Перемога хлопчика з лісового берега - Сторінка 3

Він побачив, як зубний лікар містер Пенн поцілував на прощання дружину, і дуже здивувався — адже його самого не цілували ні разу в житті. Пройшовши ще трохи, він зупинився, щоб подивитися на дім доктора Медоуза. Це був єдиний цегляний будинок на всю вулицю і один з небагатьох у місті. Єдиний будинок з черепичним дахом і вирізьбленими півнями на кожному гострому гребені. Хлопчик розглядав цегляну веранду, вікна із свинцевими рамами та блискучу кнопку електричного дзвоника і раптом помітив докторову дружину, яка поралась у саду, тримаючи лопату затягнутими в рукавички руками.

— Це ти жбурляєш каміння мені на дах? — запитала вона, знімаючи рукавички і виставляючи напоказ свої персні, що сяяли, наче жменя росинок.

— Ні, міс Медоуз, — відповів Едгар. І цього разу він казав правду, бо надто вже гарна була зелена черепиця, щоб кидати в неї камінням.

— Не бреши, я знаю, що це ти, — заперечила докторова дружина. — Дивись мені, коли констебль Булл побачить, ти зразу ж опинишся в тюрмі. А коли побачу я, то поскаржуся директорові школи, і тобі теж перепаде.

Едгарові стало соромно своєї уявної вини, він пробурмотів: "Так, міс Медоуз", і побіг далі, а потім звернув з головної вулиці у перший же брудний провулок, уже не дивлячись ні на які будинки.

Тільки одного хлопчика зустрів Едгар цієї ранньої пори — Багса Бентлі, який розвозив молоко на візку разом із своїм старшим братом Бером Бентлі. Хоч не було ще й пів на восьму, Багс, високий хворобливий хлопчик років п'ятнадцяти, встиг уже розвезти першу партію молока.

— Гей, Багсе! — покликав його Едгар, коли той зупинив візка і зіскочив з нього, грюкаючи молочним бідоном.

— Що, твій старий і досі валяється п'яний? — між іншим поцікавився Багс і, не зупиняючись, побіг до будинку з криком: "Молоко!"

— Ні, — відповів Едгар. — Він поїхав до лісу.

Едгар любив дивитись, як працює Багс, досвідчений молочник, дорослий серед дітей, улюбленець всіх домашніх господарок.

— Вам скільки сьогодні, міс Меткаф? — запитав він.

— Кварту, Багс, — відповіла жінка.

Едгар бачив, як Багс двічі занурив олов'яний черпачок у блискучий металевий бідон, щоразу набираючи пінту густого молока. Ще трошки долив, потім повісив черпачок на край бідона, закрив кришку і не гаючи часу попрямував до другого будинку. Багс був майстром своєї справи, і Едгар, наслідуючи його, почав на ходу гратись у молочника.

Ступаючи по бруку, він ледве встиг відскочити від вантажної машини. Слідом їхав Рой Тіллі на велосипеді з мотором, і Едгар мало не задихнувся від пилюки.

— До школи запізнишся, Едгаре! — крикнув йому Рой.

— Не запізнюсь! — відповів Едгар. Він не відчув насмішки, хоч до початку занять залишалося ще добрих півтори години. Щоб згаяти час, Едгар зробив чималий гак, завернувши на міське звалище, і лише після цього неохоче побрів до школи; він проліз під дротяною огорожею, не звертаючи уваги на ворота, як на щось зовсім непотрібне.

Шкільний будинок ділився на дві частини: в одній містилася середня, в другій — початкова школа. Будинок був низенький, притиснутий до землі в тіні двох-трьох евкаліптів і напівзасохлого мастикового дерева; рифлений залізний дах полого спускався до веранди, яка йшла навколо всього будинку і надавала йому схожості з витягнутим у довжину бунгало. Кругом був пустир і лише біля підніжжя пагорка, де стояла школа, росла висока трава й виднілося декілька дерев. Ще далі починалися болотисті луки, де паслися череди молочної компанії Уїльберфорс.

