Перемога хлопчика з лісового берега - Сторінка 2

- Джеймс Олдрідж -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Усе це було надто складно для розуміння хлопчика й тільки викликало в ньому сліпу лють.

Діставшись до переїзду, біля самої річки, Едгар забув про все на світі, коли побачив поїзд, що йшов під уклін. Гуркотлива машина викликала в хлопчика на якусь мить невимовне захоплення, а коли паровоз наблизився і Едгар впізнав у машиністові містера Макфі, він схопився на ноги, гукаючи щосили:

— Шквар, Макфі! Шквар, Бобе!

Коли містер Макфі у відповідь махнув брезентовим кашкетом і, повернувши своє чорне обличчя, крикнув: "Здоров, Едгаре!", хлопчик перетворився в тремтячий від збудження клубочок. Розмахуючи руками, він пронизливо кричав: "Газету! Газету! Газету!", сподіваючись, що хтось кине йому з вікна ранкову міську газету. Він шукав очима знайомі обличчя і впізнав учителя музики містера Вурзеля, учительку танців міс Брит і двох чи трьох скотарів з Мелула. Ніхто не кинув йому газети, бо він запізнився. Інші хлопчики зустріли поїзд раніше за нього, і він побачив, як удалині вони підбирають розкидані по землі аркуші. Едгар стежив за поїздом, поки він не зник за поворотом, уповільнюючи хід біля вокзальчика Сент-Елен.

Потім хлопчик сів і протяжне, радісно зітхнув, але тут-таки обернувся, помітивши, що батько сидить, напружено випроставшись. Спершу Едгар подумав, що батько бачив його нестямність, але червоні очі Бідного Тома втупились у простір невидячим, бездумним поглядом.

— Лягай, тату, — сказав Едгар. — Лягай.

Батько не поворухнувся, і Едгар, який не міг дотягнутися, щоб допомогти йому лягти, смикнув за віжки. Коли візок переїжджав через рейки, батько знов повалився від поштовху.

Всипаною гравієм дорогою вони доїхали до невеликої загорожі на березі річки. В'їхавши за паркан, Едгар сплигнув на землю і пішов, покинувши нерозпряжену конячину і візок разом з батьком, що спав на ньому. Він не засунув за собою перекладину, залишивши все так, щоб батько подумав, наче Миршавка сама вернулася додому. При цьому хлопчик навіть не знав, чи хоче він звільнити батька від приниження перед сином, чи себе від необхідності бачити приниженого батька. Він просто кинув усе як було, сів у човен і переправився через річку з Вікторії в Новий Південний Уельс, де стояла невелика дерев'яна хатина, в якій вони жили разом з батьком.

У бочці біля річки Едгар умив спітніле обличчя і руки, потім засвітив гасову лампу, — холодне весіннє небо над заворотом Великого Муррею швидко темніло. Він розгріб жар у залізній печі, що стояла в просторій кухні, і підкладав тріски, доки буксові поліна не розгорілись. Потім підсмажив баранячу котлету і з'їв її з томатним соусом та шматком білого хліба, запиваючи каламутним від згущеного молока чаєм. Наївшись, він підійшов до дверей, щоб подивитись, чи не прокинувся на тому березі батько.

Небо зовсім потемніло, але хлопчик знав, що від вечірньої прохолоди батько швидше прочумається і добереться додому. Зараз Едгарові зовсім не хотілося бачити батька — це було б неприємно їм обом, — і тому він прикрутив гніт у лампі й залив у печі вогонь. Завжди він спав у просторій і теплій кухні, але, знаючи, що батько, прийшовши додому, повалиться на перше-ліпше ліжко, пішов у кімнату й ліг там, щоб, не засинаючи, чекати його повернення.

Незабаром він забув про батька і знову почав думати про те, щоб помститися місту за образу. Ці думки повернули його до мрій про руйнування, проте скоро він забув і про місто. Маленька, але бурхлива одіссея втомила його, і він заснув, так і не розв'язавши своїх гірких питань, породжених людською несправедливістю.

Тільки-но почало світати, Едгар прокинувся, але не встав, як завжди, щоб розтопити плиту і зварити сніданок. Він удавав, що спить.

Загавкали собаки на тому березі, зареготіли кекебурре, закричали какаду, і Бідний Том, прокинувшись, устав з постелі. Спочатку він розмовляв сам із собою, походжаючи по кухні, потім раптом замовк, наче піймавши себе на цьому. Він старався не шуміти, але довго порався, ховаючи свій святковий костюм і ув'язуючи згорнуту ковдру та інструменти, і при цьому грюкав, стогнав, зітхав. Він вийшов без сніданку, і Едгар, підвівшись, чув, як батько переправився через річку, запряг кобилу і поїхав дорогою, що перетинає залізничну колію.

Тільки тоді Едгар устав. Він дивився, як батько підіймається по схилу горба, і думав про те, чи скоро він повернеться. Може, самотній і присоромлений, він пробуде в лісі тижнів три-чотири. Коли ж він нарешті привезе дрова, Едгар повинен буде разом з ним їхати у місто, домовлятися з покупцями, бо сам Том ніколи з ними не розмовляв.

А поки що Едгар, залишившись сам, затягнув свою улюблену пісню:

О, Деррі Вейл, моє серденько ту-у-ужить

За зеленим твоїм острівцем і чарівними луками.

Хлопчик наспівував тихо і невпевнено, але, вийшовши з хати, заспівав на повний голос, і люди на тому березі почули високий і чистий звук цього голосу, немовби промитий ранковим повітрям. Дехто зупинився, щоб послухати, і насамперед Фленнегени. Місіс Фленнеген, родом з Ірландії, сказала чоловікові, що коли Едгар співає, ангели спускаються з неба. Але Едгар і не думав про ангелів. Йому подобалося, що в нього виходять такі дзвінкі, ясні звуки; що вища була нота, то довше він тягнув її, дуже задоволений своїм співом, захоплений його свободою, але без сентиментальності. Зовсім без сентиментальності.

