П'ять тижнів на повітряній кулі - Сторінка 41

Деякі з них так заросли травою, що здалеку справляли враження огрядних лугів. Це був шлях, пройдений Бартом, коли він спустився вниз по річці до Тімбукту. Нігер, в цьому місці досягаючи вісімсот футів ширини, протікав серед берегів, які рясно поросли всілякими видами хрестоцвітих і тамаринд. У густій траві стрибали, занурюючи в неї кільчасті роги, стада газелей, а алігатори підстерігали їх. Довгі низки віслюків і верблюдів, навантажених товарами, тяглися по дорогах серед чудових дерев. Скоро за закрутом річки з'явилися розташовані амфітеатром низькі будиночки. На їх даху і терасах було навалено скошене сіно.

— Це Кабар, порт Тімбукту! — весело закричав доктор. — А до самого міста, мабуть, не буде і п'яти миль.

— Значить, ви задоволені, сер? — запитав Джо.

— Я в захваті, мій милий!

— Чудово! Значить, все на краще.

Дійсно, о другій годині дня столиця пустелі, таємничий Тімбукту, який мав у минулі часи, як колись Афіни і Рим, свої школи вчених і свої кафедри філософів, розвернувся перед поглядами повітроплавців.

Тут Фергюсон, стежачи за картою, накресленій власноруч доктором Бартом, переконався, наскільки вона була точна. Місто це являє собою величезний трикутник, як би накреслений на безмежних білих пісках. Вершина його спрямована на північ і врізається в пустелю. Навколо — нічого, крім диких злаків, карликових мімоз і хирлявого чагарнику.

Саме місто з висоти пташиного польоту представлялось купою кульок і кубиків. Вулиці були досить вузькі. Їх обрамляли одноповерхові квадратні будинки з необпаленої цегли і очеретяні хатини з загостреними солом'яними дахами. На терасах будинків там і сям було видно що лежать в недбалих позах люди в яскравому одязі, з списами або мушкетами в руках. В цей час на вулицях не було жінок.

— А кажуть, що вони тут дуже красиві — зауважив лікар. — Бачите — продовжував він, — три вежі на трьох мечетях. Це майже все, що залишилося від колишньої величі Тімбукту. У вершині трикутника височіє мечеть Сонкоре, оточена галереями. які покояться на аркаді досить чистих ліній; трохи далі, біля кварталу Сан-Гунга, мечеть Сіді-Ягія і кілька двоповерхових будинків. Не шукайте ні палаців, ні пам'ятників. Тутешній шейх — всього-на-всього купець і його царське житло — тільки контора.

— Мені здається, — сказав Кеннеді — що я бачу напіврозвалені кам'яні стіни.

— Вони були зруйновані фулахами у тисяча вісімсот двадцять шостому році, тоді місто було на одну третину більше. Тімбукту з одинадцятого століття був для всіх жаданою здобиччю і по черзі належав туарегам, сонгаї, марокканцям і фулахам. Так, цей колись великий центр цивілізації, де в шістнадцятому столітті вчений Ахмед-Баба володів бібліотекою в тисячу шістсот рукописів, тепер не що інше, як торговий склад Центральної Африки.

Місто справді здавалося занедбаним. На ньому лежав відбиток неохайності, як на всіх містах, що відживають свій вік. На околицях нагромадилися величезні купи сміття; вони височіли як пагорби — єдині в цій рівній місцевості, якщо не брати до уваги пагорб, який стояв в центрі ринкової площі.

Коли "Вікторія" проносилася над містом, в ньому почався рух, забили навіть барабани. Але навряд чи останній зубожілий місцевий вчений мав час дослідити нове дивовижне явище. Повітроплавці, підхоплені могутнім вітром пустелі, вже мчали над звивистими берегами Нігеру, і незабаром місто Тімбукту став одним з їх швидкоплинних подорожніх вражень.

