Перемога хлопчика з лісового берега - Сторінка 4

— Це міс Хармсворт, вона вчитиме вас до кінця року.

На якусь мить Едгар одірвав погляд від стола й подивився на міс Хармсворт. Це була рухлива молода жінка з чорним, як смола, волоссям і рум'яним обличчям, типова жителька великого міста, гарна й елегантна у своїй сірій вовняній сукні. Вона зніяковіла від поглядів двох десятків дванадцятирічних розбишак. Вони безцеремонне розглядали її, намагаючись визначити, сувора вона чи ні; із першого погляду кожен з них зрозумів те, що Петчі Уайт шепнув Едгарові:

— Вона не зла.

— Уайт! Ти двадцять разів перепишеш правило, в якому сказано, що учні повинні мовчати, коли їх не запитують, — сказав містер Смелл, чий вузький англійський костюм був символом його респектабельності, а в гнівній зморшці губів приховалась погроза. — Попереджаю, — вів далі директор, — кожна провина, кожне порушення порядку і дисципліни, кожну спробу зловживати тим, що міс Хармсворт — людина нова, я буду викорчовувати; заводії мені відомі. Ти, Уайт, ти, Кемпбел, ти, Аллан, і ви, троє дівчат у першому ряду, встаньте! Ви чули, що я сказав? За всякий непослух будете покарані: ремінь, карцер, записка батькам. Сідайте. Аллан, вийди сюди, покажись мені. Де твої черевики?

— Вдома, сер, — відповів Едгар, червоний від збентеження, ховаючи ногу за ногу і підгинаючи пальці. Тепер він соромився свого подертого одягу, сірої фланелевої сорочки без коміра, коротких полатаних штанів, підтяжок, прикручених до штанів дротом. Його засмаглі босі ноги були забризкані гряззю, а пом'ята сорочка висмикнулась і стирчала ззаду. Хлопчик поспішив заправити її.

— Завжди ти ходиш брудний і неохайний, — сказав містер Смелл. — Ти коли-небудь умиваєшся?

— Так, сер. — Обличчя Едгара стало малиновим, веснянки потонули на цьому фоні, а біла, як сніг, чуприна впала на лоб.

— Не смій більше приходити в такому вигляді; якщо завтра ти прийдеш без шкарпеток і черевиків, я одішлю тебе додому. Зрозумів?

— Так, сер, — відповів Едгар, наляканий не стільки погрозою кари, скільки думкою, що містер Смелл помітить ящірку. Зрештою, хто б не помітив її, Едгар знав, що відповідати доведеться йому. А оскільки це не перший проступок, то кара буде сувора.

— Сідай на місце.

Едгар сів, переконаний, що немає нічого страшнішого за чекання, а містер Смелл вів далі, вимагаючи гарних манер, доброї поведінки, охайності й уваги. Міс Хармсворт мовчки стояла поруч, обличчя її все більше червоніло, очі дивилися все тривожніше, видно було, що вона зовсім спантеличена. Нагнавши на учнів страху і вдовольнившись справленим враженням, містер Смелл передав клас наляканій молодій жінці і вийшов, супроводжуваний хвилею ненависті.

Міс Хармсворт подивилась на учнів так, наче це були морські вали, кожної хвилини готові обрушитись на неї. Обличчя її тепер стало ще червонішим, і, коли Скотті Кемпбелл крикнув: "Катайте, міс Хармсворт!", вибухнув сміх; тоді вона піднялась на підвищення і постукала по столу, вимагаючи порядку. Діти завмерли, чекаючи, що ящірка прокинеться і вистрибне з шухляди, і раптова напружена тиша дуже здивувала й збентежила міс Хармсворт; на якийсь час до неї навіть знов повернулась упевненість, яку вона втратила при містері Смеллі.

— Так от, діти, — почала вона.

— Учні! — поправив Фіш Шаркі. — Тут нас завжди називають учнями, міс.

— Ну добре, учні!

— Міс... — Мелба Вентвісл, гладенько зачесана дівчинка з Деррі Даунса, просила дозволу вийти.

