Пертська красуня - Сторінка 33

Вогненний хрест блискавкою пролетів у всі кінці й пробудив чужі й невідомі племена аж за далеким Маррі-Фрітом...

1 Тобто замок Данбар (прим. авт.).

8 Враттах (буквально "полотнище") — знамено. У нижньошотландській мові ще збереглося слово "brat", яке тепер, однак, вживається тільки на означення дитячого фартушка чи грубого рушника. Ось до якого низького вживання можуть дійти слова! (Прим. авт.)

Нехай боронить нас бог і святий Домінік! Та якщо ви, ваші вельможності, не дасте раду цьому лиху, воно розповзеться по всіх усюдах і спадкоємні володіння церкви скрізь пограбують оті амалекітяни *, яким побожність так само чужа, як і любов чи співчуття до ближнього... Зглянься над нами, матір божа! Ми чули, що декотрі з них справжні язичники й поклоняються Ма-гаундові і Термагонтові.

— Мілорди й родичі,— промовив Роберт,— тепер ви розумієте, яка це нагальна справа і, може, схочете почути мої міркування, перше ніж висловите поради, які вам підкаже власна мудрість. Признатися щиро, мені не спало на думку нічого кращого, як послати в гори двох королівських уповноважених. Вони заявлять горянам, що кожен, хто не складе зброї, відповість перед законом головою, заборонять проливання крові й так припинять чвари.

— Я схвалюю думку вашої величності,— сказав Ротсей.— Сподіваюся, наш добрий пріор не відмовиться взяти на себе священний обов'язок посла й миротворця. Такої самої честі має домагатися і його велебний брат, пріор картезіанського монастиря. Завдяки цій почесній місії армія мучеників поповниться, певна річ, ще двома достойними новобранцями, бо в особах королівських послів горяни не вельми поважатимуть служителів церкви і обійдуться з ними як з мирянами.

— Високоможний лорде Ротсей,— проказав пріор,— якщо мені призначено благословенний вінець мученика, то я, безперечно, дістану знак згори, на яку стезю мені ступити, щоб його здобути. Та якщо ви просто жартуєте, то нехай Всевишній простить вам і просвітить ваш розум; тоді ви збагнете, що краще надягти обладунок, узяти меч і стати на захист володінь церкви, над якими нависла така серйозна загроза, ніж брати на глузи слуг божих.

— Я нікого не беру на глузи, отче пріор,— відказав, позіхаючи, юнак,— і не проти надягти обладунок, тільки ж він — важкувате вбрання, а в лютому така погода, що ліпше взяти хутряну накидку, ніж сталевий панцер. Не хочеться мені нацуплювати на себе холодний об/іадунок у такий колючий вітер іще ось чого: якби церква послала туди загін своїх праведників,— а серед них знайшлися б і добре знані в тих краях уродженці Гірської Країни, які, певна річ, звикли до тамтешнього клімату,— то вони постояли б за свою справу не згірш від славного святого Георгія Англійського. Та хтозна-чому, але ми чуємо про чудеса церкви тільки тоді, коли ї власкавлюють дарунками, а кару вона по

1 Амалек Ітяни —• давні кочові племена арабського походження; тут це слово вжите в значенні переносному — "грабіжники*.

силає лише тоді, коли хтось зазіхає на її власність. І в обох ви-падках церква не промине нагоди розширити свої володіння. Та коли десь з'являться десятків зо два озброєних горян, тоді духовні отці б'ють иа сполох, одначе боронитися не поспішають,— нехай, мовляв, який-небудь титулований дворянин допоможе церкві утримати землі, які він же їй і подарував, так ніби вони й досі належать йому і він має з них зиск.

— Давиде, сину мій,— промовив король,— ти даєш занадто багато волі своєму язику.

— Гаразд, величносте, я мовчу,— відповів принц.— Я не мав наміру завдати вашій величності жалю чи прикро вразити отця пріора. Чудеса він, звісно, творити вміє, однак стрічатися віч-на-віч зі жменькою отих грабіжників-горян,* як видно, не бажає.

— Ми знаємо,— мовив пріор, погамувавши в собі обурення,— хто підказує ці мерзенчі слова, які ми щойно з жахом почули з принцових уст. Коли принци мають до діла з єретиками, в їхні думки і вчинки вкидається причина. Тоді вони з'являються на вулицях у компанії блазнів та повійниць, а в королівській раді глумляться з церкви, з усього святого!

— Заспокойтесь, велебний отче! — сказав король.— Свої необачні й пусті слова Ротсей відпокутує дарами. Та ба! Давайте по-дружньому радитись, а не сваритись, як ото команда збунтованих матросів на ушкодженому кораблі, коли кожен пускається в суперечки з іншими, замість помогти розгубленому капітанові врятувати судно... Мілорде Дуглас, ваш рід ніколи не стояв осторонь, коли корона Шотландії чекала від вас мудрої поради чи відважного подвигу. Сподіваюся, ви допоможете нам і в цій скруті?

— Мені взагалі дивно чути про скруту, величносте,— відповів гордовитий Дуглас.— Коли намісником короля був я, то також траплялося, що з Грампіанських гір спускався котрийсь із тих диких кланів. Але я не завдавав клопоту королівській раді, а просто наказував шерифу 1, лордові Рутвену, сісти на коня й очолити військо Керса — з Геями, Ліндсеями, Огілві та іншими рицарями. Присягаю святою Брайдою, коли доходить до сутички між сталевими кольчугами та вовняними плащами, ті негідники швидко узнають, чого вартий спис і чи гострий меч. Сотні три тих вояк, серед них і їхній ватажок Дональд Кормак, полягли кістьми на Терновому болоті 2 та в Рохінройському лісі. І ще стільки знайшли свій кінець на гілляках у Гаю Вішальника,— місце так назвали через те, що катові там довелося добряче

1 Шериф — головний суддя графства; призначався монархом довічно.

