лев. Він пожирає верблюдів, проковтує канат і, потрапивши таким чином в полон, примушений сам тягти кулю. Сам бачиш, наскільки все це фантастично і як мало тут спільного з нашим способом пересування.

Джо був трохи принижений, дізнавшись, що його блискуча ідея була вже випереджена; він став ламати собі голову над тим, який же дикий звір міг би в свою чергу зжерти лева. Ні до чого не додумавшись, він знову став розглядати місцевість, яка проносилась під ними. Він побачив середньої величини озеро. Його обступали пагорби, які ще не можна було назвати горами. Між цими пагорбами звивались багато родючих долин з непрохідними хащами найрізноманітніших дерев; над ними панував елаіс, листя якого в довжину досягають п'ятнадцяти футів, а стовбур усіяний гострими шипами; бомбакс віддавав вітрам, що пролітали повз тонкий пух свого насіння; сильний аромат пандануса, цієї арабської "Кендо", наповнював пахощами повітря і доходив навіть до тієї зони, де проходила "Вікторія"; динне дерево з долоне подібним листям, суданська ліщина, баобаб, бананове дерево доповнювали цю розкішну флору тропічних країн.

— Що за чудовий край! — вигукнув доктор.

— А ось вже з'явилися тварини, — оголосив Джо, — значить, тут недалеко і люди.

— Ах, які чудові слони! — закричав Кеннеді. — Чи не можна мені пополювати трохи?

— Ну, скажи на милість, Дік, як же при такому сильному повітряному перебігу нам можна зупинитися? Ні, дорогий мій, тобі доведеться виносити муки Тантала. Потім надолужиш згаяне.

І справді, було від чого розігратися уяві мисливця! У Діка серце калатало в грудях і пальці мимоволі стискали ствол карабіна.

Фауна цього краю не поступалася його флорі. Дикі бики потопали в густій, високій траві, звідки їх ледь було видно. Слони величезного зросту, сірі, чорні, жовті, як вихор проносилися по лісу, все ламаючи, знищуючи і спустошуючи на своєму шляху. По лісистих схилах пагорбів шуміли водоспади, скидаючи свої води. У них шумно купалися гіпопотами, а по берегах валялися, виставляючи своє кругле вим'я, повне молока, рибоподібні ламантини до двадцяти футів завдовжки. Це був рідкісний звіринець у грандіозній оранжереї, де безліч різноманітних птахів, пурхаючи серед тропічної рослинності, переливалося тисячами кольорів.

По цьому казковому багатстві природи доктор здогадався, що вони линуть над царством Адамауа.

— Ми йдемо по слідах сучасних відкриттів, — сказав він. — Я продовжую шлях, перерваний іншими мандрівниками; щаслива доля привела нас сюди. Друзі мої, ми зможемо пов'язати праці капітанів Бертона і Спіка з дослідженнями доктора Барта; ми покинули англійців, щоб зустрітися з гамбургцем, і скоро ми досягнемо межі, до якої дійшов цей відважний вчений.

— Мені здається, — сказав Кеннеді, — що між землями, які описані цими двома вченими, лежить широкий простір, судячи з шляху, нами проробленому.

— Його величину неважко обчислити. Візьми карту і поглянь на довготу південного краю озера Укереве, досягнутого Спіком.

— Вона знаходиться приблизно на тридцять сьомому градусі.

— А де розташоване місто Йода, над яким ми пролетимо сьогодні ввечері? Це якраз та точка, до якої дійшов Барт.

— Приблизно на дванадцятому градусі.

— Значить, різниця становить двадцять п'ять градусів; в кожному шістдесят миль, тобто всього тисяча п'ятсот миль.

— Непогана прогулянка, — вставив Джо, — для людей, які йдуть пішки.

— Однак вона буде зроблена. Лівінгстон і Моффат йдуть углиб континенту; озеро Ньяса, яке вони відкрили, лежить не дуже далеко від озера Танганьїка, відкритого Бертоном; до кінця століття ці величезні простори будуть, звичайно, досліджені. — Доктор додав, поглянувши на компас: — Як шкода, що вітер відносить нас на захід; я хотів би піднятися на північ.

Після дванадцятигодинного перельоту "Вікторія" була біля кордону Судану. Перші тубільці, яких побачили мандрівники, були араби племені Шуа, що кочують тут зі своїми стадами. Величезні вершини гір Атлантики височіли на горизонті. На ці гори, передбачувана висота яких була близько двох тисяч шестисот метрів, не ступала ще нога європейця. По їх західному схилу спрямовуються в океан всі річки цієї частини Африки. Гори Атлантики — це місцеві Місячні гори.

Нарешті, перед очима наших повітроплавців з'явилася справжня велика річка, і по величезних людських мурашниках, що розташувалися вздовж її берегів, доктор визнав в ній одну з великих приток Нігеру — Бенуе, той самий, який тубільці називають "джерелом вод".— Знаєте, друзі мої, — сказав доктор, — ця річка стане коли-небудь природним шляхом сполучення з внутрішнім Суданом.