— Ні, тобі доведеться почекати, — сказала міс Хармсворт.

— Я не можу, міс!

Весь клас тягнув руки, просячи дозволу витерти дошку, застругати олівці, відчинити вікна, затопити грубку, наламати крейди.

— Ні! — вигукнула міс Хармсворт і знов постукала по столу.

Настала мертва тиша.

— Почнемо з історії. У всіх є книжки?

— Так, міс.

— На чому ви зупинились? — Вона тримала в руках "Історію Британської імперії" Бінса, і Едгар помітив, що у неї є при собі всі підручники. А це означало, що вона, можливо, так і не полізе в стіл, навіть по крейду, і ящірка дістанеться другій учительці — владній сивій ірландці, яка була старшою за місто Сент-Елен.

— Ми дійшли до шістдесятої сторінки, міс Хармсворт, — сказала Пет Пені, кмітлива дівчинка з золотими шинами на зубах і золотим браслетом на руці. — Ми читали про Індію і Канпурські заколоти.

— Чудово, — сказала міс Хармсворт. — Почнемо з опиту.

Вона заглянула в книгу; тієї ж миті паперова кулька вдарилась об дошку, хтось ляснув одну з дівчаток лінійкою, грюкнула кришка парти. Міс Хармсворт підвела голову і, оскільки шум не припинявся, ще раз постукала по столу.

Знову тиша, незрозуміла, незвична.

Міс Хармсворт оглянула клас, шукаючи найсмирнішого і найтихішого учня, якого вона могла б викликати без риску, і помітила Едгара; він один тільки сидів, немовби чимсь приголомшений, втупивши прямо перед собою бездумно витріщені очі.

— Ось ти, хлопчику з білим чубом, — сказала вона. — Як тебе звуть?

— Едгар! — хором закричали діти. — Едгар Аллан, міс.

Едгар здригнувся, підвів очі. Потім він устав і вийшов з-за парти.

— Едгар! — дуже лагідним і проникливим тоном звернулася міс Хармсворт до цієї довірливої дитини, яку вона так жаліла, коли її розпікав містер Смелл, — Скажи, Едгаре, що таке Калькуттська чорна яма?

Хлопчик помовчав, зашарівся, зам'явся і переступив з ноги на ногу.

— Здається, вугільна шахта, міс, — відповів він.

Едгар забув, що сидить на уроці історії, а не географії. В класі вибухнув сміх, і навіть у міс Хармсворт затремтіли губи. Едгар зрозумів, що знову вклепався, подивився на товаришів, які сміялися, і сам ніяково посміхнувся.

— Ні, Едгаре, — сказала міс Хармсворт, поступово опановуючи себе. — Калькуттська чорна яма — це тюрма, куди індійці посадили сто вісімдесят англійців, і сто тридцять два з них загинуло. Після цього, 1757 року, англійці змушені були почати бій при Плессі і, покаравши індійців, поставили до влади, на благо Індії, новий уряд. Тепер ти зрозумів?

Він не тільки зрозумів, він запам'ятав це на все життя, бо тієї ж миті міс Хармсворт підняла кришку стола, щоб дістати крейду, і весь клас схопився на ноги, стежачи за тим, як учителька, заглядаючи в шухляду, нишпорить у ній рукою.

Раптом міс Хармсворт наче закам'яніла, її весняний рум'янець змінився смертельною блідістю, очі й рот широко розкрилися. Потім вона скрикнула й випустила кришку, але потривожена ящірка вже вискочила, або, точніше, вивалилась із стола й побігла по дощаній підлозі. Міс Хармсворт, схлипуючи, затулила рот рукою і майже зомліла. Діти, перелякавшись, повилазили на парти, і навіть Едгар піддався був загальній паніці. Але він тут-таки отямився, кинувся ловити ящірку між партами і піймав її за хвіст біля самих ніг міс Хармсворт. Він почав крутити ящіркою навколо себе, щоб урятуватись від вискалених зубів і страшних колючок. При цьому він ненароком зачепив за парту і знову випустив ящірку, яка негайно кинулась тікати. Едгар упав, але зразу ж схопився під відчайдушний вереск дівчаток. Він наздогнав ящірку біля вікна і, схопивши її обома руками, викинув надвір.

