П'ятнадцятирічний капітан - Сторінка 17

- Жуль Верн -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Чого корабельний кок приходив на корму? Може, він зацікавлений у тому, щоб і другий компас вийшов з ладу? Дік Сенд не міг цього зрозуміти. Невже Негору не бажав — як бажали всі пасажири "Пілігрима"— чимшвидше дістатися до американського берега?

Коли юнак розповів про цей випадок місіс Уелдон, та сказала, що хоч вона не дуже довіряє Негору, однак не має поважних підстав підозрювати його в якихсь злочинних замірах.

І все ж, про всяк випадок, Дік Сенд установив за коком пильний нагляд. Але португалець пам'ятав заборону молодого капітана і більше не потикався на корму, де йому не було чого робити. До того ж, Дінго переселили на корму, а кок не наважувався підходити до пса.

Буря не влягалась цілісінький тиждень. А барометр і далі падав. З 14 по 26 березня вітер жодного разу не вщух так, щоб можна було знову поставити вітрила. "Пілігрим" утікав од бурі на північний схід зі швидкістю щонайменше двісті миль на добу, а земля не з'являлася. Тим часом ця земля — американський континент — простяглася, мов велетенський бар'єр, між Тихим і Атлантичним океанами в секторі понад сто двадцять градусів; її неможливо було минути.

Дік Сенд питав себе подумки, чи він, бува, не збожеволів, не допустився ненароком жахливої помилки, через яку "Пілігрим" ось уже стільки діб іде неправильним курсом. Але ж ні, він не міг так помилитися. Сонце, хоч і приховане туманами, щоранку сходило [96] перед носом судна і щовечора заходило за кормою. То що — земля взагалі десь зникла? Куди ж поділась оця Америка, об яку міг би навіть розбитися "Пілігрим"? До Північної чи то до Південної — адже всього можна було сподіватись у цьому хаосі,— а до якоїсь із Америк судно неодмінно та мало пристати. Що ж трапилося під час цієї страшної бурі? І що коїлося далі, коли берег — їхній порятунок або загибель! — ніяк не з'являвся? Чи не слід припустити, що компас показує не той напрямок, а перевірити нема за чим — адже другий компас розбився. Дік Сенд чимдалі дужче побоювався, що так воно і є, бо тільки цим можна пояснити зникнення цілого материка.

Коли юнак не стояв за стерном, він уважно вивчав карту. Та хоч як пильно він вдивлявся, карта не давала відповіді на загадку, яку загадав йому Негору.

А 26 березня, близько восьмої години ранку, сталася надзвичайно важлива подія.

Геркулес, що ніс вахту на носі, раптом вигукнув:

— Земля! Земля!

Дік Сенд кинувся на ніс. Геркулес не був моряком, тож міг і помилитися.

— Де земля? — закричав Дік Сенд.

— Там! — відповів Геркулес, показуючи на ледь помітну цяточку на північно-східній частині обрію.

їхні голоси ледве було чути в дикому реві моря та вітру.

— Ви бачили землю? — знов спитав Дік Сенд.

— Так,— відповів Геркулес, киваючи головою.

І знов простяг руку в бік лівого борту — на північний схід.

Юнак пильно вдивлявся в обрій, але нічого не бачив.

Аж тут, порушивши свою обіцянку, на палубу вийшла місіс Уелдон, яка також почула Геркулесів крик.

— Місіс Уелдон! — вигукнув Дік Сенд.

Місіс Уелдон не відповіла юнакові й собі почала шукати очима землю. Здавалось, все життя її зосередилося в очах.

Мабуть, Геркулесова рука не зовсім точно показувала на точку на обрії, бо ні місіс Уелдон, ні Дік Сенд нічого не побачили.

Раптом Дік Сенд простяг руку.

— Так! Так! Земля! — вигукнув він. [97]В просвітку між хмарами він набачив щось схоже на гірську вершину, його очі моряка не могли помилитися.

