Пертська красуня - Сторінка 43

Треба перебігти на той бік вулиці, поки вони не надійшли... а якщо за мною хтось стежить, то про мене піде поголос, нібито я сам-один шукав серед ночі пригод, і це додасть мені слави вояка-блукальця".

Багатіючи отак думкою відзначитися серед гуляк та кавалерів, одначе міркуючи досить тверезо й розважливо, шапкар спробував перейти на другий бік вулиці. Проте весела компанія несла смолоскипи, і їхній відблиск упав на Олівера, чий світлий одяг добре вирізняв" його в темряві. Жваву музику перекрили голоси: "Здобич! Здобич!" —і перше ніж шапкар устиг зметикувати, що краще — спинитися чи втікати, два молодих лобуряки з важкими кийками в руках, схожі в своїх химерних маскарадних костюмах на дикунів, спритно схопили його і грізно заволали:

— Здавайся, ти, бундючне опудало, пообвішуване дзвіночками! Здавайся по-доброму й без балачок, а то будеш не ."мавром"-танцюристом, а покійником!

— А кому ж я маю здатися? — поспитав, затинаючись, шапкар. Бо хоч перед ним був гурт перебраних гуляк, які шукали на вулицях розваг, його погляду все ж таки не уникло те, що належали вони до куди вищого стану, ніж він сам. З переляку Олівер розгубив усю свою відвагу, без якої шкода й думати зіграти роль у грі, де з нижчим можуть повестись якнайгірше.

— Ти ще й посмів розмовляти, рабе?! — вигукнув один із перевдягнених.— Бачу, тебе спершу слід віддубасити, тоді до тебе, може, дійде, що ти — наш бранець!

— Ні-ні, не требі, о могутній індійцю! — хутко відповів шапкар.— Дивіться, я вже й так вам підкоряюсь...

— Тоді йди з нами! — загукали ті, що взяли його в полон.— Іди й віддай шану Імператорові Мімів, Королю Танцюристів і Великому Герцогові Темної Ночі. Поясниш йому, яке ти маєш право, не заплативши данини, так безцеремонно й бундючно тут вештатись, видзвонювати дзвіночками і стоптувати свої підошви в його володіннях! Хіба ти не знаєш, що за це тебе слід послати на тортури як державного злочинця?

— Мені здається, це була б надто сувора покара,— прохарамаркав Олівер.— Адже я не знав, що його високість сьогодні ввечері зійшов на трон. Я ладен заплатити пеню, яку тільки дозволить гаманець бідного шапкаря,— поставити галон 1 вина чи чогось такого...

— До імператора його! — закричали з усіх боків.

І нещасного "мавра" поставили перед худорлявим, однак ставним і вродливим юнаком у розкішних шатах: пояс і тіара на голові з павиних пір'їн, що їх тоді привозили зі Сходу як рідкісну дивовижу, стан щільно облягали коротка куртка й штани 8 леопардової шкури, а під ними вся постать була обтягнена шовком тілесного кольору, що робило юнака схожим на індійського князя. Взутий він був у сандалі, підв'язані яскраво-чер-вонимй шовковими стрічками, а в руці тримав щось на взірець жіночого віяла тих часів, також із павиних пір'їн, зібраних у султан чи китицю.

— Хто цей спритник? — спитав індійський князь.— І як він осмів поначіплювати дзвіночки "мавра" до ніг віслюка?.. Слухай, приятелю, твоє вбрання робить тебе нашим підданим, бо нам підкоряється вся Країна Розваг, з усіма мімами, менестрелями й іншими комедіантами... Ти що — язика проковтнув? Він хоче вина, наточіть йому повненьку нашу шкаралупку!

До рота пригніченого Олівера приставили величезну гарбузову сулію, повну вина, і "князь" гульвіс зажадав:

Галон — міра рідини (близько 4,5 л).

— Ану, розлузай цей горішок, та гляди, гарненько, і не криви пику!