За секунду він уже з невинним виглядом сидів на своєму місці.

В цей час у дверях з'явився містер Смелл.

Усі нормальні прояви життя так чи інакше супроводжуються шумом, і в тиші завжди є щось неприродне. Саме такою була і тиша, що раптом обірвала переполох у класі.

— Встаньте! — коротко й суворо наказав містер Смелл. Він навіть не дивився на міс Хармсворт, яка ще не зовсім опам'яталася. — Ну! В чім річ? Що тут сталося? Що за галас? Відповідайте.

Ох, ця тиша!

— Я попереджав вас! — сердито закричав містер Смелл. — Чому у вас тут безладдя? Якщо ви будете мовчати, кожен одержить шість ударів ременем. Увесь клас. Ну?

— Це все ящірка... — нерішуче сказала Мері Такері, улюблениця вчителів, висока, здорова дівчинка, яка завжди дуже боялася покарань.

— Ящірка? Хто її сюди приніс?

Мовчання.

— Мері Такері, — сказав містер Смелл. — Хто приніс ящірку?

— Не знаю, сер...

— Нехай той, хто зробив це, встане, інакше я вас на цілий тиждень залишу без спортивних ігор.

Едгар зрозумів, що справи його кепські. Неписаний закон вимагав, щоб він зізнався; але хлопчик не міг змусити себе зробити це під пронизливим поглядом містера Смелла.

— Усі, хто живе в лісі, встаньте: Уайт, Аллан, Кемпбел, Дігбі. Хто з вас приніс ящірку?

Мовчання.

— Ти, Кемпбел?

— Ні, сер, — зухвало, з викликом відповів Скотті.

— Уайт?

— Не я, сер.

— Аллан?

Едгар нічого не відповів.

— А! Виходить, ти! Іди за мною у кабінет. Всі інші сідайте і запам'ятайте моє попередження. Наступного разу я покараю весь клас.

З його суворого тону всі зрозуміли, що він неодмінно здійснить свою погрозу. Він обернувся і вийшов. Едгар пішов слідом за ним.

Босі п'яти хлопчика лунко вистукували по дощаній підлозі коридора, але йому здавалося, що серце його стукає ще голосніше. Він засунув тремтячі руки в кишені, старався подолати страх, але з цього нічого не виходило; він не почував злості, але свідомість провини раптом зникла. Йому здавалося, що він не зробив нічого поганого, а його хочуть покарати. На лихо, почуття ображеної невинності навряд чи могло втішити його, так само як і філософська думка, що все скоро закінчиться і буде не дуже боляче. Сама розправа — ніщо в порівнянні з чеканням її; і, не спускаючи очей з акуратної складки на штанах містера Смелла, хлопчик відчував, що в роті у нього пересохло, а тіло наче налилося свинцем. Містер Смелл був жорстокою і несправедливою людиною, так, у всякому разі, здавалося Едгарові. Коли б не страх, він міг би втекти від містера Смелла, з самого тільки почуття протесту. Але страх був такий сильний, що йому й на думку не спадало тікати.

Він зупинився перед столом містера Смелла, сам простягнув руку і тільки поморщився, коли товстий шкіряний ремінь шмагнув його нижче ліктя.

— Ще! — сказав містер Смелл, коли Едгар опустив руку.

Він ударив Едгара по правій руці шість разів.

— Тепер другу!

Містер Смелл тримав ремінь міцно й упевнено і, коли Едгар простягнув ліву руку, ударив з усієї сили, спонукуваний не гнівом, а справедливістю, не жорстокістю, а почуттям обов'язку; не дивлячись на хлопчика, він знов підняв ремінь, це втілення сумної необхідності, і знов шмагав, думаючи лише про користь, яку дасть дитині цей суворий урок.

Завжди він обмежувався десятьма ударами, але цього разу якась внутрішня сила примусила його додати ще два.