Подвір'я школи було безлюдне, двері наглухо зачинені. Едгар не поспішав підходити до ненависного будинку. Він посидів на зеленому бережку рівчака, ламаючи тонку крижинку, щоб знайти жаб, яких там не було. Потім пройшов через газон і побіг униз по сухому і твердому схилу, хвицаючи, мов кінь. Там біля підніжжя пагорка, умостившись на старому пні, він міг на самоті безборонне чинити свій суд: екзаменувати вчителів, смикати їх за вуха, шмагати ременем і з ганьбою виганяти з класу — на болото.

Покінчивши з цим, він вийняв з кишені дві мармурові кульки і, хоч сезон гри в кульки ще не почався, зіграв сам з собою партію біля воріт. Потім повиснув на воротах, чекаючи, може, прийде хто з товаришів, і спостерігаючи, як оживає місто, рухаються коні і вози, проїжджають вантажні машини і перша підвода із сміттям прямує до звалища. Потім, підстрибуючи, пробіг через майданчик, де завжди бавились дівчатка, і став на руки, спираючись ногами об залиту сонцем стіну. Нарешті він усівся на землю, притулився спиною до стіни і, поклавши руки за голову, почав думати про наближення літа.

— Як справи, Едгаре?

Це прийшов Скотті Кемпбелл.

— Добре, Скотті! — відповів Едгар і встав. — У тебе є кульки?

— Вдома у мене тисячі дві набереться, а з собою немає.

Ніхто з хлопчиків не мав і тисячі кульок, а тим більше Скотті — він погано грав і був сином бідняка. Але Едгар був не такий дурний, щоб одверто викрити брехню Скотті, оскільки цей хлопчина давно шукав нагоди побитися, а в бійці його нелегко здолати.

Півроку тому Скотті перепадало більше за інших, бо він був із сім'ї іммігрантів і розмовляв на шотландському діалекті, якого ніхто з учнів не розумів. Із Скотті знущалися всі, не виключаючи й Едгара; все, що стосувалося Скотті, здавалося смішним: його чудна мати, яка носила чепець і приїжджала до міста підводою; рудий батько, завжди занурений у свою біблію; мулке болото біля річки, на якому іммігрантська спілка дала їм ділянку на ферму. Але найкумедніший був кінь Бітсер, здоровенний битюг з кошлатими ногами, Скотті, який жив за п'ять миль, щодня приїжджав на ньому до школи, і коли верхи на величезному возовику з'являлася його дебела постать з англо-саксонською фізіономією, все місто боки рвало од сміху; так тривало доти, доки одного разу Скотті зіскочив із свого коня, з диким і незрозумілим криком горянина, і тут-таки на вулиці поклав на обидві лопатки Джека Мерфі, який обізвав його твариною. Взявши гору один раз, він скоро зумів прокласти собі шлях у середовище хлопчиків старших і дужчих за нього, і водночас потішав своє честолюбство нестримними хвастощами, в яких звучав виклик кожному, хто наважився б не повірити йому або суперечити.

Едгар ставився до Скотті з повагою, але без симпатії і без особливого страху перед ним; проте завжди, зустрічаючись із Скотті, він почував, що колись усе закінчиться бійкою. Скотті весь час шукав причини для сварки, а Едгар намагався уникнути її, та все ж вона була неминучою.

Правда, сам на сам з Едгаром Скотті здавався не таким уже й нестерпним. Він хвалився, як завжди, але водитися з ним було можна.

— Що скажеш про нову вчительку? — звернувся Скотті до Едгара. — Бачив її? Вона з міста і, видно, зла.

— Ні, не бачив, — відповів Едгар. — Зате я сьогодні підкладу їй у стіл велику ящірку, знаєш, із тих, що з коміром на шиї.

