Пертська красуня - Сторінка 12

І нічого такого я по ній не побачив. Дідько б тебе взяв, чоловіче! Ти собі розлігся тут у кріслі, мов лорд, і давав хропака, ніби якийсь пан-барон,— а якби ти любив її як душу, то не зводив би очей з небокраю і ждав би першого променя сонця. Таж ні — він вилежується та ще й, ручусь, похропує і нітрохи не думає ні про неї, ні про що на світі. А сердешна дівчинка схоплюється вдосвіта, щоб жодна інша не перехопила любого її серцю і невсипного Валентина, й будить тебе такою ласкою, яка — поможи мені, святий Макгрідере! — оживила б і ковадло. А ти? Прокидаєшся й починаєш зітхати, стогнати й жалітися, так наче вона приклала тобі до губів розпечене залізо! Треба було мені таки попросити святого Іоанна, щоб Катаріна підіслала замість себе стару Дороті! Ти б тоді служил Валентином у того мішка сухих кісток, в огої беззубої карги! Для такого боягузливого жениха ліпшої Валентини годі знайти в цілому Перті!

— Не такого вже й боягузливого, батьку,— відповів Сміт.— Десятків два забіякуватих півників, яким я обламав крильця, скажуть вам — боягуз я чи ні. І, бог свідок, я віддав би той клапоть землі, що ним володію як пертський громадянин, разом з кузнею, ковальськими міхами, лещатами, ковадлом та рештою мого причандалля, коли б усе й справді було так, як вам здається. Та я кажу не про те, що вона засоромилася чи зашарілась, а про те, що краску на її лиці дуже скоро зігнала блідість і на очі їй набігли сльози. Це було ніби злива у квітні: непомітно підкрадеться і раптом затьмарить найяснішу зорю-зоряницю, яка коли-небудь займалася над Теєм.

— О-то-то-то! — відгукнувся рукавичник.— Ані Рим, ані Перт зводилися не зразу. Ги сам тисячу разів вудив лосося і мав би чогось навчитися. Коли рибина схопила наживу, а її враз рвучко смикнути, то волосінь лусне, хай би вона була навіть залізна. А ти трохи попусти, чоловіче, дай рибині проковтнути, зачекай — і через півгодини вона лежатиме в тебе на березі... Початок прекрасний — кращого тобі.годі й бажати. Чи, може, ти думав, що бідолашна дівка сама прийде до тебе в опочивальню, як оце підійшла до твого крісла? Ні, скромні дівчата так не роблять. Послухай, синку, мого слова. Спершу ми з тобою поснідаємо, а тоді я вже подбаю, щоб ти мав нагоду побалакати з нею по щирості. Та гляди, не дуже з нею панькайся, але не дуже й натискай. Не бійся попустити їй волосінь, але й рвучко не смикай, і тоді, головою ручаюсь, усе буде гаразд.

— Хоч би як я зробив, батьку,— відповів Генрі,— а ви однаково звинуватите мене. Вийде, що я або був надто обережний, або надто смикав оту вашу волосінь. Я б віддав найкращу кольчугу, яку тільки викував у своєму житті, аби лишень усе й справді залежало від мене. Тоді легше було б щось удіяти. Та, признаюся щиро, як доводиться роззявляти рота, то я стою, мов віслюк, і не знаю, що й коли казати.

— Ходімо, синашу, до мене в крамницю, я тобі щось дам, воно й допоможе тобі з нею побалакати. Ти ж бо знаєш: коли дівчина насмілиться поцілувати сонного чоловіка, він дарує їй рукавички. Ходімо в крамницю! Візьмеш пару з найтоншої лайки — якраз на її руку... Коли я шив їх, то думав про її бідолашну матір"— додав, зітхнувши, чесний Саймон.— А крім Катаріни, я не знаю в Шотландії жодної іншої жінки, якій би ті рукавички так добре прийшлися, хоч мені доводилося знімати мірку з найперших придворних красунь. Ходімо ж, кажу, зі мною, і ти матимеш із чого почати розмову, язик сам розв'яжеться. Тільки як залицятимешся, то гляди — не забувай про відвагу та обачність!

