Пертська красуня - Сторінка 10

Потім упала на коліна й почала молити в неба допомоги, та, почувши голоси сусідів і друзів, що збіглися її захистити, вона, не встаючи, заходилася складати подяку.

Коли старий Главер мало не ввіпхнув до кімнати Генрі Сміта, її рятівника, Катаріна все ще стояла навколішки. Сором'язливий зброяр опинався — спершу з остраху скривдити кохану, а потім, як побачив дівчину навколішки й за молитвою,— з поваги до її набожності.

— Батьку,— зітхнув Генрі,— вона ж бо молиться... Я не зважусь до неї і забалакати, як не зважився б перебити єпископа, коли той править службу божу...

— Знов ти за своє, відважний і славний телепню! — вигукнув старий Главер. Потім, звертаючись до Катаріни, додав: — Подякуймо нашим ближнім, доню моя, і це буде найкраща дяка Всевишньому. Перед тобою стоїть той, кого небо послало врятувати тебе від смерті чи, може, й від того, що гірше за смерть,— від ганьби. Прийми його, Катаріно, як свого вірного Валентина й того, кого я так хотів би назвати своїм любим сином!

— Не зараз, батьку,— відказала Катаріна.— Зараз я не можу нікого бачити... не можу ні з ким розмовляти. Не подумай, що я невдячна... Я, може, аж надто вдячна тому, кого небо вибрало нашим рятівником... Але дозволь мені спершу подякувати святій заступниці, яка так вчасно послала мені допомогу, і дай мені хвилинку вдягти сукню.

— Ну, слава богу, дівчинко! Ні, тут ніхто не заважатиме тобі вбиратися, коли вже ти вперше за цих десять днів забалакала як доросла ^кінка... Бо й справді, Генрі, мені так хотілося б, синку, щоб моя дочка зреклася своєї неприступної святобливості, поки не настала пора приєднати її до почту владики небесного як іще одну святу Катерину!

— Ох, не жартуйте, батьку! Присягаюся, Катаріна вже має принаймні одного щирого шанувальника, і він ладен служити на втіху їй так віддано, як тільки може служити грішна душа... То я поки що прощаюся з тобою, прекрасна діво,^ закінчив зброяр, підносячи голос.— І хай пошле тобі небо сни такі самі мирні, як твої помисли. Я йду охороняти твій сон, і лихо тому, хто насміє його потривожити!

— Ні, відважний і добрий Генрі, в тебе й так гаряче серце ніяк не вживеться з нерозважливою рукою! Не встрявай більше цієї ночі в жодні сварки. Одначе прийми мою найглибшу вдячність і постарайся, щоб і твої помисли були такі самі мирні, якими тобі здаються мої. Завтра ми побачимось, і я доведу тобі свою вдячність... Прощавай же!

— Прощавай,^ владарко й світло мого серця! — відповів зброяр.

Він зійшов зі сходів, що вели до Катаріниної кімнати, й хотів був уже вийти на вулицю, коли його спинив за руку Главер.

— Ця нічна сутичка, Гаррі,— промовив він,— потішила мене так, як ще зроду не тішив дзвін мечів. Вона напоумила мою дочку й навчила її цінувати тебе. Хвала святому Макгрідерові Ч Я навіть співчуваю тим баламутам, і мені шкода сердешного залицяльника, котрому вже довіку не носити шеврон 2 на правій руці! Ох! Свою втрату бідолаха відчуватиме щодня, все своє життя, особливо як надягатиме рукавиці... Авжеж, віднині він пла-титиме мені за моє ремесло вдвічі менше... Ні, Генрі, тепер до самого ранку ні на крок із цього дому,— провадив Саймон.— Ти не повинен іти від нас, сину мій, кажу тобі, не повинен!

— Я й не думав іти. Та, коли ваша ласка, я початую на вулиці. Вони можуть напасти знов.

