Пертська красуня - Сторінка 40

Він гульвіса й джиґун. Я сам спіткав його на день святого Валентина, невдовзі після сутички між городянами та людьми Дугласа. Атож, спіткав його, коли він пробирався вуличками та провулками з мандрівкою співачкою. В одній руці Сміт ніс /її кошика та лютню, а за другу чіплялася сама краля. Що скаже на це ваша честь? Хіба ж не спритний кавалер: відбиває у принца найкращу дівчину в Перті, калічить рицаря й барона, а тоді вшивається з якоюсь волоцюжкою... І все це за один день!

— Оце-то так! — здивувався Раморні.— Коваль виріс у моїх очах! Такий простак, а стільки шляхетності. Як на мене, то краще б він був доброзвичайний городянин, аніж гульвіса, тоді в мене більше б лежала душа помогти тобі в-помсті... Та й кому мститися? Ковалеві/.. Це однаково, що заводити сварку з яким-небудь нікчемним кравцем, котрий шиє шеврони з гнилої матерії! Тьху!.. І все ж таки треба довести справу до кінця. Ти, я певен, уже дещо зробив зі свого боку.

— Зовсім небагато,— відповів аптекар.— Я подбав про те, аби кілька найзапекліпщх пліткарок з Керф'ю-стріт, яким не до шмиги чути, що Катаріну називають Пертською Красунею, почули про походеньки її "вірного" Валентина. Жінки завзято підхопили поголос, і тепер, тільки-но хто-небудь засумнівається в новині, вони тут-таки заприсягнуть, нібито самі бачили все на власні очі. Зальотник з'явився в дім до Катаріни через цілу годину після сутички, і ваша вельможність може собі уявити, як його зустрів Главер, бо дівка до коваля навіть не вийшла. Тепер ваша честь розуміє, що я вже пригубив чашу помсти. Та я сподіваюся випити цю чашу до дна, прийнявши її з рук вашої вельможності, адже ми ввійшли з вами в братерську спілку, яка...

— Братерську спілку! — зневажливо вигукнув рицар.— Та нехай буде й так. Священики запевняють: усі ми з того самого праху. Та я б цього не сказав,— мені здається, певна різниця все ж таки є. Але масний грунт збереже вірність піснішому, і ти дочекаєшся своєї помсти. Поклич мого пажа!

Аптекар виконав наказ, і з передпокою ввійшов молодий хлопець.

—^Евіоте,— звернувся до нього рицар,— Бонтрон іще тут? Він тверезий?

— Тверезий настільки, наскільки сон може прохмелити чоловіка після добрячої гульні,— відповів паж.

— Тоді приведи його сюди. І причиниш за собою щільно двері.

Почулися важкі кроки, і поріг переступив чоловік, широченні плечі та міцні руки якого ніби надолужували його низький зріст.

— Тобі треба взятися за одного чоловіка^Бонтроне,— промовив рицар.

Похмуре обличчя проясніло, губи розтяглися в задоволеній усмішці.

— Цей ескулап тобі його покаже. Вибереш час, місце і обставини так, щоб не схибити. Та гляди, не постраждай сам, бо йдеться про забіяку Сміта з Вінда.

— Робота буде не легка,— пробурмотів найманець.— Бо якщо я не влучу, то можу вважати себе покійником. Сміт на весь Перт славиться своєю спритністю і силою.

— Візьми собі двох помічників,— порадив рицар.

— Обійдусь без помічників,— відказав Бонтрон.-*— Коли вже ви хочете щось подвоїги, то нехай це буде моя винагорода.

— Розраховуй на подвійну,— мовив його господар.— Тільки гляди, зроби роботу як слід.

— Можете на мене покластися, пане рицарю, я рідко коли підводив.

— Виконуй усе, що казатиме цей учений чоловік,— звелів поранений рицар, показуючи на аптекаря.— Слухай уважно... Пропустиш того вперед... І не пий, поки не зробиш діла!

