Пертська красуня - Сторінка 32

Тільки ж надто вже прудко ці шельми втікали, не могли вони бути людьми графа Дугласа!

Дуглас цей кпин зрозумів, однак відповів графові лише нищівним поглядом — одним із тих, яким завжди виражав смертельну образу. І все ж заговорив він спокійно,4 погордливо, не втрачаючи самовладання.

1 Треба визнати, що містер Крістел Крофтенгрі, висловлюючи це твердження, забув про характеристику, що її дає Ротсеєві пріор Лохлевенського монастиря:

"Не придерешся до статури, Та ще й знавець літератури" *. (Прим. авт.)

— Величносте,— промовив він,— ви, певна річ, знаєте, що відповідати на таке звинувачення має не хто інший, як Дуглас. Ще б пак! Коли ж бо це було, щоб у Шотландії спалахнула бійка чи пролилася кров, а злі язики не обмовили при цьому котрогось із Дугласів чи їхніх людей і не склали всю вину на них?! Та цього разу в нас є надійні свідки. Я маю на увазі не мілорда Олбані,— він сам сказав, що на той час був, як йому й годиться, при вашій величності. Промовчу я й про мілорда Ротсея, що, як і личить йЬго званню, віку й глузду, саме лускав горішки з при-блудою-співачкою... О, герцог усміхається!.. Що ж, тут він може робити що завгодно... Але я не забуваю про ті узи, про які він, очевидно, забув. Та серед нас сидить і мілорд Марч, він нібито бачив, як мої люди втікали від пертської голоти! Я можу тільки сказати графові, що воїни Кривавого Серця наступають і відступають лише тоді, коли їм наказує їхній воєначальник і коли того вимагає благо Шотландії!

— А я ось що відновім!..— вигукнув такий самий бундючний граф Марч, і його лице залила краска.

Та його урвав король:

— Угамуйтеся, мілорди! Не гнівайтесь! Згадайте, .хто перед вами сидить! А ви, мілорде Дуглас, розкажіть, якщо можете, через що спалахнула та сварка і чому ваші люди, які завжди добре служили нам, так ревно кинулися в ту вуличну бійку.

— Воля ваша, величносте,— промовив Дуглас, ледь кивнувши головою, яку рідко схиляв у поклоні.— 3 кількома людьми зі звичайного свого почту я їхав через місто від монастиря картезіанців де стою постоєм. На Верхній вулиці я побачив юрбу простолюду, що товпилася довкола хреста, до якого було прибите оголошення, а разом з ким ось це.

І Дуглас дістав з кишені— на грудях свого шкіряного колета відтяту людську руку та клапоть пергаменту. їхній вигляд приголомшив короля.

— Добрий отче пріор,— звернувся Роберт до священика,— прочитайте. А цю страшну річ нехай кудись приберуть.

Пріор почав читати оголошення, в якому писалося:

— "Минулої ночі, перед днем святого Валентина, на дім одного з громадян Перта напали якісь розперезані волоцюги з числа чужинців, що недавнім часом прибилися до нашого славного міста. Одному з тих мерзенних напасників у бійці відтято цю руку, яку провост та члени магістрату й розпорядилися прибити до хреста на сором і ганьбу тим, хто вчинив бійку. І якщо хто-небудь рицарського звання скаже, що ми вчинили неправильно, то я, рицар Патрік Чартеріс із Кінфонса, ладен вийти на двобій

Картезіанці — ченці католицького ордена, заснованого 1084 р.

і довести свою правоту рицарською зброєю. А якщо сказане тут схоче заперечити чоловік нижчого походження, його стріне біля бар'єра котрийсь із громадян відповідного стану славного міста Перта. І нехай господь бог та святий Іоанн бережуть наше славне місто!"

— Отож ви не здивуєтесь, мілорди,— провадив далі Дуглас,— що коли мій роздавач милостині прочитав мені таку неподобну писанину, я наказав одному зі своїх сквайрів зірвати з хреста цей трофей, принизливий для рицарства і знаті Шотландії. Після цього хтось із тих міських розбишак зухвало накинувся з криком та лайкою на людей, що їхали в кінці мого почту. Тоді ті повернули на нього коней і швидко поклали б край галасові, але я суворо наказав усім їхати за мною і, не зважаючи на випади ницої голоти, зберігати спокій. Отак і вийшло, що мої люди з'явилися сюди як утікачі, хоч могли б — якби я був звелів їм відповісти на силу силою — підпалити з усіх боків це жалюгідне містечко, і зарозумілі вахлаї позадихалися б у диму, як ото злі лисенята в підпалених заростях.

Дуглас змовк, запала тиша. Нарешті герцог Ротсейський звернувся до батька:

— Оскільки граф ДугЛас владний щоразу, як тільки посвариться з провостом через нічну бійку чи якийсь виклик на двобій, підпалити місто, де стоїть ваш двір, величносте, то, гадаю, ми всі повинні подякували йому за те, що він досі не зволив цього зробити!

— Герцог Ротсейський,— промовив Дуглас, який, певно, вирішив не давати волі своєму гніву,— матиме причину дякувати небесам серйознішим тоном, ніж сьогодні, за те, що Дуглас не тільки могутній, але й вірний. Тепер такі часи, коли піддані в усіх країнах повстають проти закону. Ми вже чули про жаке-рію 1 у Франції, а також про Джека Соломинку, Гоба Міллера та пастора Болла 2 серед отих південців 3. Можна не сумніватися, що сухої соломи досить і в нас, аби спалахнула пожежа, коли полум'я сягне наших кордонів. Коли я бачу, як простолюд кидає виклик благородним людям і прибиває до міського хреста руку дворянина, то не скажу, що боюся бунту,— бо таки й не

1 Жак ері я (франц. Jacguerie, від Jacgues Bonhomme, тобто "Жак-простак* — зневажливе прізвисько, дане феодалами французьким селянам) — антифеодальне селянське повстання в північній та північно-східній Франції у 1358 p., жорстоко придушене військами феодалів.