— Якщо нападуть,— відказав Саймон,— тобі легше й зручніше буде їх прогнати, коли сидітимеш у будинку. Нам, городя-

1 Назва місцевості неподалік від Перта—Екклезмакгерді (Ессіевіа Macgiгdi) ще зберігає від цілковитого забуття пам'ять про цього давньогельського святого (прим. авт.).

2 Шеврон — нашивка з галуна, відзнака на рукаві форменого одягу.

нам, більше личить боронитись із-за кам'яних мурів. Наш обов'язок захищати місто привчив нас битися саме так. До того ж, гармидеру та біганини тут уже було й так доволі для того, щоб ми могли мирно й спокійно дожити до ранку. Отож ходімо зі мною.

Промовивши так, рукавичник потяг Генрі до тієї самої кімнати, де вони сиділи звечора. Генрі й не опинався, а стара служниця,— її, як і інших людей, зняла на ноги нічна бійка,— хутенько розпалила вогонь.

— А тепер, відважний мій сину,— сказав Главер,— що б ти хотів випити за здоров'я свого батька?

Генрі Сміт дав посадовити себе на старий потемнілий ослін і задивився на полум'я, що кидало на його мужнє обличчя червоні відблиски. Сидячи, він бурмотів собі під ніс:

— "Добрий Генрі"... "Відважний Генрі"... Ох! Краще б вона сказала "любий Генрі"!

— Що це за вина ти перелічуєш?! — засміявся старий Главер.— Таких у моєму погребі немає. А от іспанського, чи рейнського, а чи й гасконського — будь ласка, тільки скажи, і вино заграє в келихах... Отак-то!

— "Найглибша вдячність"...— задумливо мурмотів далі зброяр.— Такого вона ще ніколи мені не казала. "Найглибша вдячність"... Чи не надто непевні ці слова?

— Вони виявляться ще й якими певними,— промовив рукавичник,— коли ти нарешті вгамуєшся і скажеш, чого вип'єш за сніданком.

— Та чого наллєте, батьку,— недбало кинув зброяр і знову почав перебирати в думці Катарінині слова.— Згадала про моє гаряче серце, однак не забула й про нерозважливу руку. То що ж мені такого зробити, аби відучитися від бійок? Звісно, найлегше було б відтяти собі праьицю і цвяхами прибити її на дверях церкви, щоб Катаріна ніколи більш мені не дорікала.

— Годі з тебе на цю ніч і одної відрубаної руки,— промовив ковалів товариш і поставив на стіл баньку з вином.— І нащо ото самому себе мучити, друже? Вона любила б тебе удвічі дужче, якби ти не показував, що кохаєш її до нестями. Одначе тепер справи обертаються серйозно. Я не хочу день при дні потерпати, що оті гаспидські зальотники-вельможі розвалять мені крамничку й потрощать усе в домі тільки через те, що її, нате вам, назвали Пертською Красунею! Ні, вона в мене знатиме, що я — її батько, і я таки зажадаю од неї покори, на яку мені дає право закон і святе письмо. Я хочу бачити Катаріну твоєю дружиною, Генрі, золото ти моє! Так, твоєю дружиною, любий мій сміливцю! І не пізніш, як через кілька тижнів. Ну ж бо, бравий Сміте, за твоє весілля!

Батько вихилив одним духом великий келих і наповнив його для названого сина. Генрі повільно підніс келих до рота, але, навіть не пригубивши, раптом поставив його на стіл і захитав головою.

— Ну, коли ти не хочеш випити за це келих, то вже й не знаю, хто його вип'є,— промовив Саймон.— Що тобі гризе душу, дурненький мій хлопчику? Тут, так би мовити, сам щасливий випадок віддає в твої руки дівку, а то все місто, з краю в край, ганьбитиме Катаріну, якщо вона тепер тобі відмовить. Тут я, її батько, не тільки ладен благословити вас на шлюб, але й хочу бачити обох з'єднаними навіки так міцно, як зшиті голкою оленячі шкури. І коли вже все на твоєму боці — і доля, й батько, і все-все,— ти ні з сього ні з того починаєш поводитись, як божевільний, мов ото закоханий із балади, що радше кинеться в Тей, ніж попросить у дівчини руки. А тим часом зробити це суща дрібниця — досить лише вибрати щасливу хвилину!