РОЗДІЛ VI

Нікому Катаріна не віддасть руки, В. Шекспір, *Приборкання непокірної*

Накрили на стіл, і Саймон зі зброярем заходилися не тільки прихвалювати тоненькі, хрумкі пшеничні медяники, спечені за давцім родинним рецептом, а й віддавати їм належне в той єдиний спосіб, у який тільки й можна гідно оцінити всілякі коржики та пудинги. За сніданком чоловіки жваво розмовляли, жартували, сміялися. До Катаріни теж повернувся спокій — і то там, де жінки й молоді дівчата того часу звичайно його втрачали: а саме, на кухні, за хатніми справами, на яких вона добре розумілась. І я дуже сумніваюся, чи заспокоїло б Катаріну так швидко читання Сенеки К

Служниця сиділа в кінці столу, як і годилося за тодішнім звичаєм. Чоловіки так аахопилися розмовою, а всю увагу Катаріни настільки поглинули турботи про батька з гостем та власні думки, що старенька Дороті перша згадала про Конахара.

— Ай справді, — озвався Саймон.— Піди, Дороті, й приведи того лінивого горянина сюди. Щось не видно було його і вночі, коли сталась та сутичка, принаймні я хлопця не бачив. А хтось із вас бачив його?

Усі відповіли заперечливо, а Генрі сказав:

— Горяни часом уміють . причаїтись не згірше за своїх оленів... Та й від небезпеки вони теж тікають так само прудко. Я сам не раз бачив це на власні очі.

— А часом вони й не таке вміють! — відгукнувся Главер.— Бувало, сам король Артур із рицарями свого Круглого Столу не міг перед ними встояти. Я б хотів, Генрі щоб ти висловлювався про горян трохи шанобливіше. Вони частенько навідуються до Перта, поодинці й гуртом, і тобі ліпше з ними жити мирно, поки вони живуть мирно з тобою.

З язика Генрі мало не злетіла крута відповідь, але він розважливо стримався.

— Ти ж бо знаєш, батьку,— сказав він усміхнувшись,— ми, ремісники, дуже любимо тих, хто дає нам заробити. А моє ремесло потрібне хоробрим і знатним рицарям, високородним зброєносцям і пажам, міцним охоронцям та іншим людям, які носять наші мечі й панцері. Тож і не дивно, що Рутвени, Ліндсеї, Огілві, Оліфанти та багато інших відважних і благородних наших сусідів, котрі ходять убрані, як справжні паладини 2, в крицю моєї роботи, мені до вподоби більше, ніж оті голодранці й злодюги з гір. Вони завше нас тільки кривдять. У них же в цілому клані ледве знайдеться одна іржава й ветха, як і їхній браттах 3, кольчуга на п'ятьох, та й ту сяк-так склепав доморослий незграба, що не належить до нашого шанованого цеху, а просто гепає молотом по ковадлу, як до нього гепав його батько. В очах чесного ремісника, кажу вам, такі люди поваги не викликають.

— Ну гаразд,— відповів Саймон.— Прошу тебе, облиш цю розмову, зараз сюди прийде оте юне ледащо, і я, хоч сьогодні й свято, більш не хочу "кривавих пудингів".

1 Сенека, Луцій Анней (бл. 4 до н. е.— 65 н. е.) — римський політичний діяч, філософ і письменник, представник стоїцизму. Проповідував зневагу до смерті, свободу від усіляких пристрастей*

2 Паладин — за середньовіччя рицар з почту короля чи іншого феодального володаря.

3 Браттах — знамено, штандарт (прим. авт.).

До кімнати й справді ввійшов Конахар. Обличчя він мав бліде, очі почервонілі; все в ньому виказувало тривогу й збентеження. Він сів у кінці столу, напроти Дороті, і перехрестився, так ніби приготувався снідати. Однак зі столу хлопець нічого не брав, і Катаріна сама поклала йому на тарілку кілька коржиків, що їх усі так розхвалили. Спершу Конахар тільки похмуро похитав головою, та коли дівчина, лагідно всміхнувшись, припросила його ще раз, він узяв один коржик, розламав його і хотів був з'їсти, проте йому ледве вдалося проковтнути шматочок, і він більше не став їсти.

