Пертська красуня - Сторінка 11

- Вальтер Скотт -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Але закоханому Генрі заснути не пощастило. Його міцне тіло легко, без утоми перенесло події ночі, проте душа в нього була куди тонша й вразливіша. З одного боку, це був кремезний хоробрий городянин свого часу, що міг однаково пишатися своїм умінням і кувати зброю, і користуватися нею; його реміснича старанність, фізична сила й майстерність володіти зброєю часто штовхали його у бійки, і тому в багатьох людей він будив страх, а часом і неприязнь. Однак поряд із цими чеснотами в ньому вживалася зворушлива дитяча добродушність і воднораз багата уява та захват, які, здавалося б, так мало відповідали його старанням біля горна та войовничому духові. Може, ті палкі й трохи нерозважливі почуття, виховані в Генрі давніми баладами та віршованими романами — єдиним джерелом усіх його знань,— і штовхали його на вчинки, що межували нерідко з таким собі простолюдним лицарством. Принаймні не було сумніву, що його кохання до красуні Катаріни відзначалося витонченістю, яка могла бути властива тому худорідному зброєносцеві, котрого, коли пісня каже правду, вшановувала усмішками сама угорська королівна. Смітові почуття до Катаріни буля, безперечно, такі високі, як почуття до справжнього ангела, і тому старий Саймон та інші люди, бачачи все це, побоювалися, що смертна дівчина просто не зуміє відповісти на таку піднесену й благоговійну пристрасть. Та вони помилялися. Серце скромної і стриманої Катаріни уміло почувати, і дівчина розуміла природу й глибину пристрасті коваля. Була Катаріна схильна відповідіти на його кохання чи ні, але в душі вона пишалася відданістю грізного Генрі Гоу, як героїня з роману пишалась би дружбою прирученого лева, що невідступно ходить за нею, захищаючи її.

Коли вранці Катаріна прокинулась, вона з найщирішою вдячністю згадала про послугу, яку минулої ночі їй зробив Генрі; і перше, про що вона подумала, це — як дати йому зрозуміти свої почуття. Дівчина поквапно підхопилася з ліжка, трохи соромлячись свого наміру. "Я повелася з ним холодно і, мабуть, несправедливо,— сказала собі Катаріна.— Ні, я не хочу бути невдячною, хоч і не можу здатися на його домагання. Я не чекатиму, поки батько накаже мені взяти Генрі на цей рік моїм Валентином. Зараз я розшукаю Генрі й виберу його сама! Досі дівчат, які так робили, я вважала зухвалими. Але сьогодні я зроблю батькові велику приємність і виконаю святий обов'язок перед добрим святим Валентином, коли доведу свою вдячність цьому славному чоловікові".

Катаріна "хутенько, хоч і не так ретельно, як звичайно, вдяглася, збігла сходами вниз і розчахнула двері кімнати, де, як вона здогадалась, її жених відпочивав після нічної сутички. Але на порозі дівчина раптом злякано спинилася і замислилась: як же здійснити свій намір? Адже звичай не тільки дозволяв, а й вимагав, щоб Валентини свій союз на рік скріпили ніжним поцілунком. І вважалось особливо щасливим знаком, коли одному з них удавалося застати другого сонним і розбудити, виконуючи той приємний обряд.

Ніколи й нікому не траплялося кращої нагоди вступити в Ь,ю таємну спілку так, як тепер Катаріні. Після тривалих і суперечливих роздумів відважний коваль, зморений сном, урешті таки заснув у кріслі. Вві сні мужні риси його обличчя проступили виразніше, ніж завжди здавалися Катаріні. Досі при дівчині на виду в Генрі відбивалася то сором'язливість, то острах її розгнівати, і вона звикла гадати, що його обличчю властивий трохи дурнуватий вираз.