— Нарешті! Нарешті! — кричав він, учепившись у поручні.

Місіс Уелдон, яку підтримував Геркулес, не відводила очей від землі, що її вже й не сподівалася побачити.

Берег у вигляді цієї високої вершини виднівся за десять миль під вітром по лівому борту. Просвіток між хмарами побільшав, і вершина вималювалась чіткіше проти неба. Безперечно, це якийсь мис американського континенту. "Пілігрим" без вітрил не міг тримати курс прямо на нього, проте до землі мав підійти неодмінно. Це було справою кількох годин. Зараз восьма ранку. Отож іще до полудня "Пілігрим" підійде до берега.

На знак Діка Сенда Геркулес одвів місіс Уелдон до її каюти на —кормі: сама б вона не пройшла по палубі під час такої жахливої хитавиці.

Постоявши на носі, молодий капітан вернувся до стерна, за яким стояв старий Том.

Нарешті він побачив цю таку довгождану, омріяну землю! Однак замість бурхливої радості серце його сповнилося жахом.

Просто перед "Пілігримом", що втікав од бурі, лежала земля під вітром — а це вже була катастрофа з усіма її страшними наслідками...

Минуло дві години. Гористий мис лежав уже на траверсі(75). Тут Негору знову вийшов на палубу. Він пильно подивився на землю, кивнув головою, мов людина, що дістала підтвердження якихось своїх сподівань, промимрив якесь слово, що його ніхто не розчув, і повернувся до камбуза.

Дік Сенд шукав очима низьку лінію узбережжя, що мала б простягтися за мисом.

Минуло дві години. Мис височів уже по лівому борту за кормою, а берега й досі не було видно.

Тим часом обрій прояснився, й високий берег, тобто американський континент, облямований ланцюгом Анд, неодмінно було б видно на відстані понад двадцять миль.

Дік Сенд узяв підзорну трубу й звільна продивився весь східний обрій.

Ніякої землі далі не видно!

(75) Траверс — напрямок, перпендикулярний курсові судна. 98

А о другій годині пополудні помічена вранці земля розтанула вдалині. Попереду в підзорну трубу не було видно жодних обрисів ані низького, ані високого берега.

Дік Сенд закричав і кинувся з палуби вниз до каюти, де перебувала місіс Уелдон, малий Джек, Нен і кузен Бенедікт.

— То був острів! — вигукнув він.— Не що інше, як острів!

— Острів, Діку? — спитала місіс Уелдон.— Але який?

— Зараз побачимо на карті!

Дік побіг до своєї каюти і приніс карту.

-: Ось, місіс Уелдон, ось! — мовив він.— Земля, яку ми бачили, може бути тільки оцією точкою, загубленою серед Тихого океану. Це острів Пасхи! Ніяких інших островів у цих місцях немає!

— І ми вже його пройшли? — спитала місіс Уелдон.

— Так, його вже не видно.

Місіс Уелдон пильно вдивлялася в острів Пасхи — ледь помітну цяточку на карті.

— А чи далеко він од американського берега?

— За тридцять п'ять градусів.

— Скільки це?

— Десь дві тисячі миль.

— То, виходить, "Пілігрим" не зрушив з місця, якщо ми ще так далеко від континенту?

— Місіс Уелдон,— мовив Дік Сенд, проводячи рукою по чолу, ніби для того, щоб зосередити свої думки.— Я не знаю... Я ніяк не можу пояснити таку неймовірну затримку! Не можу нічого придумати... Хіба що компас вийшов з ладу. Проте цей острів може бути тільки островом Пасхи — адже ми весь час ішли під вітром на північний схід. Так, це острів Пасхи, і, дякуючи йому, ми дізнались про те, де перебуваємо. Але від нього ще дві тисячі миль до берега. Зате тепер я знаю, куди нас занесло бурею. А коли вона вляжеться, ми безпечно підійдемо до американського берега! Принаймні наш корабель уже не блукає неозорими просторами Тихого океану.