2 Джек Соломинка, Гоб Міллер і пастор Джон Болл — сподвижники Уота Тайлера, вождя могутнього селянського повстання у кінці XIV ст. в Англії.

8 "Південцями" шотландські вельможі зневажливо називають англійців.

боюся,— але я волію бути до нього готовим і не хочу, щоб він застав мене зненацька.

— А чого це мілорд Дуглас стверджує,— озвався граф Марч,— нібито бучу зчиняє простолюд? Я чув, тут згадувалося ім'я сера Патріка Чартеріса, а в його жилах, якщо не помиляюсь, немає простацької крові. Дуглас і сам, коли вже він приймає це діло так близько до серця, міг би, не зашкодивши своїй честі, підняти рукавичку, кинуту сером Патріком.

— * Мілорд Марч мав би говорити про те, в чому розуміється,— відповів Дуглас.—Я не вчиню несправедливо з нащадком Червоного Розбійника, коли скажу, що змагатися з Дугласом для нього надто велика честь. Нащадкові Томаса Рендолфа більш личило б прийняти цей виклик.

— Що ж, хай буде так. Я прийму будь-який виклик, ні в кого не питаючи дозволу! —, промовив граф Марч, стягаючи з руки рукавичку.

— Стривайте, мілорди! — втрутився король.— Не завдавайте нам такої глибокої образи, доводячи свою сварку до виклику на смертельний двобій. Та Коли.вже ви стягли рукавичку, мілорде Марч, подайте дружньо руку благородному графові і обніміться на знак обопільної вашої вірності шотландській короні.

— Ні, владарю мій,— відказав Марч,— ваша величність може наказати мені повернути вам рукавичку, бо вона, як і вся моя зброя, цілком до ваших послуг, поки я ще ношу титул графа шотландсько? корони. Проте Дугласа я можу обняти лише руками, вдягненими в крицю. Прощавайте, владарю. Мій голос у раді нікому не потрібен... Навіть більше, його сприймають так вороже, що зоставатися тут далі для мене, певно, не зовсім безпечно. Нехай господь береже вашу величність від явних ворогів і зрадливих друзів... Я виїжджаю до свого замку Данбара, звідки до вас, гадаю, невдовзі надійдуть новини. Прощавайте і ви, мілорди Олбані й Дуглас. Ви завели велику гру, глядіть же, грайте чесно... Прощавайте, бідолашний нерозважний принце; ви пустуєте, немов молодий олень перед носом у тигра!.. Прощавайте всі... Джордж Данбар бачить зло, але не може йому зарадити. Прощавайте!

Король хотів був щось сказати, але слова завмерли в нього на вустах, коли він зустрів застережливий погляд Олбані. Марч шанобливо звернувся по черзі до кожного з членів королівської ради, ті мовчки вклонились йому — всі, крім Дугласа, який на прощальні слова графа відповів бундючним, зневажливим поглядом,— і вийшов з зали.

— Цей боягуз подався зраджувати нас південцям,— озвався Дуглас.— У графа тільки й гордощів, що ота його приморська фортеця 1, яка не дає англійцям проникнути до Лотіана... Та не тривожтеся, владарю мій, я свого слова додержу... Зрештою, ще не пізно. Скажіть тільки слово, владарю... Скажіть: "Схопи його!"— і не встигне Марч вийти за межі Ерна, як його шлях до зради урветься.

— Ні, мужній графе,— озвався Олбані, якому було вигідно, щоб обидва могутніх лорди ворогували один з одним, але щоб жоден не діставав рішучої переваги,— ви надто поспішаєте зі своєю порадою. Запрошуючи сюди Марча, мій брат-король гарантував йому безпеку, і не можна порушувати слова монарха, не зашкодивши його честі. Одначе, якщо ви, вельможносте, зможете подати достатні докази...

Цієї миті королівську раду перебили гучні сурми.

— Його високість герцог Олбані сьогодні на диво делікатний,— промовив Дуглас.— Та шкода слів... Час прогаяно... Це Марчеві сурми, і, ручаюся вам, як тільки він помине Південну браму, то полетить стрілою. Скоро ми про нього почуємо, і якщо мої здогади слушні, зрадник дістане відсіч, хай навіть його підтримає ціла Англія.'

— Ні, сподіватимемось, що благородний граф так підло не вчинить,— промовив король, вельми задоволений, що в суперечці Марча з Дугласом забулась сварка між Ротсеєм та його тестем.— На вдачу він запальний, але не лихий... Де в чому з ним повелися... Не скажу, що несправедливо, але... не так, як він чекав... І можна зрозуміти окривдженого чоловіка такого благородного походження і великої сили. Та, хвалити бога, ми всі, хто тут лишився, одностайні і, я б сказав, мов одна сім'я. Отож нашій раді тепер не стануть на заваді ніякі незгоди... Отче пріор, прошу вас, візьміть перо — вам, як завжди, доведеться побути на цій раді писарем... А тепер, мілорди, до діла... І насамперед поговоримо про чвари в Гірській Країні...

— ...між кланами Хаттанів і Кугілів,— додав пріор.— Як видно з останніх повідомлень від наших братів у Данкелді, ці чвари ось-ось виллються в ще страшнішу війну, ніж та, що вже триває між синами Беліала, які погрожують винищити одні одних до ноги. Обидві сторони збирають сили, і кожен чоловік, споріднений з племенем бодай у десятому коліні, мусить стати під брат-тах 2 свого клану. Тих, хто не послухається, чекає кара вогнем і мечем.