— Який суворий у нього вигляд! — прошепотіла Катаріна.— А що, коли він розгніваний?.. І раптом прокинеться! А ми тут самі... Може, покликати Дороті?.. Чи розбудити батька?.. Та ні! Адже такий звичай, і я виконаю його з усією дівочою і сестринською любов'ю і честю. Мені не треба потерпати, що Генрі сприйме мій вчинок якось не так, і я не допущу, щоб дитяча сором'язливість узяла гору над моєю вдячністю!

Промовивши ці слова, Катаріна легкою, хоч і непевною ходою перетнула кімнату й, подумавши про свій намір, густо зашаріла-ся. Вона нечутно підійшла до крісла, де спав зброяр, і торкнулася його вуст своїми — так легенько, немов на вуста Генрі впала трояндова пелюстка. Сон у коваля був, певно, не дуже глибокий, коли його розігнав такий доторк, і снилося чоловікові, мабуть, щось схоже на те, що оце його розбудило, бо він, ураз підхопившися, обняв дівчину і в радісному пориві спробував відповісти на привітання, яке порушило його спочинок. Але Катаріна стала опинатись, і оскільки на це її штовхала швидше сполохана скромність, ніж дівоча сором'язливість, то збентежений жених сам дав їй випручатися зі своїх обіймів, звільнитися від яких дівчині не помогла б і вся її сила, навіть удвадцятеро більша.

— О, не гнівайся, добрий Генрі! — промовила вона до враженого жениха якнайщиріше.— Я тільки сплатила належне святому Валентину, бажаючи показати, як високо ціную товариша, котрого святий послав мені на цей рік. Та нехай навіть прийде сюди батько, я й при ньому не посмію відмовити тобі у винагороді, яку ти маєш право вимагати за перебитий сон.

— А мене й кликаїи не треба! — вигукнув старий Главер, радісно входячи до кімнати.— Підійди ж до неї, Сміте!.. Ну ж бо!.. Куй залізо, поки гаряче! Нехай дівка знає, що бува, як зачепити собаку, коли той спигь!

Підбадьорений цими словами, Генрі — хоч, може, вже й не так надміру завзято — знов обійняв зашарілу дівчину, а вона покірно й досить прихильно прийняла відповідь на свій поцілунок, і то добрий десяток разів підряд, і ковалеві поцілунки були куди міцніші за той, що викликав цю бурхливу відплату. Нарешті Катаріна вивільнилася з рук жениха й, немов злякавшись і пошкодувавши за свій вчинок, упала в крісло й затулила обличчя руками.

— Не бентежся, дурненька! — сказав Саймон.— Сьогодні ти ощасливила зразу двох чоловіків у Перті, і тобі нема чого соромитись, уже хоча б тому, що один із них — твій старий батько. Ніхто ще так щиро не цілував і так палко не відповідав на цілунок. Підведи голову, золотко моє! Підведи голову і дай мені побачити в тебе на вустах усмішку! Слово честі, сонце, яке оце зійшло над нашим прекрасним містом, не освітить нічого, що б дало мені більшу втіху. Чи ти,— жартома провадив він далі,— вже гадаєш, буцім заволоділа перснем Джемі Кедді 1 й можеш'

1 За давньою легендою, у печері одного з романтичних пагорбів Кіннаула, поблизу Перта, кравець Кедді знайшов колись перстень, що мав властивість чарівного персня Гігеса 2 (прим. авт.) .

2 Г і г е с — за давньогрецькими переказами, пастух, який знайшов у печері чарівний перстень, що робив людину невидимкою. Завдяки цьому персневі Гігес став лідійським царем (VIII ст. до н. е) і володарем казкових багатств.

ходити собі де завгодно невидимкою? Ні, зіронько моя світанкова! Я саме зібрався був уставати, коли чую — твої двері відчинилися, і я зійшов услід за тобою вниз,— ні, не захищати тебе від сонного Генрі, а на свої власні щасливі очі побачити, як моя люба донечка зробить те, про що найдужче мріє її тато... Ну ж бо, забери від обличчя дурненькі свої ручки, і якщо ти трішечки й зашарілася, то це ще більше прикрасить цей ранок Валентино-вого дня, коли рум'янець особливо личить дівочим щічкам.

