П'ять тижнів на повітряній кулі - Сторінка 29

Пісок, осідаючи, утворив незліченні горбки. В небі знову запанувала цілковита тиша. "Вікторія" зупинилася. Мандрівники побачили попереду зелений острів, що піднімався з океану пісків, — оазис.

— Вода! Там вода! — закричав доктор. В ту ж мить він відкрив верхній клапан, випустив частина водню, і "Вікторія" тихенько спустилася в двохстах кроках від оазису.

За чотири години повітроплавці покрили відстань в двісті сорок миль. Кошик завантажили, і Кеннеді в супроводі Джо скочив на землю. — Беріть ваші гвинтівки! — крикнув Фергюсон. — Та дивіться, будьте обережнішими.

Дік кинувся за своїм карабіном, а Джо схопив одну з рушниць. Швидко помчали вони до дерев і миттю опинилися під свіжою зеленню, що сповіщала їм про велику кількість дорогоцінної вологи. У своєму збудженому стані вони не звернули уваги на свіжі сліди, що виднілися там і сям.

Раптом в кроках двадцяти від них почулося гарчання.

— Це лев, — промовив Джо.

— Тим краще! — вигукнув роздратований мисливець. — Будемо битися. О, сили знайдуться, якщо потрібно тільки битися.

— Обережніше, містер Дік, обережніше. Пам'ятайте, що від життя одного з нас залежить життя всіх.

Але Кеннеді пропустив ці слова повз вуха, він уже мчав уперед, тримаючи в руках заряджений карабін, мчав з палаючим поглядом, страшний у своїй відвазі. Під однією з пальм стояв величезний лев з чорною гривою, готовий щохвилини кинутися на свою жертву. Помітивши мисливця, лев зробив страшний стрибок, але, перш ніж він торкнувся землі, куля вразила його прямо в серце. Він впав мертвий.

— Ура! ура! — закричав Джо.

Кеннеді кинувся до колодязя, ковзав по вологим сходам, припав до джерела і жадібно почав пити свіжу, холодну воду. Джо наслідував його приклад, і деякий час нічого не було чутно, крім булькання і ляскання язиків — звуків, що випускаються тваринами, коли вони втамовують свою спрагу.

— Будемо розсудливі, містер Дік, — важко дихаючи, промовив Джо, — як би ми не перехопили через край.

Але Дік, нічого не відповідаючи, занурював у воду голову і руки і все продовжував пити; він немов сп'янів.

— А містер Фергюсон ... — почав Джо.

Ім'я це миттєво привело в себе Кеннеді. Він зараз же наповнив водою принесену з собою пляшку і кинувся вгору по сходах. Але яке ж було його здивування, коли він побачив, що якесь величезне темне тіло закриває вихід з колодязя. Обидва вони, Кеннеді і Джо, що йшов за ним подалися назад.

— Та ми замкнені! — закричав Джо.

— Просто неймовірно, що б могло це означати? Не встиг Дік договорити ці слова, як жахливе гарчання показало їм, з яким новим страшним ворогом їм доведеться мати справу.

— Ще лев! — закричав Джо.

— Ні, не лев, це левиця. Ах, проклята тварюка! Почекай же! — крикнув мисливець, знову поспішно заряджаючи свій карабін. Він вистрілив, і тварина зникла ...

— Вперед! — скомандував Кеннеді.

— Ні, містер Дік, не треба поки виходити. Ви ж цю саму левицю не вбили наповал, а то б вона впала сюди Тепер вона, видно, чекає, щоб накинутися на першого, хто покажеться, і тоді вже йому капут.

— Але як же бути? Треба ж вийти. Та й Семюель нас чекає.

— Треба нам заманити сюди цього звіра, — відповів Джо. — Візьміть мою рушницю, а мені дайте ваш карабін.

— Що ти задумав?

— Ось побачите.