— Щось у тебе, Конахаре, поганий апетит як для Валентино-вого дня,— доброзичливо сказав господар.— Спав ти вночі, по-моєму, без просипу, коли тебе, бачу, не розбуркав гамір сутички. А я гадав, що відчайдушний горянин, зачувши за милю шум небезпеки, схопиться за кинджал і стане пліч-о-пліч з господарем.

— Я чув якийсь гармидер,— промовив хлопець, і його лице зненацька спалахнуло, немов розпечене вугілля,— але подумав, що то кричать напідпитку гуляки. А ви ж самі наказували мені не одчиняти вікон та дверей і не знімати в домі бучу через такі дурниці.

— Та гаразд уже,— сказав Саймон.— Тільки я все ж таки гадав, що горянин уміє відрізнити брязкіт мечів від бринькання арф, а дикий бойовий клич від п'яних пісень. Та годі про це, хлопчику. Я радий, що ти відучуєшся від своєї задерикуватості. Одне слово, доїдай сніданок, бо я маю для тебе доручення, і воно не жде.

— Я вже поснідав і сам поспішаю. Іду в гори... Вам не треба що-небудь переказати моєму батькові?

— Ні,— відповів рукавичник трохи здивовано.— Та чи ти при своєму розумі, хлопче? Що тебе жене отак вихором із міста? Може, якась помста?

— Я одержав несподівану звістку,— проказав Конахар, ледве вимовляючи слова. Але що викликало в нього таку нерішучість — чужа мова, якою він тут говорив, чи щось інше — зрозуміти було важко.— Там збирають сходини... Велике полювання...— Він затнувся.

— І коли ж ти повернешся з того клятого полювання? — запитав Главер.— Якщо, звісно, я маю право поцікавитись.

— Напевно сказати не можу,— відповів підручний.— Може, й ніколи... якщо на те буде батькова воля,— додав Конахар з удаваною байдужістю.

— Коли після настійних прохань я взяв тебе в свій дім,— досить суворо промовив Саймон Главер,— то думав, що ти про все це забудеш. Мені здавалося, що коли я згодився, хоч і вельми неохоче, навчити тебе чесного ремесла, то ми тут більше й слова не почуємо про полювання, військові сходини, кланові зборища і всяке таке інше.

— Зі мною не радились, коли мене посилали сюди,— бундючно відповів хлопець.— Я не можу сказати, яка була умова.

— Зате я можу сказати вам, сер Конахар,— розгнівано вигукнув рукавичник,— що так нечесно! Нав'язався, бач, на шию жо-рядному ремісникові, перепсував тут стільки шкур, скільки не варта й твоя власна, а тепер, коли трохи зіп'явся на ноги і з тебе можна" мати пуття, починаєш розпоряджатися своїм часом, як заманеться, так ніби він належить тобі, а не твоєму майстрові!

— За це розрахуєтесь із моїм батьком,— відповів Конахар.— Він заплатить вам щедро — по французькому баранцю 1 за кожну зіпсовану шкуру й по жирній корові чи бику за кожен прогуляний мною день.

— Та годі з ним морочитися, друже Главер... Годі, кажу,— холодно озвався Сміт.— Зрештою, вам добре заплатять, хоч, може, не дуже й чесно. Далебі, хотів би я знати, скільки чужих гаманців вони витрусили, аби натоптати козячий спорран2, з якого так охоче пропонують вам золото, і на чиїх пасовиськах виростали ті бики, що їх приженуть вам із Грампіанських ущелин?

— Ти нагадав мечі, приятелю,— мовив юний горянин, гордовито повернувши голову до коваля,— що мені ще слід порахуватися і з тобою!

— Тоді гляди, щоб я тебе не дістав! — проказав Генрі, випростуючи свою дужу руку.— Я більше не дам нападати на себе з-за рогу й замахуватись ножиком, як оце сьогодні вночі.