— Брешеш, — сказав Скотті. — Пороху не вистачить! Ти вже піймав ящірку?

— Поки що ні, — відповів Едгар. — Ось зараз спущуся вниз і піймаю; хочеш, ходімо разом.

— Ходімо, — погодився Скотті, і вони спустилися з пагорка, щоб серед високої трави і каміння зловити плащеносну ящірку — доісторичного плазуна з колючою шкірою і потворною головою.

Едгар краще за Скотті знав, де водяться ці тварюки, але Скотті був не з таких, щоб слухатись чиїхось порад, і шукав самостійно, здебільшого не там, де треба. Спочатку Едгарові пошуки були не цілком серйозні, як не цілком серйозними були його хвастощі. Просто йому спало на думку підкласти ящірку в стіл новій учительці, але тепер, коли треба було діяти, він не почував особливого бажання. На біду, кожен із хлопчиків, що приходив у школу, зразу ж дізнавався про задуману витівку, і незабаром до Едгара приєдналося ще двадцять ловців. Загальне збудження заохотило Едгара, і він узявся за діло по-справжньому.

Розхваставшись, Едгар боявся, щоб його не випередили. Він був визнаним знавцем ящірок і всякої лісової звірини і по праву хотів лишатися першим.

— Б'юсь об заклад, що ти не насмілишся, — сказав Том Еппльярд.

— Не суди по собі, — відповів Едгар. — Якщо ми піймаємо дві, я обох покладу їй у стіл.

Едгар знав, що за таку витівку директор жорстоко покарає, і все ж підганяв своїх товаришів: "Подивіться-но там... он під тим каменем... шукайте біля стовпа... підійміть цей старий бідон... біля тієї канави..."

Наближалася дев'ята година, і здавалось, що ящірки їм уже не піймати; сонце світило ще не досить яскраво, щоб ці тварюки повилазили грітися в його променях. У відчаї Едгар похитав один з дерев'яних стовпів огорожі, сподіваючись сполохати звірятко, що, може, причаїлося там; і раптом у траві справді майнуло щось сіре, смугасте. З криком: "Ось вона!" Едгар кинувся доганяти.

Ящірці нікуди було сховатись. Хлопчики одрізали їй усі шляхи, і Едгар, на очах у захоплених товаришів, нагнувся і схопив її. Це була страшна потвора близько фута, всіяна колючками. Обороняючись, вона розпустила свій комір, щоб нагнати страх на ворогів. Усі хлопчики знали, що укус її овальних зубів не смертельний, але отруйний і болить після нього нестерпно, тож його треба остерігатись.

Едгар схопив ящірку ззаду коміра і замахнувся нею, щоб налякати інших. Потім він почав гладити біле черевце від хвоста до голови, щоб приспати ящірку. Пролунав дзвоник, і Едгар, усе ще погладжуючи ящірку, рушив до школи, оточений товаришами.

— Обережно! — шепнув один з них. — Щоб Джміль не побачив. — Таке прізвисько мав директор школи містер Смелл.

Вони розсипались в усі боки, і кожен клас вишикувався окремо, щоб іти на заняття. Едгар прошмигнув уперед, підняв кришку учительського стола, що стояв біля дошки, ще декілька разів провів рукою по черевцю ящірки і обережно поклав її в шухляду для крейди; комір ящірки був розпущений, а сонні очі люто втупились у простір. Коли учні зайшли в клас, Едгар уже сидів на своєму місці.

Містер Смелл з'явився разом з новою вчителькою, щоб познайомити її з класом, і в Едгара промайнула страшна думка: а що коли Джміль сам підніме кришку! Цього він не передбачив. Містер Смелл стояв біля стола і, звертаючись до класу, барабанив пальцями по кришці.

— Учні шостого класу, — почав він з погано прихованим роздратуванням людини, змушеної розмовляти з сільськими голодранцями і баптистами з лісової глушини.