— Не питиму,— буркнув найманий вбивця.— Мені треба, щоб рука була тверда. Бо як я схиблю, то він уже не схибить. Не я його вколошкаю, то він мене. Я знаю, з ким матиму справу.

— А тепер щезни геть. Жди, поки тебе покличе аптекар, і тримай сокиру й кинджал напоготові.

Бонтрон кивнув головою і вийшов.

— Ваша рицарська вельможність ризикує довіряти такі справи одному чоловікові? — запитав зцілитель, коли Бонтрон зник за дверима.— Дозвольте вам нагадати, що два дні тому коваль упорався з шістьма озброєними супротивниками.

— Не ставте зайвих запитань, пане лікар. Такий чоловік, як Бонтрон, уміє вибрати час і місце й вартий двох десятків підпилих гуляк... Поклич Евіота. Спершу ти візьмешся за мою рану, а надалі матимеш помічника, який не згірш від тебе уміє несподівано і швидко знищувати.

Лікар знов покликав Евіота, і, коли паж увійшов, сер Джон Раморні дав йому знак помогти хірургові зняти з пораненої руки пов'язку. Двайнінг оглядав оголену куксу з професійним задоволенням, посиленим, без сумніву, тією згубною втіхою, що її злій людині дають страждання ближніх. Хворий також звернув свій погляд на жаске видовище, і з його грудей,— чи то від болю, чи то від душевної муки,— вихопився стогін, хоч як рицар намагався його стримаш.

— Ви стогнете, сзр,— зауважив лікар своїм лагідним, улесливим голосом. Однак на його губах з'явилася задоволена й водночас зневажлива посмішка, якої він не зміг приховати навіть під своєю личиною покори.— Ви стогнете... Але я втішу вас: Генрі Сміт своє діло знає — він б'є мечем так само певно, як молотом по ковадлу. Якби цього фатального удару завдав звичайний вояка, він би так пошкодив кістку й попсував м'язи, що не допомогло б і моє мистецтво. А Генрі Сміт відтяв руку так чистенько й акуратно, немовби то я сам зробив ампутацію своїм скальпелем. Якщо ви неухильно й ретельно виконуватимете приписи медицини, то через кілька днів уже встанете з постелі.

— Але ж рука... У мене немає руки!..

— На якийсь час це можна буде приховати,— відповів аптекар.— Я ЕЖЄ шепнув під великим секретом кільком базікам, що ту руку відтяли нібито в грума вашої рицарської вельможності — у Чорного Квентіна, а ви ж знаєте, що грум поїхав до Файфші-ру. Так усі скоріше повірять чутці.

— Я добре розумію,— відказав Раморні,— що чутка може на короткий час затьмарити правду. Та що це, зрештою, дасть?

— На певний ччас ваша рицарська вельможність відійде від двору, і ніхто нічого не знауиме, а потім нові події пригасять згадку про цей випадок, і ваше каліцтво можна буде приписати нещасливому випадкові,— мовляв, зламався спис чи зірвалася стріла арбалета. Ваш покірний слуга знайде правдоподібне пояснення і зуміє його підтвердити.

— Від цієї думки можна збожеволіти,— промовив Раморні і знов застогнав від душевного й фізичного болю.— Але кращої ради я не бачу.

— Кращої ради й немає,— сказав лікар, для чиєї підлої натури відчай хворого був просто поживою.— А тим часом усі гадатимуть, ніби ви не показуєтесь на люди через синці після бійки та образу на принца, що піддався на вмовляння Олбані й прибрав вас із двору,— адже про це тепер відомо скрізь.

— Негіднику, ти навмисне мене мучиш! — закричав недужий.

— Одне слово,— провадив Двайнінг,— загалом ваша рицарська вельможність іще легко відбулася! І якщо не рахувати втрату руки,— тут уже нічого не вдієш,— то вам слід не нарікати, а скоріше радіти. Бо жоден хірург ні в Англії, ні у Франції не зумів би зробити операцію краще, ніж отой простолюдець одним ударом навідліг.