Джо скинув свою полотняну куртку, вдягнув її на ствол карабіна і у вигляді приманки виставив в отвір колодязя. Розлючена левиця накинулася на куртку, а Кеннеді зараз же вистрілив і роздробив їй плече. Левиця з риком, покотилася по сходах, перекинувши Джо, якому вже здавалося, що в нього встромлюють величезні левові кігті ... але раптом пролунав новий постріл, і в отворі колодязя з'явився Фергюсон з рушницею, яка ще димілась в руках.

Джо швидко піднявся, перескочив через труп левиці і, вибігши по сходах, подав доктору пляшку, повну води. Піднести цю пляшку до губ і наполовину спорожнити її було для Фергюсона справою однієї миті. І три мандрівника від щирого серця дякували провидіння, яке таким чудесним чином врятувало їх.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Прекрасний вечір. — Джо готує. — Про сире м'ясо. — Випадок з Джеймсом Брюсом. — Бівуак. — Мрії Джо. — Барометр падає. — Барометр знову піднімається. — Приготування до відльоту. — Ураган.

Після ситного обіду, запитому чималою кількістю чаю і грогу, наші мандрівники провели чудовий вечір під свіжим зеленим листям мімоз.

Кеннеді в усіх напрямках обійшов маленький оазис, оглянувши, здається, всі його кущі. Безсумнівно, вони троє були єдиними живими істотами в цьому земному раю. Розтягнувшись на своїх ліжках і забувши про перенесені муки, вони провели спокійну ніч.

На наступний день, 7 травня, сонце сяяло у всій своїй красі, але пекучі промені його не могли проникати крізь густе листя. Їстівні припаси ще були у мандрівників в достатній кількості, і доктор вирішив чекати в оазисі сприятливого вітру.

Джо вийняв з кошика "Вікторії" свою похідну кухню і з захопленням зайнявся всілякими кулінарними приготуваннями, витрачаючи при цьому воду з безтурботним марнотратством.

— Яка дивна зміна горя і радощів! — вигукнув Кеннеді: — Після таких поневірянь — достаток! Після злиднів — розкіш! А я-то! Як був я близький до божевілля!

— Так, дорогий мій Дік, — заговорив доктор, — якби не Джо, тебе не було б з нами і ти вже не міг би філософствувати про непостійність всього земного.

— Спасибі дорогий друг! — вигукнув Дік, простягнувши руку Джо.

— Нема за що, — відповів той. — Коли-небудь розрахуємося. Втім, вже краще б такого випадку не представлялося.

— А все-таки люди жалюгідні, — зауважив лікар. — Падати духом через таку дрібницю!

— Ви хочете сказати, сер, що обходитися без води — це дрібниця? — запитав Джо. — Але, видно, ця сама вода вже дуже необхідна для життя.

— Безсумнівно, Джо: люди можуть переносити голод довше, ніж спрагу.

— Вірю. Так, крім того, голодна людина може їсти все, що їй попадеться під руку, навіть собі подібну, хоч, мабуть, від такої закуски її довго буде каламутити.

— Мабуть, дикуни з цього приводу не дуже розбірливі, — вставив. Кеннеді.

— Але на те вони і дикуни, які звикли їсти сире м'ясо. Ось вже, можна сказати, мерзенний звичай!

— Так, це так огидно, що ніхто не хотів вірити першим мандрівникам по Африці, коли вони розповідали, що тубільні племена харчуються сирим м'ясом, і ось тоді з Джеймсом Брюсом стався дивний випадок.

— Розкажіть, сер. У нас є час слухати, — сказав Джо, з насолодою розтягнувшись на вологій траві.