Упевненість молодого капітана передалася всім, хто був у каюті, навіть місіс Уелдон. Бідним людям здавалося, що настав кінець їхнім поневірянням, що [99] "Пілігрим" підійшов під супутним вітром до свого порту і тільки чекає припливу, щоб зайти в нього!

Острів Пасхи — його справжня назва Вай-гу, Вая-ху або ще Рап-Нуї — відкрив Девід 1689 року; його відвідали також Кук і Лаперуз. Острів розташований під 27° південної широти й 112° східної довготи. Якщо шхуна-бриг ухилилася від курсу аж на п'ятнадцять градусів, то, на думку Діка, її заніс сюди південно-західний штормовий вітер.

Отже, "Пілігрим" усе ще перебував за дві тисячі миль од землі. Однак коли й далі віятиме цей ураганний вітер, то судно домчить до якоїсь точки на південноамериканському узбережжі днів за десять.

"Та невже немає надії на те, що погода встановиться? — питав себе Дік Сенд.— Невже не можна буде підняти вітрила, коли вахтовий побачить землю?"

Дік Сенд" сподівався, що ураган, який лютує ось уже стільки днів, кінець кінцем стихне. Появу острова Пасхи юнак мав за добру ознаку — адже тепер він точно знав, де йде "Пілігрим". Це повернуло йому впевненість у тому, що він доведе судно до берега. Хоч він і досі залежить од примх урагану, та принаймні вже не пливе навмання.

Зрештою, міцно збудований і добре оснащений "Пілігрим" мало постраждав од бурі. Він втратив тільки скісний грот і бом-клівер, але без цих вітрил можна було обійтися. Жодна крапля води не просочилася крізь шви корпуса й палуби. Помпи були справні. У цьому відношенні шхуні-бригові не загрожувала небезпека.

Але ураган і досі шаленів. Здавалося, ніяка сила не годна його приборкати. Дік Сенд міг налаштувати "Пілігрим" проти бурі, але він не міг наказати вітрові вщухнути, хвилям улягтися, а небу прояснитися.

Розділ XIII "ЗЕМЛЯ! ЗЕМЛЯ!"

Сподіванням Діка Сенда начебто судилося частково справдитись.

Назавтра, 28 березня, барометр пішов угору. Зрушення було повільне й незначне — всього на кілька ліній,— проте обіцяло бути безперервним. Буря, очевидно, вщухала, і, хоч море й далі залишалося бурхливим, вітер слабнув, повільно змінюючись на західний. [100]Годі було й думати напнути вітрила. Дік Сенд із досвіду знав, що зірве й найменше вітрильце. І все ж він був певен, що найпізніше за добу зможе поставити бодай один стаксель.

За ніч вітер значно ослаб проти вчорашнього, й хитавиця вже не стрясала так "Пілігрим", погрожуючи розтрощити його.

Пасажири повиходили на палубу. Вони вже не боялися, що їх змив в море.

Місіс Уелдон перша вийшла із своєї каюти, де, за порадою Діка Сенда, просиділа замкнувшись, доки бушувала буря. Вона хотіла поговорити з Діком. Завдяки своїй справді надлюдській силі волі цей юнак подолав небачені труднощі. Він схуд, зблід на виду, засмаг од вітру, та найдужче давався йому взнаки брак сну, такого необхідного в його віці. Однак його мужня натура вистояла. Можливо, колись він дорого за це заплатить, але тепер не час було згортати руки. Дік Сенд не раз повторював собі це. Місіс Уелдон застала його бадьорим і енергійним.

До того ж, у бравого капітана Сенда знову з'явилася впевненість у собі, яка завжди додає снаги.

— Діку, любий мій хлопчику, мій дорогий капітане! — мовила місіс Уелдон, простягаючи руку юнакові.

— Ай-ай, місіс Уелдон! — вигукнув усміхаючись Дік Сенд.— Ви все-таки не послухались свого капітана! Вийшли на палубу...