— Ох, батьку, "щасливу хвилину"! Хтозна тільки, чи Катаріна зволить коли-небудь поглянути на землю та її жителів і чи забажає вислухати такого грубого, неосвіченого й темного чоловіка, як я! Не можу сказати чому, батьку, але це справді так: я звик тримати голову гордо, як і кожен чоловік, та перед вашою святою дочкою занепадаю духом. Я не годен позбутися думки, що якби я раптом сподобився її кохання, то це було б немов пограбування святого храму. її помисли надто щиро звернені до неба, аби марнувати їх на такого, як я.

— То як хочеш, Генрі,— відказав рукавичник.— Обкручувати тебе я наміру не маю, а моя дочка й поготів. А чесна пропозиція — не привід для сварки. Тільки якщо ти гадаєш, ніби я здамся на її дурні вигадки про монастир, то знай: ніколи я цього не допущу. Церкву я люблю й шаную,— промовив Саймон, перехрестившись,— і плачу належне їй сповна й охоче — десятину, всілякі пожертвування, вино, віск. Плачу, я ж кажу, справно, як і всяк тут у Перті, рівний мені статками. Але я не можу віддати церкві єдине моє золото — все, що в мене лишилося на світі. її мати була дорога мені на землі, тепер вона ангел на небі. А Катаріна — це все, що зосталося в мене на згадку про мою навіки втрачену... І якщо вона й піде в черниці, то тільки після того, як склепляться на віки вічні оці старечі очі, і не раніш... А ти, друже Гоу, прошу тебе, роби так, як сам вважаєш за краще. Я тобі жінки не накидаю, будь певен.

— Ну ось, знову взялися клепати ту саму залізяку! — зітхнув Генрі.— Так у нас, батьку, кінчається щоразу. Ви бурчите, нібито я не зважуюсь на те, що зробить мене найщасливішим чоловіком у світі, так наче це залежить од мене. Ох, батьку, нехай найгост-ріший кинджал, який я тільки викував у своєму житті, зараз же протне моє серце, якщо бодай крихітка його не належить вашій дочці більше, ніж мені самому. Та що я вдію? Не годен я думати про неї гірше, ніж вона заслуговує, чи вважати себе кращим, ніж я є насправді. І те, що вам здається можливим і таким легким, для мене таке саме важке, як ото зробити залізну кольчугу з лляного клоччя. Та, за ваше здоров'я, батьку! — додав Генрі уже веселіше.— І за мою прекрасну святу, мою Валентину,— я ж бо сподіваюся, що цей рік Катаріна буде моєю Валентиною. І дозвольте вас більше не затримувати, пора вам покласти свою стару голову на подушку й поніжитись у постелі до світанку, а тоді ви самі проведете мене до Катаріни. Я прийду побажати їй доброго ранку — найпрекрасвігаій з-поміж тих, кого сонце збудить у нашому місті й на багато миль довкола! Це й буде моїм виправданням!

— Це ти непогано придумав, сину мій,— промовив чесний Главер.— А ти ж як? Що робитимеш ти? Ляжеш зі мною чи поділиш постіль із Конахаром?

— Ні те, ні друге,— відповів Гаррі Гоу.— Я тільки заважатиму вам відпочивати. Оце м'яке крісло для мене не гірше від перини. Я спатиму не роздягаючись, як на чатах.— І він поклав руку на свій ніж.— Дасть бог, сьогодні нам більше не доведеться братися за зброю. Добраніч, батьку, чи, скоріше, доброго ранку! До світанку!.. І той із нас двох, котрий прокинеться перший, нехай розбудить другого.

По цих словах вони розійшлися. Рукавичник повернувся в свою постіль і, мабуть, заснув.