— Куди ж тепер занесе нас доля? — задумливо промовив доктор.

— Добре, якщо б на захід — зауважив Кеннеді.

— Ось як! — вигукнув Джо. — А що стосується мене, то, якщо б довелося повернутися тим же шляхом на Занзібар і навіть летіти через Атлантичний океан до Америки — це нітрохи мене б не злякало.

— Але, бач, Джо, перш за все треба мати можливість це зробити — заперечив Фергюсон.

— А чого нам, містер Семюель, не вистачає для цього?

— Газу, мій милий. Підйомна сила нашої "Вікторії" помітно слабшає. І треба дуже дбайливо ставитися до водню, щоб нам його вистачило до узбережжя океану. Мені доведеться навіть почати викидати баласт. Як видно, ми стали дуже важкі.

— Ось що значить, містер Семюель, нічого не робити! — вигукнув Джо. — Лежиш собі цілими днями в гамаку, як нероба, ну, мимоволі почнеш жиріти і додавати у вазі. Коли ми повернемося, всі знайдуть, що ми неможливо розтовстіли.

— Так, можна сказати, роздуми, гідні Джо, — відгукнувся мисливець. — Але почекай, друже мій, ще невідомо, що буде попереду. Ми далеко ще не у мети ... А скажи, Семюель, в яку точку узбережжя ми, по-твоєму, потрапимо?

— Дуже важко відповісти тобі на це, Дік. Адже ми знаходимося у владі дуже непостійних вітрів. Скажу одне: я був би щасливий, якби вдалося спуститися між Сьєрра Леоне та Портендіком. Там ми знайшли б друзів.

— Приємно було б потиснути їм руки, — промовив Дік. — Ну, а в дану хвилину ми летимо в потрібному напрямку?

— Не зовсім, Дік, не зовсім. Поглянь на стрілку компаса — нас зараз несе на південь, і ми піднімаємося до витоків Нігеру.

— Який був би прекрасний випадок відкрити ці самі витоки, якби, на жаль, їх уже не відкрили до нас, — втрутився Джо. — А що, ніяк не можна, містер Семюель, відкрити ще якісь його витоки?

— Ні, Джо. Але заспокойся, — я сподіваюся, ми не залетимо так далеко.

При настанні ночі доктор скинув останній баласт, і "Вікторія" піднялася. Але незабаром пальник при повному полум'ї ледь був в змозі підтримувати її на одній і тій же висоті. У цей час "Вікторія" перебувала в шестидесяти милях на південь від Тімбукту, а на наступний ранок вона вже була на берегах Нігеру, недалеко від озера Дебо.

РОЗДІЛ СОРОКОВИЙ

Занепокоєння доктора Фергюсона. – Впертий потік повітря на південь. — Хмара сарани. — Місто Дженне. — Столиця Сегу. — Зміна вітру. — Жаль Джо.

У тому місці, де опинилася "Вікторія", русло Нігеру було розділене великими островами на дрібні рукави з дуже швидкою течією. На одному з островів мандрівники побачили кілька хатин пастухів, але зробити точні зйомки цих місць було неможливо, бо швидкість, з якою мчала "Вікторія", все зростала. На жаль, її відносило на південь, і вона за яких-небудь кілька хвилин промчала над озером Дебо.

Фергюсон, розширюючи, наскільки міг, водень, шукав на різних висотах інші струми в атмосфері, але не знаходив їх і незабаром відмовився від цього маневру, який викликав посилений витік газу, який просочувався через зношені стінки аеростата.