Олівер залюбки скуштував би трохи цього прекрасного вина, але від посудини, яку йому піднесли, нещасного шапкаря кинуло в піт. Він надпив кілька ковтків, а тоді почав благати пощади:

— Вибачте, ваша князівська ясновельможносте, але сьогодні мені ще далеко йти, і якщо я вип'ю вина в міру вашої щедрості, за яку я вам уклінно дякую, то не переступлю першого ж рівчака.

— Ти що — не годен поводитись як справжній гультяй?! Ану затанцюй мені, загни колінце! Ну ж бо! Раз... два... три!.. Прекрасно! Ще раз!.. Ану нідострожте його!

Тут хтось із почту "індійського князя" легенько штрикнув —Олівера під бік мечем.

— О! Оце діло!.. Скочив так, як кіт через рівчак! Подайте йому ще раз нашу шкаралупку... Та ні, не силуйте чоловіка, пеню він заплатив і заслужив не тільки волю, а й винагороду. Ставай навколішки! Ставай, зараз ми тебе посвятимо в рицарі Гарбузової Сулії! То як там тебе звати? Дайте мені хто-небудь свою рапіру!

— Мене звати Олівер, з дозволу вашої честі... тобто вашої високості.

— Олівер, кажеш? О, виходить ти вже й так один із дванадцяти перів Карла Великого, і доля перша за нас подарувала тобі високе звання! Устань же, любий сер Олівер Череп'яна Макітра, рицар славетного ордена Гарбуза!.. Устань в ім'я Безглуздя і йди, куди очі світять, і чорт з тобою!

Сказавши так, князь гульвіс добряче потягнув плазом рапіри шапкаря по плечах, і той ще спритніше, ніж досі танцював, скочив на рівні й під регіт та вигуки компанії кинувся геть. Він біг, не спиняючись, до самого Смітового будинку, і то так прудко, як лисиця втікає до своєї нори від хортів.

Аж коли переляканий Праудф'ют гупнув кулаком у двері, він отямився і згадав, що треба ж було продумати наперед розмову з Генрі. Адже не так легко буде домогтися від коваля пробачення за те, що він, Олівер, так необачно проговорився перед Саймоном Главером. Спочатку на стук ніхто не відповів, і, може, після цієї короткої затримки розгублений шапкар, схаменувшись, відмовився б од свого наміру побалакати зі Смі-том і пішов би додому. Але тут удалині почулася музика й спів. І в нещасного шапкаря знов прокинувся страх ще раз потрапити до рук перевдягнених баламутів,^ від яких він ледве втік. Отож Олівер знов заходився поквапно стукати тремтячими руками у двері. І в нього аж серце завмерло, коли гучний, хоч і досить приємний, бас Генрі Гоу озвався:

7* * ЇМ

— Хто там добивається так пізно?.. Що вам треба?

— Це я... Олівер Праудф'ют,— пробелькотів шайкар.— Я хочу розказати тобі одну кумедну річ, друже Генрі.

— Несц свої дурниці на інший ярмарок. Мені зараз не до сміху,— відповів Генрі.— Іди звідси... Сьогодні я нікого не хочу бачити.

— Але ж, друже... любий друже! — канючив під дверима бравий вояка.— За мною женуться розбійники, я прошу під твоїм дахом схованки!

— Ох і дурень же ти! — крикнув Генрі.— Жоден півень з гноярки, навіть найбоягузливіший із тих, що билися сьогодні на проводах масниці, не схоче мотлошити об такого, як ти, страхополоха своє пір'я!

Цієї миті новий вибух співів,— тепер вони, як здалося шапкареві, пролунали багато ближче,— вкинув його в дрож. І тоді голосом, у якому чувся неприхований відчай і нездоланний страх, Олівер заволав:

— В ім'я нашої давньої дружби... в ім'я пречистої, впусти мене, Генрі, коли не хочеш, щоб біля твого порога знайшли мій закривавлений труп, посічений кровожерливими посіпаками Дугласа!