По цих словах Саймон Главер, не докладаючи великих зусиль, відвів доньчині руки від її обличчя. Катаріна й справді сиділа геть зашарівшись, але на її виду був не тільки дівочий сором, а в очах враз виступили сльози.

— А це що таке! Ти плачеш, любонько моя? — здивувався батько.— Ні, ні, це вже казна-що... Генрі, поможи ж мені вгамувати це дурненьке дівча.

Катаріна спробувала опанувати себе і всміхнутися, але усмішка в неї вийшла невесела, задумлива.

— Я ось що хочу сказати, батьку,— промовила Пертська Красуня так само над силу.— Я вибрала Генрі Гоу своїм Валентином і віддала йому всі належні права, зокрема, як цього й вимагав звичай, і право на вранішнє привітання. Цим я лише бажала засвідчити Генрі свою вдячність за його вірну і мужню службу, а тобі — свою покору... Та не давай йому приводу гадати і... ох, любий таточку, не думай і сам, що я мала на увазі щось більше, ніж обіцянку бути цілий рік йому вірною і ніжною Валентиною.

— Ох-ох-ох! Ми все це розуміємо,— промовив Саймон так само заспокійливо, як ото нянька втішає дітей.— Ми розуміємо, що ти хотіла сказати. Та поки що годі, годі поки що. Тебе ніхто не квапить, не залякує... Обоє ви — закохані, вірні, віддані валентний, а на все інше — воля бога і щасливого випадку. Прошу тебе, вгамуйся, не заламуй своїх тоненьких рученят і не бійся — ніхто вже від тебе нічого не вимагатиме. Ти вчинила хоробро й славно... А тепер піди по Дороті, розбуди ту стару неробу. Шсля такої сум'ятної ночі й такого радісного ранку нам хотілося б добре поснідати. Та й тобі не завадило б докласти рук і пригостити нас отими смачненькими коржиками, які вмієш пекти тільки ти. Звісно, ти маєш повне право берегти їхню таємницю, адже навчила тебе... Ох! Нехай буде пухом земля дорогій твоїй матері!..— додав він і зітхнув.— Як би вона раділа, коли б діждалася цього щасливого Валентинового дня!

Катаріна вхопилася за цю нагоду,— надану їй, щоправда, зумисне,— і вислизнула з кімнати. Смітові здалося, немов серед білого дня сонце раптом закотилося за обрій і весь світ повила темрява. Навіть ясні сподівання, породжені в його душі вранішньою подією, почали згасати, коли він пригадав переміну в її поведінці... Оті сльози в очах... Неприхований страх, що скував риси її обличчя... І ті зусилля, з якими вона намагалася показати — так недвозначно, як тільки дозволяла делікатність,— що всі її поступки йому, Генрі, сьогодні вранці — всього лиш данина звичаю цього святкового дня.

Старий Саймон дивився на спохмурнілий вид Генрі здивовано, аж невдоволено.

— Заради доброго святого Іоанна — що з тобою, синку? Чого ти сидиш такий надутий, наче сич? Адже всяк, бувши тобою — коли б ти й справді любив мою бідолашну дівчинку так, як запевняєш,— пурхав би зараз, мов той жайворонок!

— Ох, батьку, батьку! — проказав занепалий духом зброяр.— У неї ж на лобі написано: вона любить мене настільки, щоб бути моєю Валентиною,— тим більше, що й ви цього бажаєте,— але не настільки, щоб стати мені дружиною.

— Чума на твою голову, дурню ти несусвітенниШ — вигукнув рукавичник.— Я теж добре вмію читати в жінок на лобі, не гірше за тебе.