Доктор не говорив ні слова, але дуже переживав. Впертий потік повітря відхиляє кулю на південь і руйнує всі його плани. Він тепер вже не знав, на кого і на що розраховувати. Якщо вони не доберуться до англійських чи французьких володінь, що буде з ними серед дикунів, які спустошують узбережжя Гвінеї? Як дочекатися там судна, на якому вони могли б повернутися в Англію? А цей вітер безсумнівно мчав їх до країни Дагомеї, мешканці якої відрізнялися особливою дикістю; султан, — а в його руки вони повинні були неминуче потрапити, — мав звичку під час народних свят приносити в жертву тисячі людей. Там, звичайно, їх чекає неминуча загибель. З іншого боку, "Вікторія" все більше видихалася, і доктор відчував, що скоро вона остаточно здасть.

Тим часом погода неначе стала прояснюватися, і у Фергюсона з'явилася було надія на те, що з припиненням дощу можуть настати зміни в повітряних потоках.

Раптом зауваження Джо повернуло його до сумної дійсності.

— Ну ось, — промовив той, — дощ знову посилився, і на цей раз. судячи з хмарі, що наближається, це вже буде справжній потоп.

— Як? Знову насувається хмара? — вигукнув доктор.

— Та ще й яка! — відгукнувся Кеннеді.

— Можу сказати, що подібної хмари я в житті не бачив, — додав Джо, — краї її якось витягнуті, немов по шнуру.

— А я вже було стривожився, — сказав Фергюсон, відкладаючи в сторону зорову трубу, — це зовсім не дощова хмара.

— Що ж це таке? — здивувався Джо.

— Це хмара, але хмара сарани.

— Сарани! — вигукнув Джо.

— Так, це мільярди сарани, що як смерч, проносяться над краєм. І горе йому, якщо вона тут сяде, — все піддасться спустошенню.

— Хотілося б мені на це подивитися! — заявив Джо.

— Стривай, мій милий, хвилин через десять хмара нас наздожене, і ти побачиш все це на власні очі.

Фергюсон мав рацію: темна щільна хмара в кілька миль довжиною вже наближалася з оглушливим шумом, кидаючи на землю величезну тінь; це була незліченна орда сарани. Кроків за сто від "Вікторії" вся ця маса опустилася на квітучий яскраво-зелений край. Через якихось чверть години сарана піднялася і понеслась далі, а аеронавти встигли ще побачити здалеку абсолютно голі кущі, дерева і немов скошені луки. Можна було подумати, що раптово настала зима скувала землю і зробила її безплідною.

— Ну, що ти скажеш, Джо? — звернувся до нього Фергюсон.

— Що я скажу, містер Семюель? Що це дуже цікаво і в той же час дуже природно.

— Це жахливий дощ, страшніше зливи і навіть граду, — зауважив Кеннеді.

— Від сарани немає ніякого порятунку, — сказав Фергюсон. — Бували випадки, коли мешканці запалювали ліси і навіть хлібні поля, щоб зупинити рух цих комах, але тут перші ряди кидалися в огонь, гасили собою пожежу, а потім вся маса сарани непереборно рухалася вперед. Добре ще, що в цих країнах жителі винагороджують себе за таке спустошення тим, що ловлять цю саму сарану в великій кількості і з задоволенням поїдають її.

— Це, мабуть, ті ж креветки, але тільки крилаті. Шкода, що мені не вдалося спробувати їх: треба все знати, — промовив Джо.

До вечора внизу стали проноситься більш топкі місця, ліси змінилися окремими групами дерев, по берегах Нігеру можна було розрізнити тютюнові плантації і болота, порослі густою травою. Незабаром на великому острові з'явилося місто Дженне з двома вежами глиняній мечеті; від мільйонів ластівчиних гнізд, що обліпили міську стіну, йшов жахливий сморід. Між будинками тут і там височіли вершини баобабів, мімоз і фінікових пальм. Хоча була вже ніч, але в місті панувало велике пожвавлення. Дженне — жвавий торговий центр. Він постачає всім необхідним Тімбукту. Човни по Нігеру і каравани по тінистих дорогах перевозять туди всі вироби місцевої промисловості.

— Якщо б це не затягувало нашої подорожі, — сказав доктор, — я спробував би спуститися в це місто.