Голод заважав йому втішатися співом; Едгар затопив плиту і почав готувати сніданок. Він підсмажив скибочки черствого хліба і зварив три яйця у чавунному казанку. Жир він розтопив у бляшанці від варення, присунувши її до вогню, і коли сніданок був готовий, сів за дерев'яний стіл і все це ум'яв одним духом. Потім простягнув до вогню босі ноги і, поглядаючи через відчинені двері на другий берег, почав чекати ранкового поїзда. Часто Едгар ходив зустрічати його, але цього разу було вже пізно, і, коли з'явився поїзд, він тільки підбіг до дверей і привітно помахав здаля.

Того ранку Едгара потягло до людей, і він поспішив у школу. Але перше ніж піти, він глянув на палицю, що показувала рівень води у річці. За два дні вода в Малому Мурреї спала на цілий дюйм — певна ознака раннього літа. Він увіткнув палицю нижче, взяв човен і переправився на другий берег, борючись із швидкою течією. Тут він прив'язав човен і, не кваплячись, попрямував до школи обхідним шляхом.

Він ішов уздовж залізничної колії, а потім — прямо по полотну, переступаючи із шпали на шпалу, і час від часу нишпорив між камінням, шукаючи довгохвостих ящірок. Побачивши одне із цих вертких створінь, Едгар хапав його за хвіст. Холодний кінчик хвоста, все ще звиваючись, залишався в руці, а сама ящірка тікала. Це завжди вражало хлопчика, і він ладен був сто разів на день повторювати екзекуцію — тільки б знайшлася достатня кількість жертв.

У нього навіть рука заболіла — стільки камінців кинув він у стовпи, паркани, дроти (викрешуючи з них ледве помітні іскри), а частіше в горобців, дроздів, зябликів та синиць. І тільки ізолятори на електричних і телефонних стовпах він не посмів обстріляти серед білого дня.

Потім він гукнув:

— Здоров, Даммі!

Глухонімий Даммі не міг його чути; але Едгар махнув рукою, і горбатий хлопчина, який їхав на велосипеді піщаною стежкою, торкнувся губів, а потім витягнув пальці вперед, наче посилаючи Едгарові мовчазне привітання. Даммі був хлопець з характером, і його привітання потішило Едгара, тим більше, що Даммі дружив з його головним ворогом — Оззі Олдом.

Він не вітався з людьми, яких бачив на задніх двориках, що виходили до лінії; це були городяни, які вважали Бідного Тома божевільним, а його сина — виродком. А коли на рейках з'явилася чотириколісна дрезина колійних обхідників, Едгар зволікав до останньої секунди (доки обхідники мало не наїхали на нього), і, тільки коли всі закричали й дрезина зупинилася, він зіскочив з колії на кам'янисту стежку, з зухвалим виглядом пропускаючи дрезину повз себе.

— Гей ти, щеня! — загорлав Тім Беннер, головний обхідник. — Не смій лазити по рейках, а то піймаю і так одшмагаю, що не зможеш сісти.

Тім Беннер ніколи не піймав би Едгара, і обидва вони це добре знали, але все ж хлопчик промовчав. Він знову вибрався на полотно залізниці, став на одну рейку, балансуючи для рівноваги руками, і подивився услід дрезині. Едгар захоплювався Тімом. Тім був дебелою і найдужчою людиною в місті: якось, ухопившись за передні колеса, він підняв малолітражку Остіна.

— Беннер-обхідник — нікудишній чоловік! — гукнув Едгар навздогін.

Якийсь час Едгар ішов услід за Пітом Поттером, підручним коваля і річковим браконьєром. Піт був невисокий на зріст, і Едгар, тримаючись за п'ятдесят ярдів позад нього, наслідував його ходу, погойдуючись з боку на бік і розмахуючи руками. Коли Піт обернувся і помітив це, Едгар прожогом кинувся геть, переліз через дротяну огорожу й побіг навпростець, палісадниками. Хлопчик знав, що якби попався Поттеру до рук, то заробив би доброго штовхана, бо він краще за всіх у місті був обізнаний з витівками Піта, і той охоче скористався б з нагоди залякати хлопчика, щоб примусити його мовчати.

— Піт Поттер краде раків, — промовив Едгар, опинившись на достатній відстані.

Погрози Піта його не лякали: вони були зрозумілі йому й навіть тішили тим, що він почував себе рівним з Пітом — з ним одним в усьому місті Сент-Елен; і не раз Едгарові снилося, що констебль Булл допитується в нього, де ховає Піт свого човна, вудки й сіті, і він терпить жахливі муки, але не зраджує Піта.

Опинившись серед присадкуватих міських будиночків і високих парканів, Едгар трохи присмирнів і тихо брів між величезними евкаліптами, що облямовували вулицю; в місті він почував себе не так вільно. Коли він вийшов на головну вулицю і його босі ноги ступили на гладенький ї теплий асфальт, він зразу обернувся на звичайного хлопчину, який понуро бреде до школи.

Перед кожним будинком був палісадник з трояндами, декоративними кущами і узорною дротяною огорожею. Нерідко до парадного під'їзду вела асфальтова доріжка, а перед деякими новими будинками доріжки були бетонні. Едгар дивився на ці будинки, від яких так і віяло достатком, наче лондонський кокні — на Букінгемський палац, намагаючись уявити собі, що там усередині і як там живуть люди.