— Охоче. Джеймс Брюс був шотландець з графства Стерлінг. Він теж шукав витоки Нілу і з тисяч сімсот шістдесят восьмого по тисяча сімсот сімдесят другий рік подорожував по Абіссінії. Він проник всередину країни до озера Тана і потім повернувся в Англію. Опис своєї подорожі Брюс опублікував тільки в тисяча сімсот дев'яностому році. До його розповідей поставилися з недовірою — ймовірно, і наші будуть зустрінуті з таким же недовір'ям. Побут племен, що населяють Абіссінію, так різко відрізнявся від англійського, що розповідь Брюса було прийнято за порожні вигадки. Між іншим, автор стверджував, що населення Абіссінії їсть м'ясо в сирому вигляді. Ця подробиця обурила всіх. Говорили, що автор має повну можливість брехати скільки душі завгодно, — адже ніхто його перевірити не може. Брюс був дуже хоробрий і дуже запальний. Недовіра до його слів виводила його з себе. Одного разу якийсь шотландець став жартувати в його присутності, в одній з единбурзьких віталень, щодо "домислів" мандрівника, який запевняє, що в Абіссінії їдять сире м'ясо. На закінчення він рішуче заявив, що такий звичай — щось неймовірне і неможливе. Брюс, не кажучи ні слова, вийшов і через деякий час повернувся з сирим біфштексом, посипаним сіллю і перцем по-африканськи. "Пане, — сказав він шотландцеві, — засумнівавшись в існуванні звичаю, який я описую, ви завдали мені образу. Вважаючи цей звичай неможливим, ви помилилися. І щоб довести це всім, ви з'їсте цей біфштекс в сирому вигляді або відповісте мені за ваші слова". Шотландець злякався — і підкорився. Треба було бачити його гримаси! Коли він з'їв біфштекс, Джеймс Брюс зауважив: "Припустимо, що я розповів небилицю, але принаймні ви не станете стверджувати, ніби вона неможлива".

— Молодець Брюс, — сказав Джо. — Якщо шотландець захворів нетравленням шлунка, так йому і треба. І якщо хто-небудь, коли ми повернемося до Англії, засумнівається в наших оповіданнях ...

— Що ж ти тоді зробиш, Джо?

— Я змушу його з'їсти шматок нашої "Вікторії" без солі і без перцю.

Всі посміялися винахідливості Джо.

День пройшов в приємних розмовах. Разом з силами поверталася надія, а з нею мужність. Пережите стиралось з пам'яті і поступалося місцем думкам про майбутнє з провідницькою швидкістю.

Джо заявив, що хотів би ніколи не розлучатися з цим чарівним куточком. Це було саме те царство, про яке він завжди мріяв. І відчуває він себе тут зовсім як вдома. На його прохання доктор визначив місцезнаходження оазису, і Джо з пресерйозним видом заніс в свою дорожню записну книжку: 15 ° 43 ' східної довготи і 8 ° 32' північної широти.

Що стосується Кеннеді, то він шкодував лише про одне — що не може пополювати в цьому маленькому лісі. На його думку, тут явно бракувало диких звірів.

— Але ти щось вже дуже забудькуватий, дорогий мій Дік, — заперечив доктор. — А цей лев, а левиця?

— Ну що там! — промовив Джо зі звичайним презирством справжнього мисливця до вбитого звіра. — А до речі, знаєте, присутність в тутешньому оазисі цієї пари левів, мабуть, може свідчити про близькість родючих місць.

— Твоє припущення не надто вагоме, — зауважив доктор — Ці звірі, гнані голодом і спрагою, часто пробігають дуже великі відстані. І в наступну ніч нам потрібно бути насторожі і навіть розкласти кілька багать.

— У таку-то спеку? — вигукнув Джо. — Зрозуміло, якщо це необхідно, сер, то, звичайно, буде зроблено; але мені, зізнатися, шкода спалювати цей чудовий лісок, що дав нам стільки хорошого.

— Так, треба бути якомога обережнішими, щоб не спалити його, — сказав доктор, — нехай і інші скористаються коли-небудь цим притулком серед пустелі.

— Вже ми подбаємо про це, сер. А ви думаєте, що цей оазис відомий кому-небудь?

— Звичайно, це місце стоянки караванів, що йдуть в Центральну Африку, і напевно можу сказати, що зустріч з ними тобі, Джо, була б не дуже до вподоби.

— Та хіба тут також зустрічаються ці жахливі ньям-ньям?

— Без сумніву.