Пертська красуня - Сторінка 34

За їхнім звичаєм, так само, як і за нашим, наслідок поєдинку вирішує всі суперечки й претензії. Горяни такі ж марнославні, як і люті, і сама думка про те, що трапляється нагода схрестити мечі на очах у вашої величності та королівського двору, швидко схилить їх віддатись на волю поєдинку. Вони згодилися б на це, навіть якби такий суворий суд суперечив їхнім звичаям. А чисто учасників бою горяни дозволять нам визначити на наш розсуд. Однак, допускаючи їх до двору, ми повинні бути обережні. Треба так усе влаштувати й настільки обмежити кількість їхніх воїнів, щоб вони не змогли зненацька напасти на нас самих. І якщо ми подбаємо про свою безпеку, то чим більше дозволимо взяти з кожного боку воїнів, тим більше поляже найміцніших, найзапекліших горян і тим певніше ми зможемо сподіватися, що на якийсь час у Гірській Країні запанує спокій.

— Це була б кривава політика,— промовив король.— Кажу тобі ще раз: сумління не дозволяє мені дати згоду на різанину тих напівдиких і темних людей, не багато кращих від язичників.

— А хіба їхнє життя дорожче,— заперечив Олбані,— за життя тих рицарів і дворян, які зі згоди вашої величності так часто виходять на арену, щоб по справедливості вирішити суперечку чи просто вкритися славою?

Під таким натиском королеві важко було заперечити проти звичаю, що глибоко пустив коріння в традиціях рицарства та неписаних законах королівства,— звичаю вирішувати суперечку двобоєм. Отож Роберт тільки сказав:

— Бог свідок, коли я й давав згоду на кровопролиття, на яке ви підбиваєте мене й тепер, то тільки з величезною відразою. І щоразу, коли я бачив, як люди виходять битися "до першої крові", мені хотілося задля їхнього замирення радше пролити власну кров.

— Ваша величносте,— втрутився пріор,— але якщо ми не скористаємося порадою мілорда Олбані, то нам доведеться, очевидно, пристати на пропозицію графа Дугласа. Здавшись на волю непевного завершення бою і ризикуючи, безперечно, втратити багатьох вірних підданих, ми тільки зробили б мечами Нижньої Шотландії те, що дикі горяни однаково скоїли б з собою власними руками... А якої думки про політику його високості герцога Олбані мілорд Дуглас?

— А Дуглас,— відповів бундючний лорд,— ніколи не радив удаватися до політика там, де можна досягти успіху відвертою силою. Він лишається при своїй думці і ладен виступити в бій на чолі власних васалів і тих загонів, що їх дадуть барони Перт-шіру та Карсу. Дуглас або наведе горян на розум і доб'ється від них покори, або складе в тому дикому краю голову.

— Достойні слова, мілорде Дуглас! — сказав Олбані*— Король може спокійно покластися на твоє безстрашне серце й на відвагу твоїх мужніх воїнів! Та хіба ти не бачиш, що невдовзі обов'язок покличе тебе іуди, де твоя присутність і вірність

будуть конче необхідні для безпеки Шотландії та її монарха7 Хіба ти не завважив, як похмуро нерозсудливий Марч заявив, що його відданість і підданість нашому суверенові, тут присутньому, обмежена тільки тим часом, поки він залишається васалом короля Роберта? ї хіба не ти сам висловив підозру, що Марч намислив перекинутися на службу до Англії?.. З горянами можуть битися й інші проводирі, не такі могутні й не такі усдав-лені; та якщо Марч упустить до нас Персі з англійськими загонами, то хто їх прожене, коли Дуглас буде зовсім в іншому місці?

— Мій меч,— відповів Дуглас,— однаково готовий служити його величності як на кордоні, так і в найдальших куточках Гірської Країни. Мені й раніше випадало бачити спини пихатого Персі й Джорджа Данбара, можу побачити й ще раз. І якщо король накаже мені вжити заходів проти можливого об'єднання зрадника з чуж9земцями, що ж, ніж довіряти слабкішій і менш надійній руці важливе завдання втихомирювати горян, я схильний радше згодитися з пропозицією мілорда Олбані. Краще нехай ті дикуни й справді самі посічуть один одного, і наші барони та рицарі позбудуться клопоту ганятися за ними в горах.

— Мілорд Дуглас,— сказав принц, вирішивши, певно, не проминати жодної нагоди подражнити бундючного тестя,— не бажає залишати нам, жителям Низовини, навіть тих жалюгідних крихт честі та слави, які ми могли б зібрати коштом волоцюг із гір, поки він зі своїми рицарями на кордоні пожинатиме плоди звитяг над англійцями. Тільки ж Персі, як і Дугласові, теж не раз випадало бачити спини. А бувають, як я знаю, і такі чудеса, коли чоловік іде по шерсть, а вертається стрижений!

— Такі слова,— озвався Дуглас,— вельми личать принцові! Він говорить про честь, начепивши на себе торбинку приблудної повійниці як доказ її прихильності.

— Вибачте, мілорде,— відповів Ротсей,— але невдало одружений чоловік стає неперебірливий у виборі тих, кого любить par amour К Пес, що сидить на ланцюгу, хапає кістку, яка ближче.

— Ротсею, нещасний мій сину! — вигукнув король.— Чи ти стратився розуму? Чи хочеш накликати на себе королівський і батьківський гнів?!

— Гаразд, я мовчу,— відказав принц.— Як ваша величність мені й наказала.

— Отже, мілорде Олбані,— промовив король,— коли така ваша порада і якщо неминуче має пролитися шотландська кров, то скажіть, як нам умовити жорстоких горян вирішити свою суперечку двобоєм, що його ти пропонуєш?