2 Дехто з істориків вважає, що ця сутичка сталася не раніше як у 1443 р. (Прим, авт.)

попрацювати. Ось як я розправляюся з розбійниками в своєму краю. І якщо тих гірських волоцюг можна приборкати, на вашу думку, не такими суворими заходами, то не дорікайте Дугласові за те, що він висловив власну думку... О, ви посміхаєтесь, мілорде Ротсей?! Дозвольте запитати, чому це ви вже вдруге вшановуєте мене своєю насмішкою, тоді як я ще не відповів і на першу?

— Не гнівайтесь, добрий мій лорде Дуглас! — відказав принц.— Я тільки всміхнувся на думку про те, як порідшає ваш пишний почет, коли з кожним злодюгою у нас розправлятимуться так, як із тими бідолахами горянами в Гаю Вішальника.

Знову втрутився король, не давши графові вибухнути гнівом.

— Ваша вельможність мудро нам радить,— звернувся Роберт до Дугласа,— довіритися зброї, коли ті люди виступлять проти наших підданих у відкритому полі. Та біда ось у чому: як угамувати цих бунтівників, коли вони сховаються в своїх горах? Вам зайве пояснювати, що клан Хаттанів і клан Кугілів — це два великі союзи, кожен з яких складається з різних племен та родів, і об'єдналися вони для того, щоб боротися одні проти одних. Останнім часом сварки між кланами щоразу призводять до кровопролиття, хоч би де і як горяни зіткнулися — один на один чи цілими ватагами. їхні безнастанні чвари обертають цей край на руїни.

— Не бачу в цьому ніякого лиха,— сказав Дуглас.— Ті горлорізи почнуть винищувати одні одних, а чим менше в Гірській Країні зостанеться людей, тим більше там розплодиться оленів. А нам залишиться менше воювати, зате більше — полювати.

— Краще скажіть так: чим менше зостанеться людей, тим більше розплодиться вовків! — відказав король.

— Яз вами згоден,— промовив Дуглас.— Краще дикі вовки, ніж дикі катерани. Держатимемо тільки більші сили на кордоні, щоб відділити мирний край від краю братовбивчих чвар. Нехай пожежа усобиць палає в самій Гірській Країні. Вогонь розгориться там на повну силу, спопелить усе і згасне. А тих, хто виживе, ми легко приберемо до рук, і вони виконуватимуть найменше бажання вашої величності слухняніше, ніж тепер їхні негідники батьки підкоряються найсуворішим вашим наказам.

— Це порада мудра, але безбожна,— озвався пріор, похитавши головою.— Сумління мені не дозволить її підтримати. Так, це мудрість, але мудрість Ахітофеля — хитра і воднораз жорстока.

— Те саме підказує мені й моє серце,— промовив король, приклавши до грудей руку.— Воно каже, що в день страшного суду я почую запитання: 4Роберте Стюарт, де піддані, яких тобі дала

1 Ахітофель — за біблійною легендою, підступний радник царя Давида/

доля?" Серце підказує мені, що я муситиму складати звіт за них усік — за саксів і "гелів, жителів Низовини, Гірської Країни І прикордонного краю; що з мене спитають не тільки за тих, хто ікає силу й мудрість, але й за тих, хто став розбійником через свою бідність і бунтарем — через темноту.

— Ваша величність промовляє як справжній християнський король,— скаЗав пріор.— Та в своїх руках ви тримаєте не тільки скіпетр, але. й меч, а наше зло таке, що викорінити його можна тільки мечем.

— Послухайте мене, мілорди,— сказав принц з таким виглядом, наче йому несподівано спало на думку щось дуже веселе.— А чи не навчити нам тих диких горян рицарської поведінки? Не важко було б умовити обох великих ватагів, вождя клану Хат-танів і вождя не менш могутнього клану Кугілів, викликати один одного на смертельний двобій. А битися вони могли б тут, у Перті... Ми дамо їм коней і зброю. Таким чином ворожнеча припиниться зі смертю одного з тих двох розбійників, а може, і обох, бо, думаю, вони обидва скрутять собі в'язи у першій же сутичці. І тоді здійсниться священна мрія мого батька запобігти крово-прблиттю, а ми потішимося поєдинком двох невгамовних рицарів, які вперше в житті натягли бриджі й повилазили на коней. Про таке світ не чував ще від часів короля Артура!

— Посоромся, Давиде! — сказав король.— Лихо, яке тяжіє над твоєю рідною країною і яким заклопотана наша рада, ти обертаєш на блазенство?!

— Даруйте мені, брате-королю,— промовив Олбані,— але мені здається, що хоч мій небіж висловив свою думку й жартома, вона може неабияк допомогти нам запобігти лиху.

— Вельможний брате,— відповів король,— недобре з твого боку так глумитися над легковажністю Ротсея, підхоплюючи його недоречний жарт. Ми знаємо, що кланам Гірської Країни чужі наші рицарські правила, і вони не мають звичаю чи моди в таких випадках виходити на двобій.

— Це прйвда, ваша величносте,— відказав Олбані.— Але я не жартую, а кажу цілком серйозно. Так, горяни не мають нашого рицарського звичаю виходити на арену, зате вони не згірш од нас уміють по-іншому вкорочувати один одному віку. Головне, щоб гра йшла на життя і смерть, байдуже, чим битимуться ті гели — мечами та сииоами, як годиться благородним рицарям, торбинами з піском, як прості парубки в Англії, а чи штрикатимуть один одного ножами й кинджалами на свій варварський манір.