"Тоді на мене навіки лягла б ганьба,— подумав добродушний Сміт.— А може, йому й справді загрожує небезпека? Адже до міста налетіло стільки отих шулік, і вони, полюючи на чаплю, не погребують ваклюзати й горобця!"

Розмірковуючи так і бурмочучи собі під ніс, Генрі відсунув на дверях засув, збираючись, перше ніж упустити до себе непроханого гостя, спочатку переконатися, чи тому справді загрожує небезпека. Та тільки-но він вистромив з дверей голеву, Олівер шмигнув у дім, мов переляканий олень у кущі, і примостився на кухні біля вогню раніше, ніж Сміт устиг окинути поглядом провулок і впевнитися, що за нажаханим утікачем ніякі вороги не женуться. Отож господар знов міцно замкнув двері й повернувся на кухню. Він був невдоволений тим, що, зглянувшись над лякливим Олівером, так нерозважно дав порушити свою похмуру самоту. "Ніби я не знаю,— подумав Генрі;— що жалість у мені викликати так само легко, як страх у цьому шапкареві".

— Як це розуміти? — промовив коваль досить холодно, побачивши, що Праудф'ют спокійнісінько вмостився біля вогню.— Що це за безглузда витівка, майстре Олівер?.* Поблизу не видно нікого, хто б міг тебе скривдити.

— Дай мені чимось промочити горло, любий друже,— сказав Олівер.— Я так до тебе поспішав, аж дух перехопило.

— Я заприсягся,— відповів Генрі,— що сьогодні в цьому домі гульок не буде.., На мені, як бачиш, і одежа будня, я не бенкетую, а пощу, бо цьому є причина. А ти, як для свята, то й так добряче налричащався — он уже і язик заплітається... Якщо хочеш іще елю чи вина, то краще йди до когось іншого.

— Атож, мені довелося таки чималенько хильнути,— промовив нещасний Олівер.— Я трохи не втопився у вині... Клятий гарбуз!.. Мені б ковточок води, любий друже... Адже ти не відмовиш дати мені води?.. Чи, коли твоя ласка, чашечку холодного легенького пивця.

— Ну, коли так,—г відказав Генрі,— то чого ж, це можна. Але ж добряче ти, вид^о, набрався', коли тебе вже потягло на легеньке пиво.

По цих словах господар наточив із барильця, що стояло поруч, чималий кухоль і подав гостеві. Олівер жадібно схопив його, тремтячою рукою підніс до рота і випив до дна. І хоч пиво, як він і просив, було не міцне, проте шапкаря так змучили всілякі страхи та побоювання, що, коли він поставив кухоль на дубовий стіл, то глибоко, з полегкістю зітхнув і не сказав жодного слова.

— Ну ось, горло ти промочив, друже,— мовив Сміт.— Тепер кажи, чого прийшов. Де ж вони — ті, що тобі погрожували? На вулиці я нікого не бачив.

— Еге... Таж за мною до самого твого провулку гналося десятків зо два забіяк! — відказав Олівер.— Та коли вони побачили, що нас двоє, то їхня відвага де й ділася! Вони хоробрі нападати гуртом тільки на одного з нас.

— Ох, не мели дурниць, друже Олівер,— відрубав господар.— Мені зараз не до жартів.

— Я не жартую, святий Іоанн Пертський мені свідок! Мене перестріли і жорстоко побили,— він обережно помацав себе рукою там, де нібито були синці,— отой причинний Давид Ротсей, шалений Раморні і вся їхня ватага. Ще й примусили мене випити ціле барило мальвазії.

— Що ти верзеш, чоловіче?! Раморні хворий, трохи не при смерті,— про це. в усьому місті розповідає отой торговець мазями. Не міг же Раморні встати серед ночі з постелі й чинити на вулицях разом зі своєю компанією бешкет.

— А хто знає,— відповів Олівер.— Тільки ж я сам бачив усіх їх при світлі смолоскипів, і, присягаю животом, на них були шапки, які я сам шив їм після водохреща.