— Я розумію, що дуже йому заборгував,— промовив Раморні, ледве стримуючи гнів.— І якщо Бонтрон не заплатить тому вахлаєві таким самим ударом, після якого лікар уже буде не потрібен, тоді скажеш, що Джон Раморні не вміє сплачувати своїх боргів!

— Такі слова гідні справжнього рицаря! — відповів аптекар.— Але дозвольте ще додати: мистецтво хірурга виявилося б марним і ви спливли б кров'ю, якби добрі ченці не перев'язали рану, не припекли її і не спинили крові зіллям. Та ще якби не скромні послуги вашого покірного слуги Хенбена Двайнінга!

— Замовкни! — гримнув недужий.— Чути не хочу твого лиховісного голосу і триклятого імені Ч Коли ти нагадуєш про муки, яких мені довелося зазнати, мої трепетні нерви напружуються, так наче силкуються поворушити пальцями, що колись стискали кинджал!

— Це явище,— відповів лікар,— якщо ваша рицарська вельможність дозволить пояснити, у медицині добре відоме. Вчені мужі давнини казали, що між перерізаними нервами й тими, котрі лишилися в ампутованій кінцівці, існує якийсь зв'язок; люди не раз помічали, як відтяті пальці починали здригатись і ворушитися, ніби у відповідь на сигнал з живого тіла. Якби нам пощастило було зняти руку з хреста чи забрати її потім у Чорного Дугласа, то я залюбки подивився б на цей дивовижний вияв таємничого взаємозв'язку. Та, боюся, це було б небезпечніше, ніж вирвати кіготь у голодного орла!

— А ти гадаєш, що безпечніше дражнити злими жартами скаліченого лева Джона Раморні?!— вигукнув рицар, не тямлячи себе від обурення.— Роби своє діло, негіднику, і не забувай: хоч моя рука тепер і не може стискати кинджал, мені підкоряються сотні інших рук!

— Досить буде вигляду однієї руки, гнівно занесеної з мечем над вашим хірургом,— промовив Двайнінг,— щоб він випустив дух. Але хто ж тоді,— додав він, і в його голосі вчувся докір і глузування водночас,— хто ж тоді тамуватиме пекучий, виснажливий біль, який оце мучить мого покровителя і який розпалює в ньому лють навіть проти його нещасного слуги, що посмів забалакати про закони лікування, такі нікчемні, безперечно, порівняно з мистецтвом завдавати рани?

Потім, ніби не наважуючись більше дратувати свого грізного пацієнта, лікар прибрав поважного вигляду й заходився коло скаліченої руки. Він приклав до неї цілющий бальзам, від якого в кімнаті розлився духмяний запах, а пекучий жар у рані змінився свіжою прохолодою. Для змученого Раморні ця переміна була така приємна, що коли доти він стогнав од болю, то тепер не зміг стримати зітхання полегкості і знову відкинувся на подушки відпочити.

— Тепер ваша рицарська вельможність знає, хто вам друг,— промовив Двайнінг. — А якби ви були піддалися нерозважному пориву й наказали: "Убийте цього нікчемного знахаря!"—то де між чотирьох морів Британії ви знайшли б чоловіка, який дав би вам таку полегкість?

— Забудь про мої погрози, добрий лікарю,— сказав Рамор

1 Хенбен (Henbane) — по-англійському означає "блекота>, Двайнінг (Dwining)— "хирлявий".

ні.— Але надалі остерігайся дражнити мене. Такі, як я, не люблять, коли хтось жартує над їхніми стражданнями. Глузуй краще над жалюгідною голотою у шпиталі!

Двайнінг не зважився більш заперечувати, а дістав з кишені пляшечку й накапав кілька крапель у чашку з розведеним водою вином.

— Ці ліки,— мовив він,— дають хворому сон, і перебивати його не можна.

— І скільки ж я спатиму? — спитав рицар.

— Зараз сказати важко...