Добровільним коханням (франц.).

1*5

— А це, владарю мій,— відповів Олбані,— ми повинні добре обміркувати. Але справа не дуже складна. Потрібне буде золото, щоб підкупити декого з бардів 1 та головних радників і верховод окремих родів. Крім того, вождям обох союзів треба дати зрозуміти, що коли вони не згодяться залагодити чвари таким мирним шляхом...

— Мирним, брате?! — різко перебив герцога король.

— Так, мирним, владарю мій,— відповів його брат,— Бо краще зберегти мир у країні, пожертвувавши двома чи трьома десятками волоцюг із гір, ніж терпіти війну доти, доки загинуть тисячі воїнів від меча, вогню, голоду та суворих умов гірського бою. Але повернімося до нашого заміру. Я гадаю, той клан, до якого ми спершу звернемося з нашою пропозицією, жадібно за неї вхопиться. А їхнім супротивникам сором не дозволить відмовитися довірити справу мечам своїх найхоробріших бійців. Засліплені родовою гордістю та клановою зненавистю горяни не розгадають наших потаємних намірів. І вони заходяться колоти одні одних ще ревніше, ніж ми їх до цього під'юджуватимемо... А тепер, коли наша рада підійшла до кінця і моя допомога тут більш не потрібна, я піду.

— Стривайте хвилинку,— сказав пріор,— бо я теж маю сповістити раду про лихо, своєю суттю таке жахлийе й приголомшливе, що благочестивому серцю благородного лорда воно видасться просто неймовірним. І я кажу про нього з болем і сумом, бо в ньому,— і це правда, як і те, що я, недостойний слуга святого Домініка,— вся причина гніву господнього проти нашої нещасної країни. Через те лихо наші звитяги обертаються на поразки, наша радість — на смуток, нашу раду роздирають суперечності, а нашу країну терзають міжусобиці.

— Кажіть, велебнлй пріоре,— звелів король.— Будьте певні, якщо причина того лиха в мені чи в моєму домі, то я негайно подбаю про те, щоб її усунути.

Роберт промовив ці слова тремтячим голосом і тепер нетерпляче ждав відповіді пріора. Він боявся, що священик, напевно, знов. звинуватить Ротсея в якомусь нерозважному вчинку чи в розпусті. Може, це лихе передчуття народилося в короля тоді, коли йому здалося, ніби пріор на хвилю затримав свій погляд на принцові, перш ніж урочистим тоном сказати:

— Єресь, мій благородний і ласкавий владарю! Серед нас укинулась єресь. Вона одну по одній вихоплює з нашої пастви людські душі, як ото вовк тягає з вівчарні ягнят!

— У нас доволі пастухів, щоб стерегти вівчарню! — сказав герцог Ротсейський. — Тільки довкіл такого невеликого міста, як

Барди — мандрівні співаки в кельтів.

Перт, чотири чоловічих монастирі, не рахуючи білого духівництва Мені здається, що місто, маючи таку міцну залогу, легко стримає ворожий натиск.

— Один зрадник серед оборони, мілорде,— відповів пріор,— може завдати великої шкоди місту, хай навіть його охороняють цілі легіони. А коли цього зрадника — чи то з легковажності, чи з любові до всього нового, чи ще з якихось причин — та покривають і підтримують ті, хто мали б перші вигнати його з фортеці, то шкідник дістає ще більші можливості чинити зло.

— Ваші слова, отче пріор, лучать, як видно, в котрогось із присутніх у цій залі, — промовив Дуглас— Якщо це я, то ви до мене занадто несправедливі. Я знаю, абербротокський абат нерозважливо скаржиться, нібито я не даю їхнім чередам надміру розплоджуватись на монастирських пасовищах, а їхнім коморам — аж тріщати від запасів збіжжя, тоді як моїм людям не вистачає .м'яса, а коням — вівса. Та не забувайте: ті пасовища й угіддя, які дають тепер стільки паші й зерна, колись подарували Абербротокському монастиреві мої предки і не для того, щоб їхній нащадок умирав серед такого багатства з голоду. А Дуглас і не думає голодувати, присягаю святою Брайдою! А щодо єресі та фальшивого вчення,— додав граф, важко гупнувши величезним кулаком по столу,— то хто це посмів звинуватити в них Дугласа? Я, звісно, не дозволю послати на багаття бідолах за їхні нерозумні мислі, але моя рука й меч завжди готові захищати християнську віру!

— Не маю сумніву, мілорде,— відказав пріор.— Так споконвіку велося у вашому благородному роді. А щодо скарг абата, то ця справа може почекати. Зараз ми хотіли б, аби хтось із високородних світських князів разом із князями святої церкви дістав тут повноваження в разі потреби підтримати військовою силою ті заходи, що їх велебний голова церковного суду та інші високі прелати, до числа яких належу і я, недостойний, мають намір ужити стосовно нових учень. Ці вчення вводять в оману простолюд, підточують чисту, дорогу нам віру, освячену папою римським та його превелебними попередниками.

— Довірмо такі королівські повноваження графові Дугласу,— промовив Олбані.— І нехай його правосуддю улягають усі без винятку, крім особи короля. Я сам, хоч і певен, що ні вчинками своїми, ні помислами не визнавав і не підтримував ніяких учень, не освячених церквою, все ж таки посоромлюся вимагати для себе недоторканності особи, в жилах якої тече кров шотланд

1 Загальна назва нижчих священнослужителів (не ченців) на відміну від чорного духівництва (вищого).

еьких королів.